В одному з коридорів харківського залізничного вокзалу волонтери організували пункт допомоги військовим. Для багатьох з них регулярні чергування вдень і вночі тривають вже п’ятий рік. За цей час волонтери навчилися бути психологами та організували свій міні-музей.
В південній частині Південного вокзалу розташований волонтерський пункт «Південний пост». Все це є частиною Південної залізниці, яка, всупереч назві, охоплює північно-східну територію країни. З початком війни на Донбасі в цих залізнично-географічних перехрестях харківський вокзал став одним з головних перевалочних пунктів та транспортних вузлів для переселенців та військових. Услід за ними на вокзал прийшли волонтери, для яких цей тимчасовий транзитний простір став місцем постійної цілодобової праці.
Поблизу одного з входів до будівлі вокзалу видно вивіску з назвою волонтерського пункту. Біля цього входу часто можна зустріти військових, які спускаються сюди на перекур. Зараз ось — хлопчина у військовій формі, з татуюванням товстого темного хреста вздовж шиї.
— Брудний харківський вокзал! Ду-у-уже брудний харківський вокзал. У нас в Франківську — чистий. Хоча він і малий порівняно з цим, — хлопця з хрестом звати Ігор. Три роки тому, коли йому було 18, він поїхав на Схід, зараз служить у розвідці. Деколи їздить додому, з пересадкою в Харкові. В проміжку між двома потягами, йде до волонтерів, там тепліше і безпечніше.
— Їхав якось по-цивільному, вийшов сюди — п’ю каву. Підходить до мене дівчинка, дає візитку і каже «в нас тут різні дівчата є… якшо інтересує… різні є». А я без документів їду, думаю, якщо мене з курвою застукають, зовсім дупа буде.
«Південний пост» — це частина широкого коридору, огороджена змонтованими тимчасовими стінами. Інша частина коридору — хол привокзального готелю «Експрес». Час від часу люди які шукають вхід до готелю, заходять до волонтерів, плутаючи їх з рецепцією, кидають погляд на військових, що сплять на ліжках і розкладачках, на стіни, обліплені прапорами і тільняшками, і обережно питають про вільні номери.
“Спочатку головним тостом на святкуванні річниць нашого волонтерського пункту було — щоб не святкували наступного року, — розповідає Ольга Нотик, яка волонтерить тут вже чотири роки і координує інших волонтерів. — Почалося все з ідеї «Станції Харків», тому що вони з літа 14-го року працювали на вокзалі. Працювали з переселенцями. Коли військові почали їхати, то ми були вимушені якось ці два потоки розділити. Дуже неоднозначною була реакція в переселенців на наших хлопців, тому розділили. Нам вокзал і готель дали оце приміщення. Спочатку воно було відкрите, стін не було, нічого не було — стілець і пару крісел. Мало-помалу — маємо хазяйство, практично міні-музей”.
Експонатів з волонтерського міні-музею вистачило б на повноцінну експозицію: на стінах бойові прапори з підписами воєнних, близько півтори тисячі шевронів (без дублікатів), розмальовані портретами та пейзажами гільзи, з яких стирчать засохлі квіти. З колонок грає одна з пісень Майдану «Брат за брата» гурту Kozak System. Посеред залу стоїть обігрівач — всі сидять в куртках.
Окрім нас з Ольгою та розвідника з Франківська, ще одна волонтерка і лисий чоловік з заплетеною на потилиці косичкою. Раптом він питає:
— А що за Сенцова перестали говорити?
— А хто це? — відпитує розвідник.
— Журналіст, той, що голодував, — пояснює чоловік.
— Нє, він режисер, — виправляє волонтерка. — Припинив голодовку.
— Якби вмер, то відразу був би великомучеником. Його насильно заставили припинили голодовку, — веде далі чоловік.
— Нє, він сам. В будь-якому разі добре, бо якби помер, то що? Росії… їм там все одно… все по-барабану.
Неподалік від входу висить адміністративна карта України. На ній, якраз над Харковом, за кордоном, хтось залишив напис від Курська до Воронежа — «Их – тут – нет». Замість знаку оклику в кінці фрази — товстий темний хрест, намальований вздовж Дону.
Волонтерський вагон
Обгороджена волонтерська територія посеред широкого вокзального коридору схожа на пасажирський вагон. При вході двоє провідників (волонтери зазвичай чергують по двоє) пропонують чай і каву, варто вам потрапити на їхню територію. Тут, на вході, найбільше світла, найтепліше теж тут, біля обігрівача. Далі в темряві — два ряди металевих ліжок. Де-не-де в них, ніби в гамаках, сплять люди, в формі.
Далі за ними, в кутку — обтягнута чорною тканиною будка. В цьому волонтерському вагоні вона слугує тамбуром — місцем для відвертих розмов, місцем, де можна поділитися своїми гріхами і отримати натомість підтримку. Словом, тут молитовний намет. Інколи сюди приходять священики різних конфесій і намет перетворюється в сповідальню.
Періодично волонтери розвішують територією вокзалу вказівники, які регулярно зривають комунальники. Тому здебільшого про «Південний пост» його відвідувачі дізнаються через сарафанне радіо, від знайомих, які вже тут бували. Також час від часу волонтери прочісують вокзал, знаходять військових та приводять їх до себе.
Чергують цілодобово, в дві зміни. Загалом волонтерів — 43 людини. За кожним закріплені свої дні: хтось чергує двічі на тиждень, хтось раз на два тижні. Наймолодшому 25 років, найстаршому — 78. Волонтерити приходять у вільний від роботи час. Люди різних занять і професій: приходять зі шкіл, з перукарень, з офісів, з банків, з театрів, з майстерень. Тут вони всі вчаться бути «трохи психологами».
“Зараз частіше бувають харківські — хто до юриста, хто в пошуку роботи. Хтось приходить просто, щоб поговорити. Тут територія, де всі свої. З психологами в хлопців стосунки такі, неоднозначні: до психологів вони йдуть неохоче. Не відкриваються. А тут з нами поговорять і вже повертаються до сімей спокійнішими, розкутими. Ми тут всі трохи психологи, — розповідає волонтерка Ольга Нотик. — Колись тут, на вокзалі, була зала очікування для військових, але десь наприкінці 90-х її закрили. Напевно, Міністерство оборони вважає, що це не потрібно. А ми ось вирішили, що це необхідно. Це прояв поваги до хлопців, щоб вони бачили, для кого і для чого вони там воюють. Те, що вони стали контрактниками і отримують зарплатню, не зменшує того ризику, на який вони йдуть. Якщо держава вважає, що це не потрібно, то хтось інший буде це робити. Тоді чому не ми?”
Сьогодні вночі чергують Ангеліна, Сергій та Коля. Біолог, банківський юрист та актор. Ольга передає їм вахту разом із чорним списком та побажанням: «нудного чергування вам!». В списку зазначені особи, яких впускати не рекомендовано, бо все навкруги, як на вокзалі. Поліцію кличуть вкрай рідко, однак заходять люди різні, тому в «нудному» побажанні немає жодного негативного відтінку.
“До нас тут приходив нещодавно дєд: штани з лампасами, чоботи, пуховик, на пуховик накинуте пальто і фуражка на голові. А в руці в нього — кейс. Кейс, до речі, не зачиняється, бо там двуха «Живчику», — розповідає волонтер Коля. — Він заходить і спокійно так каже: «Я до вас! Мені тут, супчику…». Ми йому пояснюємо про документи. Дєд дістає з кейсу пакет, з пакету — папку, з папки — файлик, з файлика — папірчик, з папірчика — посвідчення. Зразка якогось-там 68-го року. Мій напарник відправляє старого з таким посвідченням в музей. Той ображається, назад все впаковує, погрожує, що звільнить нас, обіцяє купу проблем, а вже на виході, з дверей, додає: «А взагалі-то я з цих — з Романових!»”
Впускати лише за військовим посвідченням — одне з головних правил. Усіх відвідувачів записують до журналу. В середньому за добу через пункт проходять близько 30-40 військових. Пиячити тут заборонено. Зате можна читати.
Жива бібліотека
Книг тут багато, є окрема полиця — «бібліотека». Список літератури тут невеликий, імена здебільшого знайомі: Улас Самчук затиснутий поміж Марком Твеном та Остапом Вишнею, далі Іван Франко, потім, трохи нижче, на одній обкладинці два Володимири: Павлів та Єшкілєв, над їхніми головами напис «Україна: третій шлях», зовсім поруч книга Ігоря Царя «За що ми любимо Бандеру». Є кілька книг англійською мовою, є стос журналів.
В іншому кутку, ближче до входу, видніється «Антена» Сергія Жадана. Книга ілюстрована Гамлетом Зіньківським, харківським художником, який також волонтерить на «Південному пості».
“З Гамлетом добре чергувати — він цілу ніч сидить читає, то я можу поспати, — сміється Ангеліна. За фахом вона біолог, також займається перекладами книг про ландшафтний дизайн. — В нас мало людей, які можуть дозволити собі купити ці книги, вони коштують близько 1000 гривень. А мене закордонні автори питають, дивуються, як це так, що ми тираж в тисячу примірників продати не можемо. А в нас що? В нас мислення шаблонне: туї насадили, газончик… «совок» вобшем. А там, на Заході, вже своя ідеологія, архетипи. Я перекладаю російською, і половину книжок за порєбрік відправляємо. Треба якось продавати”.
Проте головна тут книга — це книга відгуків. Хоча, якщо судити за її вмістом, то правдивіше буде назвати її книгою подяк чи, принаймні, книгою дитячих малюнків дорослих військових.
«26.10.18р. Дякую за «погляд без прикрас»… з Херсонщини»
…
«14.01.18. побольше таких ребят, которые помогают хоть с гражданки. С. Ув. Майор Гордеев»
…
«4.11.18 Дякуємо за теплий прийом, можливість відпочити, «оазис» для зустрічі бойових побратимів… 164 Навчальний Центр (Львівщина)»
…
«Дуже часто солдатам говорять «повертайся додому» а я хочу сказати Братики ви вже вдома, додому мають їхати наші вороги… Соломія Піцик… Український Католицький Університет»
…
«ХХV. VII. XVIII. …ви як світлі зорі на темному небосхилі буденності… ст. солд. Порошкін Сергій.
…
«Предыдущий коментатор был не прав. Вы намного лучше, как мандаринки в новый год… солдат срочной службы Димка»
Волонтерські байки
“«Аватарів» багато. Спочатку ти так обережно з ними, ну бо це ж ті святі люди, які воювали, — розповідає волонтер Коля, що зазвичай чергує в нічні зміни. — А потім такий думаєш, нє — «аватари» є «аватари»! І це пиздець. Місяці два тому я чергував і в нас тут був Сашка. Сашка, який кричав, що він і в танку горів, і все таке. Я його нетверезого водив до туалету. До туалету метрів 150, і він примудрився тричі полізти сперечатися і битися з перехожими. Потім ще дві години вкладав його спати”.
Коля — актор «Театру 19» та музикант гурту «Dостоевсkий FM». На нічні чергування приходить щосереди, інколи після спектаклів в місцевому Домі актора. Там, на сцені, він грає то мрожеківського психопата, то шекспірівського Гамлета, то гопника.
“Я читаю багатьох військових в твіттері, знайомлюся там з ними і в якийсь момент мені стало соромно жити. Бо якщо ти не читаєш новин — то війни для тебе немає. Допомагати грошима в мене нема можливості, тому я приходжу сюди чергувати. Нічого складного — наливаєш чай, говориш з людьми. Коли немає людей — читаєш книжки, дивишся серіальчики”.
Втім з історій, які Коля розповідає одну за одною, можна і написати книжку, і серіал зняти:
“Якось на нічне чергування прийшов чоловік з флешкою і ми почали переглядати його фотографії: з окопами, з стріляниною, з лісосмугами, з бухаловом на дембель. Потім він каже, що не може тут бути, хоче назад на війну, що з дружиною проблеми, з сім’єю теж. А ти такий прийшов допомагати і наливати чай, а перед тобою сидить зовсім зламана людина. Сидить тут, бо не хоче бути вдома і йому треба з кимось поговорити. Це справляє сильне враження, коли перед тобою плаче 40-річний чоловік, фу-у-ух, — згадує та переводить подих Коля. — А ти, х*й його знає, що робити, що казати. Але жаль їм не потрібен, треба розповідати якісь свої історії. Тут ти дійсно маєш бути трохи психологом. Багато приходить поламаних людей, багато таких, що розповідають з веселощами про якийсь пиздець, і ти розумієш, що по-іншому вони не можуть. Бо якщо без гумору і сміху, можна просто йо*нутися”.
На багатьох із тих фотографій був чувак з гранатою — повар. Якось після їжі він вимив казанок і рушив до прицепу, то було місце для сміття та помиїв. Кругом прицепу поставили розтяжки (я не знаю нащо, не знаю, сприймай як факт). За поваром завжди собаки бігають, ось і за нашим бігав один. Пес зачепив розтяжку, але всі залишилися живі, всі відстрибнули, все заїбісь. Але повара перемкнуло. Він тепер завжди ходить з гранатою. Фоткається з нею, їсть з нею, курить з нею. Коли спить — вона стоїть поруч.
Далі були історії про солдатів, які вкрали у сепаратистів залізничний вагон; про розвідника, який сам вирізав цілий окоп ворогів; про чоловіка, який кілька тижнів поспіль стрибав з моста, після чого приходив до волонтерів; про сільських чоловіків, яких загубили тут на вокзалі по дорозі на війну; про те, як ті чоловіки страшно пили (пили зі страху) і купували волонтерам морозиво; про те, як волонтери їли те морозиво і вперше бачили тваринний жах.
Подібні історії тут називають волонтерськими байками, розказують їх сидячи навколо обігрівача, сміються впівголосу, щоб не розбудити персонажів цих байок, які сплять в темнішій частині цього «волонтерського вагону».
