У кожної українки та українця, які покинули домівку, власна непроста історія. Хтось виїхав заздалегідь у передчутті великої війни, а дехто евакуювався вже під звуки вибухів. За оцінками ООН, від 24 лютого з України через війну виїхали понад 5,2 мільйона осіб. Ми поговорили з шістьома жінками, які в пошуках безпеки перетнули кордон та вирушили до різних європейських країн.
Юлія. Польща. Зелена Гура
Айтівці між собою клич дали. Жінка, яка здала нам квартиру, незнайома. Вона виставила пост у Фейсбуці, що готова надати квартиру для біженців, і наш знайомий її швиденько забронював.
Їхали машиною. Кордон проїжджали години чотири, хоча були лише десятою машиною в черзі. Страхування на перший місяць нам дали безкоштовно. Платні дороги для українців були теж безкоштовні. Ми під’їжджали до пункту пропуску, показували паспорти, і нам казали: «Україна? Безплатно!».
Коли приїхали, нас зустріла сама господиня. Це величезної душі людина: квартиру вона надала нам без платні на п’ять місяців. Квартира велика, гарна, двоповерхова. Є все необхідне та навіть понад необхідне. Зустріла хазяйка нас пирогом, тушкованим м’ясом та картоплею, заповнила холодильник продуктами. Було все: м’ясо, хліб, макарони, овочі, молоко та навіть пластівці для дітей, щоби три дні в магазин не виходити. Ми пропонували їй платити бодай комуналку. Вона зі сльозами на очах: «Ні, ні, я дуже хочу допомогти. Я нічого не хочу від вас, просто живіть». Квартира велика, але спальних місць було замало, і господиня з братом принесли нам матраци.
Щодо оформлення. Пішли ми дізнаватися про код Pesel, який дає українцям права на роботу, на користування медициною та відвідування дітьми школи та садочку. Ми прийшли у понеділок, нам сказали прийти у п’ятницю, з 7:30 даватимуть талон на чергу. Це черга, коли ти можеш потрапити на оформлення документів. Займають чергу з п’ятої ранку. У нас тут шестеро дітей, треба було кудись їх подіти.
Друзі, які тут мешкають, допомогли, порадили їхати в маленьке містечко за 100 кілометрів, де можна Pesel оформити одним днем, жодного талона на чергу. Туди приїжджаєш з документами, і відразу все оформляють. Так ми й зробили. Години чотири там провели, бо нас дев’ятеро. Нікого, крім нас, не було. Проблема була одна: не всі діти мають закордонні паспорти, лише свідоцтва про народження. Вони не знають, як це вносити.
До всіх цих дій потрібно купити SIM-карту, вона коштує десь 35 гривень. Після отримання Pesel треба йти до банку, відкрити рахунок та отримати картку. Після цього слід очікувати 3–5 днів до відкриття рахунку, а далі оформлювати допомогу. Допомога надається одноразова на дорослих — 300 злотих (приблизно 2 000 гривень). А на кожну дитину за програмою «500 плюс» надсилатимуть 500 злотих (це 3 500 гривень). Це вже щомісячна допомога, але її ми поки що не оформили.
Тут ще є гуманітарні центри. Там багато одягу, взуття, дитячих візочків. Є автокрісла, валізи. Є все. Якщо з документами приходиш, з українським паспортом — видається пакет продуктів на тиждень: дві пачки гречки, рису, макарони, консерви, паштети, соуси, зубна паста, дитяче харчування, памперси. Ніхто не нахабніє, не набирає. Раз на тиждень чи десять днів можна приходити й отримувати таку допомогу.
Незважаючи на гарні умови та доброту поляків, дуже хочеться повернутися додому!
Ірина. Португалія. Лісабон
Дехто їде сюди, бо поруч океан, деякі люди — бо далеко від Росії. І ще тут мало росіян (в Іспанії, наприклад, багато). Тут потужне українське ком’юніті, яке було великим ще до війни. Нині воно друге за величиною після бразильського.
Португалія бідна, тут не варто чекати на допомогу від держави як у Німеччині чи в Польщі. Максимум, що отримаєш — приблизно 100 євро на місяць, якщо подати заявку. Але ніхто її ще не одержав: документи розглядають довго. Ну і не прожити на 100 євро ніяк.
Є безкоштовні евакуаційні рейси із Польщі сюди. Люди приїжджають, розуміють, що тут ніхто не надаватиме допомогу, і пишуть: «А поверніть нас назад до Польщі».
Житло тут найняти важко. Крім того, що це туристична країна, вона ще маленька, житла теж небагато. Нині його просто немає. Дивлюся онлайн, у всьому великому Лісабоні — п’ять варіантів житла під здачу. З них один — машина в кемпінгу, другий — човен, третій — квартира за 300 євро за ніч, четвертий — 600 за ніч.
Тимчасове житло. Існують сайти I Can Help. Там є хости, які готові прийняти безплатно. Але біженців багато, усі пишуть. Комусь дістанеться, а комусь — ні. Є певні групи та сайти, де можна залишити заявку та спробувати знайти якесь безкоштовне житло. І є ще організації, де можна жити в якихось школах, залах. Але це тимчасово.
До Португалії варто їхати, тільки якщо є віддалена робота, хороший заробіток, і ти готовий платити не менше тисячі євро за квартиру або 400 євро за кімнату. Навіть якщо в тебе є гроші, отримати постійне житло теж проблема. Необхідно мати місцевий ідентифікаційний код, аналог ІНН (податковий номер). Потрібно податись на «тимчасовий захист», тоді видадуть такий номер. З хорошого — це можна зробити онлайн. Оформлення триває до чотирьох тижнів. Заявки накопичуються та обробляються щомісяця.
При оренді іноді можуть попросити витяг із банку, заставу або навіть поручителя.
Довгострокова оренда тут — щонайменше рік, причому за договором ти маєш із цього терміну прожити не менше ⅔ часу.
Як я знайшла житло? Розмістила оголошення в групі у Фейсбуці, воно потрапило в місцевий marketplace. Мені написала дівчина, яка здає свою квартиру в суборенду. Вона їде на кілька місяців до Швеції. Переписувалися, приїхали до неї, подивилися та підписали договір. Мені пощастило.
Люди тут дуже теплі, відчувається їхня підтримка. Навколо багато українських прапорів та новин про Україну.
Кіра. Німеччина. Мюльхайм-на-Рурі
5 березня ми з матір’ю виїхали з Києва та досить комфортно доїхали до Німеччини. Із зупинками, матюками, планами, які змінювалися щодві години, але без дітей, тварин, хвороб. Лише стресс, нерви, зведені від розпачу кулаки, сльози — і вперед, топаєм вперед.
Як я обирала країну для втечі? У Німеччині мешкає моя подруга, яка багато років тому переїхала сюди з Києва. Вона покликала, от і все. Місто Дюссельдорф славиться однією з найбільших російськомовних (це не те саме, що українських) діаспор та найбільшою японською діаспорою за межами Японії. Японці, мабуть, щось знали.
Ми приїхали вночі, а наступного дня пішли на інфопоінт, що традиційно розміщено на вокзалі. Перекладачів обмаль, людей багато. З нами була моя німецькомовна подруга — і це щастя. Казали наступне: ви заповнюєте три форми, ми робимо скани вашого закордонного паспорту, і ви чекаєте на листи та «термін».
Три форми:
1. Запит на надання тимчасового прихистку за параграфом 24, який придумали, але не затвердили, тобто коштів на нього ще офіційно немає.
2. Запит на соціальну допомогу — гроші, гроші, грошенята.
3. Запит на страхування, бо тут немає безплатної медицини, та й платну без страхування отримати майже неможливо.
Що таке «термін»? Магічне слово для Німеччини. У нас немає слова, яке б передавало точне значення, але я спробую. «Термін» — це талон з датою та часом на прийом будь-куди. У нашому випадку мав прийти «термін» на подання біометричних даних та співбесіду. Ці дані потрібні, щоб оформити тимчасовий прихисток і отримати ID картку. Це дає право на перебування в країні на рік, на роботу та на інші плюшки.
Нам мав прийти лист із тимчасовою медичною страховкою, лист, що про нас знають та на яку допомогу ми можемо розраховувати. А ще мав прийти мейл з порадою оформити банківську картку в Шпаркассе — це типу «Ощадбанку». Вся інформація була отримана від інших українців, бо за шість тижнів нічого з цього не прийшло. Тимчасову страховку ми отримали самі на інфопоінті, після того, як мама захворіла й нам довелось звернутися до центру невідкладної допомоги. Той ще «Сайлент Хілл», але страховку дали.
Картку в Шпаркассе ми оформили самі: прийшли, попросили, і все нам зробили. Сказали, що картки пластикові прийдуть поштою в двох окремих листах. І знаєте що? Правильно, нічого не прийшло. Ми зібралися, поїхали самі за картками. На картці мав бути аванс 300 евро. Ви уявляєте, які це для деяких гроші? У банку багато хто говорить англійською, тому я добилась картки. Перекладачів не вистачає. Взагалі волонтери стомлені, заклопотані, а люди в біді, як ми всі знаємо, не надто чемні або терплячі.
Таким чином, у нас була страховка, банківська картка і все ще не було омріяного «терміна». Усі черги, записи — до святої дупи. Всі кажуть — прийде, і нічого не приходить.
Ми почали шукати житло. Кожне місто в Німеччині по-своєму видає квоти, яким це житло може бути та скільки коштувати. Є приклади, де житло шукали та допомогли з паперами. Але це маленькі містечка. Дюссельдорф — це місто, де навіть німцям знайти житло важко, а біженцям з невеликим бюджетом — взагалі диво. Друзі почали шукати в маленьких містах поряд і знайшли в сусідньому місті Мюльхайм-на-Рурі. Люди просто чарівні. У них було три кімнати в великому будинку, який вони здавали покімнатно. Вони вирішили, що здаватимуть українським біженцям. Цю співбесіду ми пройшли автоматично.
У Мюльхаймі-на-Рурі за наші справи взялася родичка орендодавців. Вона отримала папери, що місто оплатить нашу оренду та соціал, зробила нам реєстрацію та навіть добилась того самого «терміну» на біометрію. Не знаю, що з цього вийде далі, але справи йдуть. Тобто два місяці ми робили незнамо що, поки не прийшла німкеня та не зробила все правильно. Все одно треба чекати, але вода камінь вимиває.
Резюме:
1. Довго.
2. Їхати варто лише в малі міста.
3. Шукати добрих людей/волонтерів.
4. Розуміти: що в одному місті працює, в іншому — ні.
5. Тимчасове житло може бути класним (готель) або ні (кемп для біженців).
6. Не чекати, а ходити та запитувати.
7. Громадянське суспільство Німеччини відзивається на прохання, погано відзивається на вимоги, і швидко втомлюється. І це нормально.
Юля. Велика Британія. Північний Уельс
Як шукали? Просто: розмістили оголошення у Фейсбуці, англійською мовою та з нашою фотографією. Було багато відгуків. Нам сподобався варіант із Британією. Тоді стартувала спонсорська програма «Будинок для українців», за якою британська сім’я могла запросити до себе абсолютно незнайому українську сім’ю на таких же умовах, як у Європі. Ми можемо тут офіційно працювати, вести підприємницьку діяльність, навчатись. Є медична страховка. Вона відкривається на три роки. Нам господарі надіслали фото дома, розповіли про себе. Познайомили зі своєю сім’єю: родичів у них дуже багато.
Зустріли нас на вокзалі, привезли додому, смачно нагодували. Їхня гостинність схожа на українську. Прийняли не як гостей, а як брата чи сестру, сімейно, гостинно, дружньо та довго — знайомили з усіма.
Нам допомагають у всіх бюрократичних питаннях. Господарі взяли на себе оформлення дітей до школи та садка: пошук усіх варіантів, вільних місць, заповнення документів, яких багато. Ще й заповнювати треба двома мовами: англійською та уельською. Адже ми знаходимося в Північному Уельсі, а тут дві мови.
Допомогли з лікарем. Все, що ми повинні були зробити самі, — господарі переклали цей клопіт на себе. Ми почуваємося тут як удома, адже відносини вибудували дружні.
Світлана. Фінляндія. Вааса
Ми поїхали до Фінляндії, тому що у нас тут подружка. Вона сказала, щоби ми приїжджали. Місцеві надали житло, а ми сплачуємо комуналку.
Спочатку нас повезли до поліції, там ми подали заяву. Тоді нас відправили в центр біженців, де нам запропонували житло: квартиру або кімнату. Зазвичай, якщо ви вдвох, — дають кімнату (наприклад, дівчина та дівчина або сім’я). У поліції нам надали коди. Після цього ми чекали, поки нам дадуть місцеву посвідку на проживання. Цей займає в середньому від трьох тижнів і більше, як пощастить. Але в цілому з документами все просто: ти заповнюєш анкету та вказуєш адресу, де проживатимеш.
Біженцям надається все, хоча квартири зазвичай порожні: треба все завозити. Привозять ліжка, матраци, все для кухні. Є секонд-хенди, де можна підібрати потрібний одяг. Наші дівчата ходили й брали.
Велика проблема з мовою. Багато хто з наших не знає англійської, а у Фінляндії всі знають англійську, це часто спрощує ситуацію. Фейсбук спрощує майже все. Є корисна група «Українці у Фінляндії», там отримуєш усі відповіді. Українців у Фінляндії багато, вони допомагають один одному з перекладом, роботою та житлом.
Каріна. Словаччина. Поніки
Ми житла не шукали. Доїхали машиною за навігатором туди, де вже були родичі: мама чоловіка та дві бабусі. Це місце вони знайшли через волонтерів, які допомогли та влаштували. Це територія католицької церкви — Farský kostel sv. Františka Assiského. Умови гарні. Будинок розрахований на десятеро людей.
Після приїзду ми звернулися до місцевої поліції та оформили статус тимчасового прихистку. Просто приїхали та стали на облік, ось і все оформлення. Банківську картку та страховку не робили.
У гуманітарці дають консерви, цукор, миючі засоби та їжу для дитини. Є виплати по 69 євро на особу. Ми приїхали 1 квітня, а 18 травня маємо отримати першу виплату. Як виплачуватимуть — не знаємо. Можливо, готівкою на пошті.
Ми живемо в селі, раз на тиждень їздимо до міста за гуманітарною допомогою. Нам допомагають: виручили з дитячим ліжечком, матрацом. Місцеві жителі говорять словацькою. Англійську не знають, проте словацька схожа на українську, і ми одне одного розуміємо.
