Цей випуск «Станції Держпром» для радіо «Накипіло» — про памʼять і небайдужість. Марія Малєвська і Олександр Бринза побували під Ізюмом, на звалищі, де понад два роки пролежали уламки українського літака.
У березні 2022 року Су-24М збили росіяни: пілот загинув, а штурман зміг катапультуватися і вижив. Перед тим, як рештки літака забрали до музею, вцілілий військовий вперше приїхав на місце трощі.
Історія почалася з дзвінка військовослужбовця Слави. Зараз він — у 10-му армійському корпусі. Вʼячеслав розповів, що, проїжджаючи трасою з Ізюма на Донеччину, випадково побачив у полі рештки літака. Коли зупинився роздивитися, був певен: літак російський. Підійшовши ближче, побачив тризуб.
«Це хвостова частина літака Су-24. Це стабілізатор, ось частина фюзеляжу, частина шасі, і он частина блока, на який чіплялись бомби. Не вистачає двигунів, ми не знаємо, де вони ділися: вони не мали згоріти, мали бути тут».
Звалище у кількох місцях тліє, їдкий дим наповнює легені й обпікає очі — вітер сьогодні страшенний, доводиться дістати та одягти медичні маски, які лежать у кейсі з технікою ще від часів пандемії.
Цивільним неможливо зрозуміти по цих рештках, що це був за літак. Військові пояснюють: це Су-24М, тобто модернізований. Говорить Вʼячеслав:
«Це фронтовий бомбардувальник ще радянського зразку, він на озброєнні в ЗСУ перебуває, в Повітряних силах. Днями ми з хлопцями проїздили повз, побачили з дороги залишки літака. Підійшли, побачили, що це наш Су-24, і стало цікаво дізнатися взагалі долю цього літака. Встановили, що 22 березня 22-го року він був збитий, історію екіпажа дізнались».
З Києва, з Національного музею історії України у Другій світовій війні приїхав забирати рештки літака старший науковий співробітник Олександр Шемеляк. Він обходить усе кілька разів, фотографує та щось занотовує:
«Наразі у нас найбільша колекція матеріалів, повʼязаних з цією війною, і ми будемо вдячні військовим або іншим посадовим особам, якщо вони будуть передавати до нашого музею схожі експонати. Залишки цього літака будуть експонуватися і показувати героїзм наших льотчиків і Сил оборони в цілому. Тому що це памʼять про наших льотчиків, які віддали свої життя в боротьбі за Україну. Вони мають бути публічно представлені, а не лежати в полі біля сміттєзвалища».
Поряд зі звалищем паркується ще одна автівка, з неї виходить статний чоловік у форменій футболці та піксельних штанях. Разом із ним — жінка у рожевій футболці. Виявляється, це десантник Олександр із дружиною, вони тут випадково, проїздом. Він уперше за ці два роки приїздив у Камʼянку — сусіднє село, стерте росіянами з лиця землі. Навесні 2022-го Олександр воював у Камʼянці:
«Це було 22 березня, десь ближче до обіду. Чотири розвідника нас тоді було, ми сиділи біля дамби, чекали на прорив російських військ. І я бачив на власні очі, як цей літак падав. Збили його з зенітки, ЗУшки, стояли там неподалік сміттєзвалища. Потім побачив — полетів за бугор, льотчик катапультувався, летів. Потім він пускав пару разів сигнальні ракети, але подальше його перебування — вижив, не вижив — я не знаю».
Катапультувався тоді не пілот, а штурман. Пілоту Олексію Коваленку назавжди лишиться 41 рік. Від початку вторгнення вони зі штурманом Сергієм Вербицьким встигли зробити 13 бойових вильотів. Сергієві вдалося вціліти — це він катапультувався. І ось, понад два роки потому, приїхав на місце трощі:
— Отримали завдання по нанесенню удару по колоні противника. Колона техніки була, підкріплення приїхало до противника, потрібно було нанести удар. Підготувались, полетіли, виконали завдання, були збиті.
— Це вже ця територія була окупована?
— Так. Після удару літак, я так розумію, вибухнув, вогонь в кабіну пішов. І після цього я катапультувався. Смикнув ручку, вийшов з літака, приземлився. Набрав Олексія — Олексій був поза зоною. Потім звʼязався з командою, яка займається евакуацією, мені сказали виходити з місця катапультування на південь. Вийшов я — село Камʼянка, до своїх. Мене зустріли.
— Скільки ви кілометрів йшли, чи ви рахували? В якому ви стані були?
— Спочатку взагалі нічого не відчував, нічого не боліло. Десь через годину вже почала боліти спина, правий бік, потім вже дізнався, що було зламане ребро, струс мозку. Три години я йшов, поки зустрівся зі своїми військовослужбовцями.
— Ви ж могли натрапити на росіян?
— Міг, так. Сподівався, що я встигну вийти, поки вони мене знайдуть. Я вже до своїх прийшов, вони дрон пускали і показували, що ходять мене шукають.
Зараз Сергій служить старшим інспектором-штурманом повітряного командування «Схід», за кілька годин йому заступати на чергування. Підійшовши до уламків, чоловік відвертається, закурює, якийсь час стоїть мовчки, витираючи очі.
І Вербицький, і Коваленко — Герої України. Тільки Коваленко — посмертно.
— Чи бачили ви, чи намагався Олексій катапультуватися?
— У нас, якщо хтось один смикає, другий катапультується автоматично. Я думаю, йому просто не вистачило висоти, щоби відкрився парашут. Взагалі тут… хотів приїхати на це місце, і не знаю… якщо чесно, не знаю, навіщо… Просто хотів.
Після обіду на місце прибуває вантажівка із табличкою «Нової пошти». Компанія безкоштовно надала транспорт та відправила співробітника. Усе це стало можливим завдяки небайдужості військовослужбовця Слави, який помітив рештки літака. Й Олі з фонду «Повернись живим», якій Слава подзвонив:
«Якось це нелюдяно, шо лежить літак на землі просто так. Командуванням корпуса одразу прийнято було рішення передати цей літак в музей. Тому що це про людяність, це про подвиг, це про звитягу пілотів. Люди мають знати, в яких умовах службу несуть, до чого може призвести це… взагалі, що таке війна і як службу несуть пілоти і військовослужбовці ЗСУ».
Ольга Омельянчук — керівниця відділу комунікацій та маркетингу «Повернись живим». Журналістка, яка має велике серце та неабиякі пошукові навички. Саме вона змогла розшукати екіпаж, зʼясувати, що це за літак, домовитися із музеєм та «Новою поштою»:
«Особисто для мене історія з літаком — це про спільні цінності і культуру памʼяті. Культура памʼяті — дуже крихкий цивілізаційний вимір, і це те, що кожен із нас залишить по собі. Мені здається, що від того, як ми вшановуємо загиблих, залежить також те, якими будуть наші діти і чи достатньою буде їхня ненависть до росіян. Насправді останнє — це мій дуже великий страх, що з часом ненависть притупиться, і наступні покоління так чи інакше забудуть про минуле. В історії з літаком ми обʼєдналися і доставили його зі звалища на Харківщині у музей у Києві, щоб зберегти памʼять про загиблого льотчика Олексія Коваленка і вчергове показати злочини росіян».
Харківці пропонують перейменувати в'їзд Трінклера на честь загиблого харківського льотчика «Джуса»
Авіакатастрофа та загибель пілотів на Житомирщині: слідство розглядає три версії
