24 лютого 2025 року минає три роки з початку повномасштабного вторгнення. Нижче прочитайте текст харківської журналістки Анни Гін, які відгукнулися не тільки нам, а й її читачам, харківʼянам та українцям.
«Якщо чесно, у мене таке відчуття, що минуло років тридцять. Здається, що маму я обіймала востаннє ще в дитинстві, а не влітку двадцять другого.
Ні, ні, я все пам’ятаю дуже детально. І моторошний гуркіт гармат о п’ятій ранку, і яскраво-оранжеве зарево за вікном, і свій перший дзвінок:
— Тату, це війна.
І як боялася розбудити доньку, і як гуляла з собакою в парку, коли здавалося, що хитається земля.
І перший хвіст ракети, що стирчав перед під’їздом. І сусідку з двійнятами, яка кричала у ліфті від жаху.
І нескінченні черги на заправках, і розбиті кіоски з цигарками, і дітей, що плакали в підвалі нашого будинку. І кілометрові затори на виїзді з міста.
І руду дворнягу, що металася в паніці.
Розгубленість і тривога — почуття перших днів війни.
Потім буде страх — коли почуємо бомбардувальники над містом.
Буде лють — коли дізнаємося про звірства в Бучі.
Буде скорбота — коли побачимо жахливі кадри з Маріуполя.
І буде радість — коли обійматимемо одне одного після звільнення Харківщини від російських окупантів.
Ще буде багато різних, абсолютно несумісних у такому короткому відрізку часу почуттів — віра, біль, ненависть, надія, відраза, гордість. Розчарування.
Сьогодні неймовірно дратує слово „угода“, яке звучить звідусіль. Наче ми торгуємося на базарі.
Наче не було мільйонів українців в евакуаційних потягах. Не було сотень тисяч зруйнованих будинків, лікарень, шкіл.
Не було тієї жовтої кухні в Дніпрі і того червоного манікюру в Ірпені.
Не було напису „Діти“ на драмтеатрі.
Не було того батька в Харкові, який кілька годин не відпускав руку вбитого сина.
Не було Авдіївки, Покровська, Бахмута.
Не було Північної Салтівки.
Не було Світлани, Артема, Іллі, Романа.
І не було моїх батьків.
Але я пам’ятаю запах маминих улюблених парфумів і волошки на її домашньому халаті. І татову вовняну кофту, всю в дрібних дірочках від попелу.
Пам’ятаю, як ми з дівчатами мріяли навесні рвонути на тиждень у Португалію.
Як купила абонемент у басейн двадцятого лютого.
Як обговорювала з донькою її дипломну роботу.
Я пам’ятаю те життя. Три роки тому.
Які відчуваються, як тридцять.
У нас забрали все. Плани. Мрії. Близьких.
Просто так, без жодної причини, за примхою одного брехливого карлика, сірої молі, яка уявила себе богом. І цілої орди його шакалів.
Мабуть, тому сьогодні так нестерпно чути це комерційне слово «угода».
Так і хочеться сказати: „Гей, ви, поважні дядьки, що жонглюєте людськими долями зі своїх трибун, як апельсинами на ринку, ви переплутали слово на „У“. Правильне слово — „УКРАЇНА“. І „СПРАВЕДЛИВІСТЬ“. І „СВОБОДА“„.
Три роки великої війни.
Я українка, харків’янка, людина — і сьогодні я вдячна кожному, хто вийде з українським прапором у будь-якому місті світу. Дякую.
І я українка, харків’янка, людина — і сьогодні я зневажаю кожного, хто підтримує кремлівський режим у будь-якому куточку планети. З дурості, зі страху чи за гроші — не має значення.
Ви — людожери, варвари і вбивці.
Будьте прокляті.
А ми все одно Переможемо».
Оригінал тексту можете прочитати за посиланням.
