16 жовтня на стіні Харківського ліцею №1 встановили меморіальні дошки двом загиблим воїнам: Андрію Авілову («Паломнику») і Максиму Шевченку. Обидва раніше навчалися тут. Ушанувати пам’ять захисників прийшли рідні, побратими, друзі, знайомі.
Пам’яті Андрія Авілова
Андрій Авілов — доброволець, воїн спецпідрозділу Kraken. Побратими знали його під позивним «Паломник»: таке псевдо він обрав через любов до мандрів.
За словами Олени Авілової, хлопець ріс добрим, турботливим і страшенно впертим. Матір із теплотою згадує шкільні роки сина.
Друг Андрія Максим поділився з журналістами спогадами.
«Це був мій найкращий друг, на все життя. Він ходив через мій двір на заняття англійською, був на клас молодший за мене. Спочатку просто пересікалися, а потім зав’язалася дружба, яка тривала всю школу. Ми прогулювали уроки, намагалися вчитися (наскільки це було можливо, бо в різних класах), усюди ходили разом. Після школи це не обірвалося. Навіть коли нас доля розкидувала, ми все одно знаходили один одного і щоразу спілкувалися, ніби не було розлуки. Це був неймовірний хлопець, який завжди збирав людей навколо себе», — розповів Максим.
Паростки патріотизму в Андрія Авілова проглядалися зі шкільних років.
«Я був, напевно, сильно зросійщений. Усе моє оточення було сильно зросійщеним, але не Андрій. Це та людина, яка ніби з самого юного віку все розуміла, у нього була самоідентифікація українця. Я пам’ятаю, він навіть був записаний в козацтво», — додав друг загиблого захисника.
У 2014 році Андрій вступив до Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Він був активістом Майдану в складі «Правого сектору». Коли розпочалася війна на сході країни, 18-річний юнак поїхав до селища Піски на Донеччині, брав участь у звільненні Краматорська.
Після служби боєць повернувся додому, закінчив навчання, працював баристою. У 2022 році знову став на захист країни. Він записався добровольцем, служив у спеціальному підрозділі Kraken: спочатку водієм групи швидкого реагування, згодом — кулеметником. Під час війни одружився.
Захисник планував закінчити магістратуру за фахом військового юриста та мріяв відкрити кав’ярню. Мати загиблого воїна втілила його мрію в життя.
Пам’яті Максима Шевченка
Максим Шевченко був начальником радіолокаційної станції. Він народився й навчався в Харкові, спочатку в ліцеї №1, а потім у кадетському корпусі. З дитинства займався плаванням і карате.
«Він був дуже світлою, позитивною, мудрою, розумною людиною. Для мене він — приклад мужності, витривалості. Мені хотілося б, аби в нашій державі було якомога більше таких захисників, як мій син», — розповіла Любов Шевченко.
У 2016 році хлопець поступив до Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Максим став офіцером техніки з радіолокаційних засобів.
«Спочатку він вступив на інженерний факультет, та зрозумів, що то не його. Тим більше, всі його хлопці були на факультеті РТВ. Син казав, що хоче до них. (Після переведення — ред.) він наче розправив крила. Йому було так добре там», — поділилася спогадами мати захисника.
24 лютого 2022 року в перші хвилини широкомасштабного вторгнення росія атакувала військову частину, де перебував захисник. Лейтенант Максим Шевченко отримав смертельні поранення. Йому було 22 роки.
«23-го числа він листувався з однокласником і написав “Ще не вмерла Україна”. Це були його останні слова», — зазначила Любов Шевченко.
Захисника поховали в окупованому Бердянську. У матері не було можливості провести його в останню путь.
«Я не добралася до сина, не змогла, бо окупована територія була відпочатку. Єдине, що в мене залишилося ціле й неушкоджене, це його телефон. Тут — єдине місце, куди я зможу прийти і вшанувати пам’ять своєї дитини. Але це дуже боляче, звісно», — розповіла жінка.
Максим Шевченко посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, відзнакою Президента «За оборону України» та відзнакою Головнокомандувача ЗСУ «Комбатантський хрест».
