У північній частині Харкова знаходиться селище Жуковського, там на вулиці Астрономічній — невеличкий заклад із символічною назвою «Театр на Жуках». Колективу вже 14 років, десять з яких його учасники реалізують проєкт «Театральне вікно до Європи». Його суть — познайомити українських студентів театральних вишів із різноманіттям напрямків та шкіл. Не в теорії, а на практиці, саме з носіями певної культури. Український театр — психологічний, бо щільно «сидить» на системі Станіславського, але ж напрямків існує безліч. Можливо, колись вікно перетвориться на двері, чи взагалі зруйнуються бар’єри між європейським і українським театром. Про це ми поговорили з ініціатором проєкту Дмитром Терновим, актором і драматургом «Театру на Жуках».
— Дмитре, як вам спало на думку запрошувати до Харкова театралів з інших країн, ще й організовувати майстер-класи для студентів? Десять років тому ми тягнулися насамперед до російської культури. Яка там Європа на Харківщині?
— У нас спочатку не було цілісної картини, як втілювати цей проєкт, усе вийшло інтуїтивно. Коли ми створили «Театр на Жуках» — це була наша мрія. Ми на все кидалися, до чого можна дотягнутися. Їздили на всі фестивалі, у тому числі — закордонні. Отримали такий досвід, що нас вразив, побачили, наскільки у світі є різні театральні школи.
Якось, сидячи в Харкові, примудрилися стати співорганізаторами фестивалю в Чехії, і три роки робили фестиваль з класною концепцією. Це був театральний кемп у напівзруйнованому замку Харденберг у Німеччині, який відновлюється на волонтерських засадах. Це стало місцем зустрічі театральних шкіл, туди приїздили актори з усіх куточків світу та ділилися навичками. Було так, що три години ми займаємося комедією дель арте, потім — невеличка перерва, і три години грузинський танок. Ще перерва — і система Станіславського. Наступного дня — польска театральна школа. Цей неймовірний досвід надав можливість побачити різні школи. Згодом виникло бажання ділитися: адже це значно відрізнялося від того, що ми знали.
— Наскільки я знаю, першим до вас приїхав Марек Косьцюлек, засновник і творчий лідер польського театру «Крик».
— Так, Марек із «Криком» проводили майстер-клас для нас та знайомих акторів. Ми подумали: «А з ким іще можна було б цим ділитися?». Виникла ідея йти до студентів. В усіх театральних вишах є особливість: заняття йдуть від ранку до пізнього вечора. У студентів взагалі немає вільного часу. Якщо навіть і будуть майстер-класи десь у місті — вони не зможуть відірватися від навчання, не мають грошей, щоби сплатити за це. У нас виникла думка, чому б не розширити обрії та не показати, що світ буває іншим. Я прийшов на театральний факультет Харківського університету мистецтв і сказав: «Є така ідея. Веземо польського режисера, давайте спробуємо». Деканка довго думала, вагалася, радилася з викладачами. Зрештою сказала: «Ну, спробуємо».
— Це приємно дивує. Мені здавалося, десять років тому в українських вишах була усталена й неповоротка система.
— Побоювання були, на кафедрі панували думки на кшталт: «Ну чому вони можуть навчити?». Мовляв, польський театр може нанести психологічну травму. Я розумію, якщо викладач веде курс, йому важливо оберігати студентів. Але ми вирішили, що Марек проведе майстер-клас… Він тривав три години, був дуже потужним. Зібралося стільки людей! Яблуку ніде впасти. Купа людей вийшли на сцену, бо хотіли випробувати себе. Мареку влаштували справжню овацію, на руках виносили з аудиторії, такі були вдячні. Хто мав сумніви, ставлення змінив. Люди зрозуміли, що це дійсно цікаво, що жодного фізичного або психологічного насилля над студентами не чинить. Ідея переросла в програму: ми намагалися щорічно когось привозити.
— І ви ж не лише до Харкова возили ці майстер-класи? Ну, в допандемічні часи…
— Так! Почався розголос. Ми когось привозимо до Харкова, а нам дзвонять знайомі з іншого міста: «Слухайте, а давайте і до нас. Нам теж цікаво». У нас був вдалий проєкт з польським театром «Брама». Ми їх побачили на фестивалі в Польщі, вони на той момент об’їздили країн 15 із виставами. Ми одразу ж вирішили їх привезти в Україну. Розпочалася довга-довга історія взаємовідносин, багато проєктів. Цьогоріч у них був кемп, куди їздили 30 чи 40 студентів із Харкова, жили там влітку, щось разом робили.
Ми сприймаємо це як вікно до Європи. Студенти побачать нагоду щось робити власними силами. З’являються нові зв’язки з європейським театром. Окрім того, що приміряємо новий досвід, у нас з’являється багато загальнолюдських, культурних контактів. З «Брамою» так і відбулося. Взагалі, я порахував, із нашого «театрального вікна» вийшло приблизно десяток самостійних проєктів між Україною та Європою.
— Хочу повернутися до вишів і ставлення керівництва до майстер-класів. Бо це ж відходження від програми, треба виокремлювати час, шукати ресурси.
— Був такий випадок, з мого боку він — абсолютно показовий. З іншого — абсолютно абсурдний. Ми домовилися з двома французькими акторами, які давали класні майстер-класи з комедії дель арте. Знаєте, можна прочитати про комедію дель арте купу літератури: які там персонажі, як вони рухаються, говорять. Зовсім інша справа, коли носій культури це показує. Залишається лише повторити та перейняти на себе. Це був один з перших наших проєктів. Ми були впевнені, що це буде круто.
У Києві я спілкувався з якимось завідувачем кафедри. І от я дзвоню, кажу: «Будемо привозити». А він мені: «А навіщо?». А я йому: «Як? Ну, це ж взагалі інша театральна школа, інша культура». Відповідає: «Ви знаєте, я вважаю, що нашим студентам це взагалі не потрібно. От я бачив комедію дель арте. Я сам був в Італії, проходив подібні майстер-класи. Але я вважаю, що це просто нашкодить їм. Ми їх навчаємо за певною системою. В нас є психологічний театр, а такий їм точно не потрібен».
Я в цей момент дар мови втратив… Така була аргументація. Але! Потім ми зрозуміли, що потрібно виходити не через кафедри, а через викладачів. Тоді ми зробили цей майстер-клас на курсі Богдана Бенюка. Мені дали його контакти, я йому подзвонив і він сказав: «Так, давайте». Ми доводимо, що це дуже класно: і для студентів, і для самих вишів. А коли вони вже спробували — їх не треба в чомусь переконувати. Це дуже цікаво спостерігати, як ми із вишами працюємо. Це ж така, чиста партизанщина!
— До речі, яким коштом реалізується проєкт?
— Протягом кількох років це було волонтерство, потім ми почали отримувати фінансову підтримку від різних інституцій. Я неймовірно вдячний цьогорічним партнерам — Міжнародному фонду допомоги організаціям, що працюють у сфері культури й освіти від Федерального міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччини, Goethe-Institut та іншим партнерам. Без цього фінансування потужного проєкту не було б. А він потужний насправді, бо виводить освітню програму на новий рівень. Ми через пандемію все локалізували у Харкові. Ми раніше домовлялися так: два майстер-класи по три години. Людина відпрацювала — їде в інше місто: Київ, Львів, Дніпро, тощо. А зараз вони «зависають» у Харкові, і це дає можливість створити виставу.
— Як ми плавно підійшли до цьогорічної програми. Давайте окремо про неї поговоримо. Проєкт зараз на екваторі: двоє з чотирьох запрошених митців відпрацювали, дві вистави готові. Першою приїздила англійка з українським корінням Лана Біба. Як ви познайомилися, у чому полягає її методика?
— Так, за походженням вона — українка. Ще дитиною вона разом із родиною поїхала за кордон, а зараз у Великобританії в неї власний театр. Колись у нас був спільний проєкт з англійцями: ми працювали над документальним театром. Познайомилися із Ланою. Нас вразила її професійна доля. Коли вона була маленькою, мала мрію стати клоуном. Лана поїхала до Парижу та вступила на курс Марселя Марсо. Це був останній курс, який він випускав, ось як їй пощастило. Лана — одна з найкращих його учениць. Потім у Лондоні вона закінчила курс Жака Лекока з фізичного театру. Є спільний проєкт із Цирком дю Солей, вона брала участь у моєму улюбленому «Сніговому шоу» Полуніна. Виявляється, коли він приїздить до нової країни із гастролями — там і набирає склад на виставу. В неї крутий бекграунд. І ось, коли ми з Ланою познайомилися, виникла ідея провести в Україні тренінги з фізичного театру. А в неї виникла мрія — зробити першу в Україні школу фізичного театру. Цей напрямок в нас не розвивався взагалі.
— А театр руху Леся Курбаса можна згадувати в цьому контексті?
— Ми всі йдемо різними шляхами до однієї вершини. Саме це буде впадати в око тим, хто побачить різні тренінги в цьому проєкті. Є багато відмінностей, але в головному вони сходяться. Просто Лекок зробив з цього окремий театральний напрямок і школу. У багатьох вишах фізичний театр Лекока обов’язково входить до системи освіти.
— А у нас цьому в інститутах приділяється увага?
— Ми «сидимо» на системі Станіславського, у нас основна увага — психологічному театру. Це класно. Той же Марек Косьцюлек сказав, що ми б не змогли працювати, якби не було цієї основи: бо студенти гнучкі, вони розуміють, що потрібно. Але так чи інакше — одна система обмежує. Треба розуміти, що за цими обмеженнями є простір. Потрібно виходити за них і розуміти, що існують різні погляди, можливості, системи.
— До речі, слідом за Ланою приїхав Марек Косьцюлек із Польщі. Символічно, що десять років тому він цей проєкт відкривав майстер-класом. І ось зараз зробив виставу зі студентами театрального факультету. Як вам показ, до речі?
— Мені дуже сподобалось. Марек працює на процес: те, що наприкінці шляху має бути вистава — його мало цікавить. Вони на цей результат вийшли за дві-три репетиції. Увесь час були тренінги, розмови, ігри. Він дозволяв їм розслабитися, аби створити атмосферу довіри, яка має бути у театрі. У неділю, коли університет пустий, вони там у схованки грали.
— Я прийшла на виставу трохи раніше — почула в авдиторії якійсь веселощі: регіт, крик, плескання. Це була репетиція одного з фрагментів. Мені ці звуки нагадали мій гуртожиток студентський. Дуже близький та теплий спогад. А це поставив польський режисер!
— Тому що він приїхав як чистий аркуш. Все народжувалося тут і зараз, у розмові зі студентами. Вони розмовляли про те, що хвилює, об’єднувалися у групи та брали одну-дві теми, які хвилюють усіх. Потім — обговорювали, як ці теми можна театрально зобразити: що має відбуватися на сцені? У цій взаємодії народжувалася вистава. Це є основою його методу. Він у Польщі так працює. Я кажу режисерам: «Метод — ваш. Тема — будь-яка. Хочете приїхати із домашньою заготовкою — будь ласка. Хочете все зробити тут — добре. Головне — цікавий процес для студентів і вистава наприкінці».
Вистава, яку Марек Косьцюлек створив разом зі студентами театрального факультету, з’явилася усього за кілька днів до прем’єри. В ній майже відсутні слова, проте багато емоцій, щасливі пригоди та непростий вибір. Тут і катання на американських гірках, і музика з усього, що трапилося під рукою, і двері, за якими примарне майбутнє. Кожен постає перед вибором: вбігти в нове стрімко, не озираючись, битися в зачинені двері, або не наважитися відчинити. Про це розповіли студенти своєю виставою. «Своєю», бо режисер їм нічого не нав’язував. Як Марек вибудував атмосферу, де все вдалося, я запитала в четвертокурсників Сергія Смеречука та Дар’ї Головчанської.
— З чого почалося навчання в Марека? Ви довго знайомилися, чи навпаки: одразу почали діяти, щось грати, втілювати образи? Цікаво дізнатися внутрішню кухню, суто технічно: як працює польский режисер і чи сильно відрізняється він від українських митців.
Сергій: Знайомство з Мареком почалося з розмов, ігор, тренінгів та вправ на довіру, почуття ритму, простору. Казалося б, звична справа, але не зовсім так. Бо Марек — людина-атмосфера, людина-сцена, людина-театр. Спочатку було важко гнатися за його ритмом праці. Але у цьому величезний інтерес. Зустрічі перетворилися на гру, переповнену драйвом та веселощами. Хотілося знов і знов повертатися до Марека, до одногрупників, до роботи. Своєю щирістю, чесністю, повною самовіддачею він надихав.
Дар’я: З Мареком ми працювали за технікою Гратовського, яка базується на зміні ритму, темпу, атмосфер і енергії. За десять днів неможливо оволодіти технікою акторської майстерності повністю, це потребує тривалої та кропіткої праці. Та я щаслива, що мала можливість познайомитися з нею, і я не збираюся зупинятися.
Сергій: Переважно ми працювали над етюдами. Але це не схоже на класичні етюди, коли є певна тема, ідеї. Марек міг розбити нас на групи та сказати: робимо етюд, посилаючись на колір очей партнера. І ми робили! Міг розбити простір на декілька секторів, і ми мали наповнити їх якимись історіями. Це дало змогу по-новому познайомитися, відчути один одного, стати новим великим організмом. Марек давав нам свободу дії, водночас не втрачав із поля зору. Допомагав порадою, але не вказував, що конкретно робити. Ми все робили спільно, стали співавторами цієї історії. «Розумними Арлекінами», як казав Лесь Курбас. Марек нас уміло навертав, допомагав у складних ситуаціях. І ніколи не втрачав віри в нас.
Дар’я: Для мене важливо переймати досвід у майстрів європейських шкіл і мати прямий контакт із ними. Це допомагає ознайомитися з різноманітними техніками акторської майстерності та обрати ту, яка є найближчою, чи взагалі скомбінувати їх. Чим більше засобів і технік в актора, якими він вправно володіє, тим він професійніший.
Сергій: Марек робить авторський театр, який вибудовується на сценічних атмосферах та їхніх змінах. У цих історіях може не бути первинної теми, ідеї, як ми звикли. Вони проявляються у процесі створення тієї чи іншої історії. Але вони завжди влучні. І коли ми розпочали працювати над історією, зрозуміли, що маємо лише чотири-п’ять днів. Виникло питання щодо спільної теми. Марек поділив нас на дві групи та сказав: «Поміркуймо, про що будемо розповідати?». Я впевнений, він здогадувався, яка буде тема, але вирішив нам дати можливість її озвучити. І ми всі дійшли одного висновку.
— Пригадаєте процес створення сценарію. Брейн-шторм, коли всі згадували своє, чи це домашнє завдання було?
Сергій: Марек запропонував два варіанти розвитку подій: ми від початку до кінця прописуємо сценарій, а потім стаємо до роботи за ним. Або ж вигадуємо його «тут і зараз». Ми обрали другий варіант. Усе, що показано, ми придумали в момент репетицій. Визначилися лише з темою та місцем дії та дали волю фантазії.
— Марек казав, що вистава — про вас, про молодість та її незабутні моменти. Можете пригадати, що розповідали саме ви, та чому це настільки важливо, аби ще раз пережити подібні емоції на сцені?
Дар’я: В молодості — сила, ми не раз говорили про це на тренінгах. Але здебільшого це стає зрозуміло, коли молодість минає. Важливо усвідомлювати, що дається тобі цієї миті та раціонально використовувати — час, сили, енергію. Для мене у виставі гостро звучала тема часу та вибору. Кожен з нас щось обирає: праворуч, ліворуч, вгору, вниз… Чи навіть просто залишитись стояти на місці — теж вибір. І всі наші шляхи, які формуються внаслідок наших виборів, пронизані часом. Час переплітає все і всіх.
— Історія, яку ви разом з однокурсниками розповіли зі сцени — захоплююча, різка, зухвала. Така вона, ваша молодість?
Сергій: Виходить, так. У ній є азарт, вогонь, зльоти та падіння. Є місце для страху, боротьби, музики, підтримки, дружби та стрімкого бігу кудись уперед, у світлі двері. Що за ними? Світле майбутнє, поїзд, що їде, розібране піаніно? У кожного своє. Що буде, коли двері зачиняться? А якщо будуть відчинені? Поживемо й побачимо!
— Смішна сцена, коли з-за куліс під стелею визирнула голова хлопця та почала керувати глядачами (серед яких були шановні харківські актори): вимагала пересаджуватися, вставати-сідати. Не сперечалися, хто буде грати цей епізод?
Сергій: Ні, з приводу того, хто буде «великою головою», ми не сперечалися. До моменту появи цієї сцени ми трохи зупинилися в роботі, нам чогось не вистачало. Раптом Марек сказав, що було б дотепно зробити таку штуку, але як її зробити — не знав. А ми знали: зрозуміли, хто виглядатиме, хто триматиме куліси. Попросили Марека подивитися, що ми вигадали. Марек сміється, ми сміємось і починаємо міркувати, що може вийти із цієї сцени та як перейти в наступну. Робота продовжилася.
— Я бачила, у вас є така традиція: перед виставою прикладатися долонями та голосно вигукувати. Це Марек її започаткував, чи вона ваша, студентська?
Сергій: Це була ідея Марека. Поєднував нас в один організм, і після того ми були ладні гори перевертати. Він налаштовував нас на певний настрій та спільну роботу.
— Не виникло бажання переїхати в Америку чи Європу, аби там продовжити акторський шлях?
Дар’я: Вже близько року я думаю продовжити навчання в Європі. Певні техніки акторської майстерності в Україні не викладаються, тому для здобування цього досвіду варто їхати за кордон. Хочу зазначити, що такі простори, як «Театральне вікно до Європи» є дуже важливими, бо це не лише навчальний простір, а й комунікаційний, інформаційний. Сприятливий для зародження міжнародних проєктів.
— Ви навчаєтеся на четвертому курсі. Чи можна назвати проєкт однією з найзнаковіших подій у сенсі професійного зростання? Якщо ні, то якою була ситуація, дисципліна чи людина, яка на вас як на актора/ку найбільше вплинула?
Сергій: Я не можу назвати проєкт найзнаковішим за увесь період навчання, але він є трампліном для внутрішнього росту як актора. Хочеться подякувати нашим керівникам: Марек високо відмічав нашу підготовку.
— Про що зі сцени цікаво говорити? Ще кілька років, і перед вами відкриється дорога до не/державних театрів. Що має доносити зі сцени глядачеві актор?
Дар’я: На мою думку, актор має говорити про те, що турбує. Це означає бути чесним з собою та з глядачем. Неважливо, якими засобами. Якщо ми, наприклад, візьмемо одну п’єсу, то кожен із нас прочитає її по-різному, і різноманіття та варіативність прочитання говорить про те, що когось турбує любов, а когось самотність… Ми виділяємо те, що є важливим. Зараз для мене актуальна тема вибору, постійно думаю: чи він правильний? Тема часу, поспіху, остраху не встигнути застрибнути у свій потяг, впустити момент, бути нікому непотрібним, та любов… Чи варто виборювати й заслуговували її? Виникає багато різних питань, а театр — прекрасна платформа для діалогу.
— Пандемія сильно зачепила культуру: багато розпалося театрів, та і в державних є проблеми. Це відбилося на ваших акторських амбіціях? Не думали освоїти якусь більш прибуткову професію? Чи мистецтво вимагає жертв?
Дар’я: Безумовно, пандемія вплинула. Але театр не втратив актуальність. Театр буде трансформуватися, бо зміна — це пошук, розвиток, рух. Пандемія стала стимулом для пошуку нових засобів. Питання в тому, як не втрачати зв’язок із глядачем, бо театр про це, про зв’язок, діалог і обмін. Я освоїла відеозйомку, здобула навички роботи з камерою, отримала багато вражень і досвіду, дивлячись роботи закордонних театрів.
Я не розділяю твердження: «Мистецтво потребує жертв». Я віддаю скільки можу, але водночас багато отримую навзаєм. Справа в ресурсі: щоби віддати, його треба десь взяти. Мої стосунки з мистецтвом — циркуляція та обмін ресурсом, енергією, знаннями, досвідом. На мою думку, найважливіше в професії актора, та і в житті — пошук. Я дослідниця в постійному пошуку, знаходжу досвід, навички… Це потребує аналізу та розвитку, зосередженості й концентрації. Тому намагаюся працювати as hard as I can.
— Можете пригадати враження після перших репетицій і порівняти їх із тим станом, в якому перебуваєте зараз?
Сергій: Це було цікаво, весело та завжди по-новому. Між нами вибудовувалися довірливі стосунки, і я страшенно радію, що працював із Мареком. Він познайомив нас із польським театром на практиці, що значно розширило наші акторські можливості. Це було несподівано, незвично та захоплююче. Метод роботи побудований на створенні різноманітних атмосфер, їхніми конфліктами та доповненнями один з одним. Спочатку було незвично співіснувати в цих умовах, але мені здається, у нас вийшло.
На початку проєкту викладачі мали острах, що інші освітні системи можуть нашкодити психіці студентів. А мені здалося, що цей досвід може зашкодити нам як глядачам: талановиті учні побачать інше ставлення до професії та не захочуть працювати в Україні. З цим питанням я знов пішла до Дмитра Тернового.
— Дмитре, я подивилася спільну роботу студентів із Мареком — і перша думка: «вони ж тепер усі поїдуть». Студенти зрозуміють, що до професії можна ставитися інакше. А на контрасті з тим, як зараз паплюжать акторську професію в Україні та в Харкові — у них може трансформуватися мозок так, що вони не забажають більш в Україні працювати.
— Так це ж класно, що може трансформуватися мозок! Я не думаю, що всі поїдуть. Хоча з «Брамою» була така історія. Після проєкту кілька студентів поїхали до Данієля (режисера театру «Брама» — ред.) навчатися в Польщі. Але актору важко отримати професію в іншій країні, бо практично неможливо влаштуватися в професійному театральному світі без мови. Там внутрішня конкуренція дуже велика. А що зміниться уявлення про те, як має бути, — це кайф, насправді. Це закладає фундамент, щоби система освіти змінювалася в нас, і самоповага, і ставлення до професії, й умови, з якими вони потім будуть працювати. Мені здається, це насправді дуже круто.
— Ви працювали з четвертокурсниками. Ще півтора року магістратури — і вони підуть до держтеатрів. Чи знадобляться їм там широкий світогляд і ці навички?
— Наразі є класний приклад. У нас був курс Леоніда Садовського, який пройшов майже всі програми, що ми привозили в Харків. З ними ми провели перший тренінг із Мареком, до речі. Цей курс майже повним складом увійшов у театр Пушкіна. І як змінився театр Пушкіна! Відкрилася Мала сцена, почалися експериментальні вистави. Воно працює, насправді. Проєктом було охоплено десь 3 000 людей, бо після Харкова це були Київ, Львів, Миколаїв, Дніпро. Важлива особливість: ми завжди проводимо практичні заняття. У нас не буває, щоби режисер приїхав лише з лекцією, або з розповіддю про себе улюбленого чи про свою театральну школу.
Я багато дізналася про методи роботи Марека Косьцюлека від людей, що з ним працювали. Час поспілкуватися напряму. Прийшла до Харківського університету мистецтв за годину до початку показу вистави. Трупа напружено репетирувала, і на спілкування було обмаль часу. Марек — дуже зосереджена людина. Чудово розуміє українську та російську, але говорить польською, тож поруч завжди перекладач. Режисер подбав про атмосферу: від галасу та метушні, що вирує перед прем’єрою, ми сховалися в напівтемряві куліс.
— Ви цей проєкт розпочинали 10 років тому, а зараз взялися за нове акторське покоління. Що, на вашу думку, змінилося за цей час? Як змінилася молодь?
— Точно не змінилася енергія. Власне, молодість, сила, вразливість. Тільки час змінюється. Ми живемо в дуже швидкому часі. Кажуть, що за п’ять років змінюється покоління. Для них п’ять, десять років — уже величезна різниця. Але до цього можна підготуватися або від цього сховатися, зосереджуючись на навчанні, на собі, постійно отримуючи новий досвід. Тоді я цієї різниці не відчуваю.
— Четвертокурсники, з якими ви працювали, половину навчального процесу провели в карантині. Наскільки ви, як педагог, це відчуваєте?
— У карантині є не лише мінуси, плюси теж. Звісно, ніщо не здатне замінити контакту партнерів «тут і зараз». Але це дало можливість паузи, подарувало простір для думок. Навчило покори.
— Ви їхали до Харкова без заготовок та сценаріїв, хотіли саме тут і зараз зрозуміти та відчути студентів. Що з цього вийшло, що в них на душі?
— Щоби відчути, що на душі — це треба кілька років досліджувати, а не днів, і тоді б я не знав цього напевно. Для мене важливо, що вони мають енергію, креатив і вміють чути один одного. Що вони кажуть і відчувають — це питання артистичного вибору. І саме на цьому ми зосереджувалися: що означає бути митцем та що робити зі своїм артистичним життям. Ми ходили навколо часу та відчували його. Ми й сценарій робили гуртом за методом праці «тут і зараз», аби чути та реагувати на те, що відбувається. Ми намагалися витягти якісь спогади, картинки та складали їх як пазли.
— Ви багато чому навчили студентів. А самі чомусь навчилися?
— Я розумію, що більше не буду молодим. Знову ж таки, найважливіше — час. Я не вчився, але отримував досвід. Мені цікаво спостерігати їхні стани. З того, як студенти реагують на світ, наскільки вони вразливі. Я відчув українську дорогу художника.
— Десять років тому наша країна була геть іншою. Відбулася Революція Гідності, йдуть бурхливі процеси в Україні. Ви помітили зміни в нашій ментальності?
— Я не маю десятирічної перерви у спілкуванні з українцями, бо в Україні щороку. Я знаю цю країну та зміни, які відбуваються, бо це і мене стосується: я це проживаю паралельно. Важко говорити про буденність, але це найцікавіше. У буденності — сила. Адже Майдан завершується, а потім — життя. Президенти змінюють один одного, і що? Найважливіше — що я роблю для України, а не чого чекаю від неї. Це Кеннеді сказав, коли став президентом: «Не очікуйте, що вам щось дасть Америка, а робіть щось для неї». Так працює всюди.
— Що б ви хотіли, аби залишилося в студентах після того, як ви поїдете? Найголовніше, що треба було б запам’ятати?
— Коли вони повернуться до повсякденності — увесь наш досвід залишиться, я впевнений. Навіть якщо через деякий час на мить повернутися до нашої роботи, ідеї, вправи, чого завгодно — це вже важливо.
— Задоволені результатом?
— Результат — декілька відсотків нашої праці. Для мене найважливіше — передати енергію, досвід роботи в групі та метод роботи авторського театру. Звісно, я задоволений. Студенти чудові.
Цього ж дня чудові студенти зіграли прем’єрну виставу двічі, оскільки бажаючих подивитися спільну роботу з польским режисером виявилося забагато. А Марек у той же день поїхав до Берліна, а потім — додому в Польщу. Усі охочі зануритися в метод його роботи або познайомитися із фізичним театром за допомогою однієї з найкращих учениць Марселя Марсо Лани Біби можуть це зробити коли завгодно. Організатори «Театрального вікна» цифровізували майстер-класи та працюють над створенням YouTube-каналу. Аби детальніше про це дізнатися — знов біжу до Дмитра Тернового.
— Дмитре, цьогоріч ви вперше зробили майже повну цифровізацію проєкту. Онлайн-трансляції майстер-класів у фейсбуці подивилися кілька тисяч людей.
— Ми не очікували, але виявляється, що дивиться їх вся Україна. На YouTube-канал будемо викладати майстер-класи різних шкіл, фільми про створення вистав. Фінальну виставу, що буде складатися з чотирьох частин, ми покажемо в онлайн-трансляції. Ще ми робимо невеличкі відеоуроки на дві-три хвилини, з кожним коучем, які дають вправи зі своєї системи. Ми хочемо зробити канал-посібник для театральних студентів і професійних акторів. Щоби в будь-який момент можна було подивитися майстер-клас, вправи, перенести у власну практику. І для викладачів це буде класний контент, яким можна користуватися.
— Для викладачів, які хочуть навчатися?
— Так.
— А чи багато їх, як ви вважаєте?
— Я думаю, що вони є. Досвід нашого університету показує: чим більше ми це робимо — тим більше охочих. З Яною Партолою (деканкою театрального факультету ХНУМ — ред.) ми говорили нещодавно. Вона каже, що черга стоїть на цей проєкт. Звісно, що систему освітню треба трохи розхитувати.
— Тобто за десять років, що ви впроваджуєте проєкт, спротиву вже немає?
— Немає. От ми нещодавно думали, де можна ще провести майстер-класи. У Дніпрі є театральний коледж. Подзвонили: — Хочете? — Так, ми хочемо. Що з нас? — Нічого.
— Проєкт зараз на екваторі. На кого чекаєте наступними місяцями?
— Наступний етап буде завершальним. У нас був листопад активний, і багатим на події буде лютий. Друга половина лютого — візит двох режисерів: один із Німеччини, інший — із Франції. Андре Ерлен, режисер театру Futur 3 із Кельну, проводитиме тренінг «Школа інструментального актора». І буде з комедією дель арте Марк Жаке з Франції. Ми з ним колись працювали, але відтоді він виріс, став режисером. Сподіваюся, він привезе маски та покаже різних персонажів, як це все відбувається. Має бути весело.
— Завершати на цьому проєкт не збираєтеся? Ще років десять, як мінімум, він триватиме?
— Дуже хочеться розвиватися. Зробимо анкетування, може, студенти щось підкажуть, проаналізуємо та зрозуміємо, куди рухатися. Онлайн-формат значно розширив аудиторію: ми за 10 років отримали 2–3 тисячі людей, а за цей проєкт — удвічі більше.
Фінальна вистава, яка складатиметься з чотирьох робіт харківських студентів з режисерами та акторами із різних країн, відбудеться наприкінці лютого. Про дату презентації повідомлятимуть додатково. На сторінці проєкту вестимуть трансляцію.
