Педагогиня Наталія Добрянська розповідає, як вибудовувати історичні паралелі поміж плетінням сіток і ліпленням вареників для військових.
З початком війни з росією життя українських учительок та вчителів змінилося не лише на сході країни, де вони працюють у надважких умовах. Освітяни, які мешкають на заході нашої країни, також мають багато викликів, зокрема, викладають для розпорошеного по світу учнівства та надають допомогу своїм громадам. Про це розповідає Наталія Добрянська — викладачка історії та правознавства, консультантка Центру професійного розвитку педагогічних працівників м. Львова.
Пані Наталія радить звернути особливу увагу на історію і ті навички, які може дати ця дисципліна: «Історію вчити треба, щоб не повторювати помилок і розуміти, де вкрадене, а де своє. Також ви зможете грамотно розбивати дурниці опонента, який не знає історії», — говорить викладачка. Пані Наталія нагадує, що час імперій неодмінно закінчується, і вони падають, а ми переможемо.
Їхати не можна залишитися
Мені було б легко виїхати з України в перший день війни. Тоді сину було ще 17, і мені не треба було шукати прихистку, бо на мене чекали. За 200 км від кордону в Європі живуть родичі, які підготували будинок, закупили продукти і тиждень умовляли мене евакуюватися. Я не поїхала і не шкодую. Там би я не змогла, а тут продовжую себе реалізовувати. Я тепер точно знаю, що я стійка. Я не здалася, а знайшла в собі сили, ресурси, можливості рухатися далі й вести за собою усіх, хто поруч.
Чарівний копняк
Моїм натхненням стали мої діти, які з’їхалися в мій дім. Увесь свій час я перебувала в новинах. Ловила себе на тому, що сиділа і «залипала» годинами в будь-якому куточку, де є розетка. Напевно, якби не діти, я б звідти і не виходила, перетворюючись на «людину-зомбі».
Але діти, хоч уже й дорослі, постійно нагадували мені про свої потреби. І тоді я зрозуміла, що я відповідальна за весь оцей колектив, який у мене мешкає, і перемкнула увагу з телефона на дітей. Потім на прогулянках із собакою вони зацікавилися темою війни. І ми гуляли, а я розповідала щось цікаве — спочатку донькам, потім до нас доєдналися син і зять. Так вони мене підштовхнули до думки, що не можна днями дивитися новини. Від того, що я буду нервово гортати соцмережі чи новинні сайти, нічого не зміниться, а себе я зажену в глухий кут. Діти дали мені «чарівний копняк», завдяки якому я зрозуміла, що потрібна в іншому місці і можу себе реалізувати по-іншому.
Історичні паралелі
Тему Другої світової війни я викладаю в школі 22 роки. До 24 лютого ми її аналізували загалом, ті події не було із чим порівнювати. Так у мене збіглося, що якраз за тиждень до війни ми в школі почали говорити про передумови Другої світової, і я звернулася до книжок «Таємна дипломатія» та «Історія дипломатії», де читала про німецьку та радянську дипломатію. Знайшла дуже багато паралелей, подібностей між Другою світовою і нинішньою війною. Тому я собі постійно повторювала — це вже було. Зараз не відбувається нічого нового, крім нових видів озброєння, насправді.
Звісно, ми пам’ятаємо, чим закінчилася Друга світова війна, і логічно, що цього разу буде так само. Просто ціна відповідальності, як і наслідки, будуть іншими, і не лише для тих, хто безпосередньо є учасниками та учасницями війни. Буде глобальна переоцінка відносин між країнами і стану безпеки, як це було після Першої і Другої світових війн.
Якось написала мені випускниця. Їй 30 років, вона лікарка. Вона нагадала, як я розповідала на уроках, що будь-яка імперія проходить певні фази розвитку й неодмінно розпадається. І вона чекає того розпаду. Прочитавши це, я плакала, але водночас мені було приємно, що вже доросла людина пам’ятає такі деталі зі школи. Якщо вона мені це написала, то я на своєму місці і роблю свою справу добре.
На жаль, не пощастило нам із сусідом. Варвари були в нас у різні епохи. Але згадаймо — варвари завжди погано закінчували.
Уроки між тривог
Пам’ятаю, 24 лютого ми планували день дистанційного навчання. У мене за розкладом був другий урок, і я сподівалася виспатися. Прокинулася від того, що якийсь дядько щось говорить і не змовкає. Я не зрозуміла, хто бубонить у мене в кімнаті. А виявилося, що це система оповіщення, яка повідомляла, що почалася війна.
Діти почали писати про те, що не зможуть бути на уроці. Але я таки вийшла в зум і була здивована, бо десяток дітей мене там чекав. Ми просто говорили. Їм, напевне, треба було щось заспокійливе, або ж це було бажання повернутися до звичного режиму.
Нині навчальний процес налагодився. У школі, де я вчителюю, від вересня ми відпрацювали зручні й корисні для всіх алгоритми. Наш розклад передбачав протягом одного тижня перші три уроки в зумі, а наступні 3–4 — через клас-рум, на другий тиждень у зворотному порядку. Зараз ці алгоритми показали себе дуже добре. Власне у мене великих змін немає з огляду на налагоджений процес. Змінилося хіба те, що в зум виходять не 70, а 50 % моїх десятикласників. Це переважно ті самі діти. Є учні, які в Європі вчаться і в місцевих школах. Для однієї дівчинки в Німеччині я маю особливу місію — записую і надсилаю уроки, бо їй цікаво вчитися у нас, разом з вивченням мови та іншими заняттями.
Складність у тому, що через повітряні тривоги ми згортаємо урок і біжимо в підвал. Але за два місяці це було буквально два рази і наприкінці уроку. Нам щастить.
У мене є десятикласники — клас «вдячних слухачів», але паралельно й учнів та учениць, яким не дуже хотілося працювати. З виконанням домашніх завдань у них зараз складно, але вони почали активніше працювати на уроці, залучаються до практичних завдань. Тема у нас благодатна — Друга світова війна. Тепер вони розуміють увесь масштаб, як відбувалися події 1939–1945 рр. Також я намагалася вивчати нові програми та ресурси, які можна використовувати в навчанні. Я шукаю онлайн-інструменти, де діти можуть бути активнішими. Нині діти не люблять говорити, це ні для кого не секрет. Але я шукаю можливості почути їхню думку за допомогою різних ресурсів.
Діти стали більш серйозними. Мінус у тому, що я не бачу їх наживо, немає особистого контакту. Але вони почали ставити більше запитань. І це запитання не 16-річних дітей. Вони задумуються над складнішими речами, наприклад, як буде далі. Ми підкреслюємо, що все буде добре і перемога за нами.
Я не зрозуміла, хто бубонить у мене в кімнаті. А виявилося, що це система оповіщення, яка повідомляла, що почалася війна.
Ковдри за п’ять хвилин
Я мешкаю недалеко від Львова, у маленькій сільській громаді. Від початку війни в нас одразу з’явився потужний чат у вайбері, де йшла вся комунікація. Тому я чітко знала, що відбувається і куди йти допомагати. Буквально з перших двох днів у нас з’явилися люди, які тікали від війни, — жінки з дітьми з Бучі, із Житомира, Києва. Наша школа й досі є прихистком для кількох сімей. Щойно в нас питали про ковдри, наприклад, то за 5 хвилин уже було достатньо всього. Усе збиралося дуже швидко.
До нас приїжджали фури з гуманітарною допомогою, які треба було розвантажити, посортувати, знову завантажити і відправити на Львів. Приходили всі — від старого до малого — у шкільний величезний спортзал. Усе відбувалося швидко і якісно, буквально за пару годин усі коробки були спаковані й підписані. Я ніколи раніше не спостерігала за таким колективним духом громади
Сотні вареників
Коли в громаді кинули клич, що треба плести сітки й готувати їжу на фронт для тих, хто опинилися в складних обставинах і туди, де немає їжі, я залишила дім на дітей і пішла допомагати. Ніколи в житті я не плела сіток, але навчилася і плела сітку.
На другий день я пішла в шкільну їдальню готувати. Я намісила стільки тіста! Дуже боліли руки, бо місити тісто нон-стоп на вареники — непроста справа. Це знає кожна порядна галицька господиня, тому місити тісто ніхто не хотів. Коли я взялася за цю справу, усі полегшено видихнули, тому що знайшлася «крайня». А я отримала від того масу задоволення й додаткового ресурсу. Я втішилася тим, що я, навіть перебуваючи порівняно в безпеці, можу робити щось корисне. Це звичайний вчинок, але я ним дуже тішуся.
Ми наліпили тьму вареників. І вже на якийсь енний день у мене була репутація кобіти, яка добре місить тісто. Я вже не могла цій репутації нашкодити, я мусила прийти, стати руки в боки — і братися до замісу. Тепер знаю, що я можу це робити у великих масштабах. На всіх учасників і учасниць принаймні одного ЕдКемпу я точно намішу!
Освітній фронт
Під час війни навчальні заклади західних регіонів приймають у своїх стінах учнівство зі сходу та півдня країни, де точаться бойові дії. Зокрема, на Львівщині навчаються 24,9 тис. учнів та учениць з родин ВПО, за даними департаменту освіти Львівської ОДА. Крім того, навчальні заклади стали прихистком для багатьох родин, яким педагоги допомагають усім необхідним.
Щоб допомогти освітянам України продовжувати навчати дітей під час війни, спільнота EdCamp Ukraine запустила краудфандингову кампанію — збір коштів на комп’ютерну техніку та доступ до інтернету тим педагогам, що через війну втратили обладнання для навчання. Також зібрані кошти планують направити на психологічну підтримку вчителів і організацію конференцій, де вони можуть поділитися досвідом навчання під час війни. До кампанії можуть долучитися як громадяни з-за кордону на платформі GoFundMe, так і українці — на сторінці EdCamp Ukraine, додаючи коментар «Моя війна. Уроки» до платежу.
Захист учительства
Щойно закінчиться війна, ми будемо проводити нашу (не)конференцію ЕдКемп. Я б хотіла присвятити її вчителю як людині, що потребує юридичної, психологічної допомоги. Усе буде побудовано навколо вчителя і його комфорту в школі і поза нею. Ми хочемо давати корисні кейси — як боротися з вигоранням, як перемикатися і робити щось для себе. Бо в нас учитель — це таке створіння, що весь час працює для школи, якого весь час смикають органи влади, адміністрації. І вчитель дуже рідко може себе захистити. Юридичні важелі захисту в Україні недосконалі, непроговорені, часто не знайомі людям. Тому треба, щоб учительство було більше ознайомлене з інструментами, за допомогою яких можна себе захистити.
Коли карта повітряних тривог починає світитися червоним, я згадую моїх знайомих у тих регіонах, і виявилося, в кожній області у мене є добрі приятелі та приятельки, мої люди.
Куди я б поїхала на ЕдКемп
Я хочу до Харкова. Я пообіцяла одному доброму товаришу, що піду в парк Горького і покатаюся на американських гірках. Останні два роки я всім розповідаю, який чудовий Харків. Коли я вперше потрапила туди взимку, всюди лежав сніг, було холодно, і місто видалося мені сірим. А потім я приїхала влітку — і просто закохалася в Харків. Мене здивувати складно, але в парку Горького я почувалася дуже комфортно. Бо ми там групою дорослих учителів та вчительок каталися на атракціонах і чудово перебули час.
Направду, хочеться поїхати скрізь. Коли карта повітряних тривог починає світитися червоним, я згадую моїх знайомих у тих регіонах, і виявилося, в кожній області у мене є добрі приятелі та приятельки, мої люди. У мене є мрія від 2015 року — це Донецьк і Луганськ, де я ніколи не була. Хочу як колись — коли в тебе ноги гудуть, голова квадратна, а ти хочеш бути всюди.
Мапа думок
З освітянами інших країн я би ділилася досвідом того, як вистояти в таких стресових ситуаціях. Як після прильоту ракети в околиці виходити на урок до дітей, навіть якщо тебе в зумі чекає одна дитина. Я би ділилася своїм досвідом стресостійкості. Я бачу багато моїх колег, що не можуть владнати самі із собою. Я здебільшого навчилася контролювати свої емоції, думаю, багатьом людям це може допомогти.
Я б розказала, як малювати мапи думок. У цьому я керуюся книжкою Тоні Б’юзена «Мапа думок». Якось я собі змалювала план на тиждень, і це мене змотивувало рухатися далі. Я використала десять кольорів, кожен день мав свій колір, кожна гілочка промальована по-іншому. Я би поділился такими рецептами, як можна тішити себе в умовах, коли тяжко. Як зосередитися, відкинути все й змусити себе зробити те, чого ти раніше не робила. Якби кожен і кожна ділилися такими нехитрими рецептами, то ми б почувалися краще і відкривали б для себе щось нове.
Серія інтерв’ю «Моя війна. Уроки» підготовлена за фінансової підтримки Black Sea Trust for Regional Cooperation – a Project of the German Marshall Fund of the United States (Чорноморський трастовий фонд, проєкт Німецького фонду Маршалла).
Позиції громадської організації «ЕдКемп Україна» і Фонду можуть не збігатися з поглядами, висловленими освітянами в інтерв’ю.
