Таке враження, що всі об’єкти критичної інфраструктури розташовані в моєму мікрорайоні. Знову вдарило так, що ми з Гектором аж підстрибнули. Якраз гуляли у невеликому парку.
Доберман хоч і виглядає, як величезний собака-вбивця, але в моменти прильотів перетворюється на переляканого поні, складає вуха кудись на потилицю і мчить до машини. Я поки дійду, він уже шкребе лапою пасажирські двері. Типу: «Мам, ну його, поїхали додому».
Ліфти вирубило одразу. Похід на 17-й поверх з доберманом вузькими глухими сходами — неймовірно захоплююча подорож. Я йду і молюся, аби назустріч не спускався грайливий бігль, сповнений енергії дзвінко гавкати. Мені на Гектора доведеться просто лягти, інакше не розминутися.
Не кажучи про те, що я курю років тридцять, тому починаю плюватися шматочками легень уже на восьмому поверсі. Втім, мій сусід, що зовсім не курить, робить те ж саме. Високо.
Води немає, лапи помити можна лише вологими серветками. У мене лавандові. Гектор їх терпіти не може, гарчить і чхає.
Вікна мого хмарочоса виходять якраз на кордон з бєлгородом. Там, біля ракетної установки, зараз пританцьовує від радості якийсь Вася Іванов: «Ура, влучив, влучив!». І повідомляє начальству рацією впевненим голосом героя: «Завдання виконане. Харків знеструмлений!».
Я можу з вікна показати йому фак, скрутити дулю чи покрутити біля скроні. Як у першому класі придурку з останньої парти, який пульнув у тебе жованою грудочкою паперу з саморобної рогатки, і радіє.
Хочеться подивитися йому у вічі і запитати: «І?».
І що, бл*дь?
Ранок 31 жовтня стане черговим параграфом у підручнику з історії сучасної війни. І мені здається, у цьому розділі не буде тривожної фрази: «Масовані ракетні атаки по всій Україні».
Там буде глузливий абзац: «Друга фейкова армія світу відчайдушно воювала з водонапірними вежами та програла».
І моя майбутня онука читатиме його по складах і сміятиметься.
Джерело: Facebook-сторінка журналістки Анни Гін
