Сьогодні ми їдемо до 70-річного блогера Анатолія Гарагатого. У перші дні вторгнення він із власного балкона зафільмував, як до його села заходить величезна колона російської техніки, та виклав на YouTube.
Стоп-кадр відео з архіву Анатолія Гарагатого
Згодом за ним прийшли. Окупанти забрали Гарагатого до слідчого ізолятора у Балаклії. Там пенсіонер провів рівно 100 днів: харчувався виноградним листям, стійко витримував побиття та відмовлявся працювати пропагандистом.
Савинці — невелике село, але тут є багатоповерхівки. В одній з них колись ще за радянських часів отримав квартиру Анатолій Гарагатий. Він працював на комбінаті побуту, робив фото на документи, знімав відео для шкіл та на місцеві свята.
2 березня 2022 року на його каналі з’явилося незвичне для автора відео. Протягом 10 хвилин у кадрі рухається важка техніка.
«Як тільки зайшли російські війська в Савинці, я дивився новини. У новинах був Куп’янськ, і як жінки зупиняли колони рашистських військ. Я дивився, у мене слів не було. А тут чую: щось гурчить. Я — туди; виглядаю з вікна, а там іде колона: танки, БТРи, а по боках — по шість чоловік з однієї та з іншої сторони, солдати. І по вікнам стріляти ніби хочуть.
Мене це збісило. Я взяв відеокамеру, засняв, як вони їхали, та одразу ж виклав у інтернет. Дружина була проти. Ну а що проти? У мені все кипіло, я ж гарячий. Виклав в інтернет, потім у Веселівську школу. А залиманські патріоти, люди із вилами в руках зупинили колону та не пустили в село Залиман. І стали вони біля Дінця.
Згодом світло пропало, відключили інтернет. Я заховався на дачі: зрозумів, що це ж серйозне діло. Проте 28 травня все одно мене заарештували, зробили обшук, відвезли до Балаклійського слідчого ізолятора. Там я пробув рівно 100 днів. Все, що можна забрати, було забрано».
Ми сидимо у невеличкій кімнаті. Це робочий кабінет 70-річного ютубера.
«Тут працюю, ось два ноутбуки. Пивовар Вітя подарував. Цьому 20, цьому 15 років. Ну, спасибі за те, що є. Чекаю, що з’явиться скоро новіша техніка, аби була така, як у вас, хоч приблизно, щоб можна було працювати».
Камера, якою пан Анатолій нині фільмує, теж старенька. Його техніку забрали росіяни, тож товариш дав напрокат. Анатолій Гарагадий показує балкон, звідки знімав ту саму колону техніки окупантів.
«Прийшов на балкон, балкон був закритий, бо відкривати ніззя було. Я тут став і почав знімати. Було 2 березня, листя не було, звідтіля не видно, що я знімаю. Майже 100 видів техніки пройшло: БТРи, танки, “Гради”. І не одна колона, колон дуже багато.
Було не страшно, а вредно: що вони тут роблять у мене на землі, в Україні? Я не розумів, і дотепер не розумію. Все кипіло. Я не міг спокійно дивитися на оцей бред. У ХХІ сторіччі дійшло до такого. Що їм треба, що вони роблять у мене на городі?».
Коли по нього прийшли, Анатолій із дружиною ховалися на дачі. Але це не врятувало. Чоловік певен: здали сусіди. Обшуки відбулися у квартирі, на дачі. А далі було 100 днів Пекла.
«Треба було балакати лише по-російськи, за кожне українське слово — електрошокер. І оце я вчив російську мову електрошокера. Спочатку обвинувачували в тому, що коригував тут усі їхні дії. А потім — що розмовляю українською мовою, що “бендерівець”. Вони хотіли, щоб я у себе на каналі виставляв їхнє, знімав їхнє та вихваляв їх. Ну, я відмовлявся, ясна річ. За це я довго сидів, більше за всіх. І сидів би вічно, якби 7 вересня не звільнили Балаклію наші солдати.
Тільки росіяни були на допитах. Вони були в масках, ніхто не бачив жодного лиця. Вони весь час були в масках, а коли нас водили в туалет, по 4–5 людей, то нам одягали мішок на голову. Ми дивилися тільки під ноги. Тільки спробуй мішок зніми — одразу по голові. Били, катували струмом.
Переді мною за ці дні пройшло 50 людей. Сиділи ні за що. Один чоловік просидів 21 день і жодного разу не був на допиті. Його випускають, а він питає: “За що я сидів?”. А той: “Що таке, ти недоволін чимось? Зараз ще на 21 день тебе запустим”. Ось такі порядки, такі закони. Там закон був один: вони праві в усьому, а ви — ніхто. Спочатку я доказував їм щось, розказував, спробував суперечити. У відповідь — електрошокер, палка, і так далі».
Вийшовши з полону, Анатолій Гарагатий записав відео для блогу. На тих кадрах він із бородою, сильно схудлий, зовсім не схожий на себе теперішнього, обіймає дружину. 
«4 вересня мене відпустили, а вдома мене чекала люба дружина Наталочка, яку я дуже люблю. Завдяки їй я живий. Вона вісім разів їздила до мене, возила передачі, її п’ять разів відправляли назад. Вона своїми молитвами вимолила мене з тюрми. А ось такі ми були в день нашої зустрічі. Бачиш, як ми помолоділи собою. Нічого, нічого, тепер будемо жити в мирі та злагоді».
А вже за кілька днів блог перетворився на хроніку деокупації. Гарагатий поїхав до Балаклії, Ізюма, до маленьких зруйнованих селищ, по школах, у яких протягом багатьох років знімав свята, перші та останні дзвоники, та, звісно ж, випускні.
«У мирні часи понад десять шкіл я обслуговував фотографом, знімав на відео дітей. Декілька тисяч дітей знімав від першого по дев’ятий, одинадцятий класи. У мене про кожну дитинку є кіно. Залиманська школа, Чистоводівська, Кунівська, Балаклійська шоста школа, Вербівська школа, Гусарівська, Осіївська…
Страшно дивитися, що “руський мір” несе. Оце “руський мір” приніс свій спосіб життя. А далі що? Розбив школу, розбив будівлю — далі що? Це я звертаюся до тих, хто бажав “руського міра”. Вони ж хотіли, зустрічали їх із хлібом-сіллю. І до сих пір чекають».
Головним, що зробило людей такими, пан Анатолій вважає пропаганду. Тому він показує правду: руйнування, інтерв’ю з постраждалими, із волонтерами, освітянами — і знову руйнування.
Ми поїхали разом до сусіднього села Довгалівка. Бачимо розбиту хату.
«Оце ми заходимо у будівлю. Ось тут кількох чоловіків-рашистів могила. Оце тут вони поховані, прикопані, як перегній. Чоловік п’ять. Як прийшли, так і пішли. Вони хотіли землі української — ну й отримали її. Отримали українську землю. Тут їх уже стільки тисяч полягло, а скільки ще поляже. Їх не жалко. А жалко наших хлопців, українців. За що вони гинуть? За отаке: “бендерівці”, “нацисти”. Боже мій, соромно дивитися на це».
На подвір’ї ми працюємо разом. Ми записуємо інтерв’ю з Анатолієм, він — із нами. Це буде нова серія у його відеоблозі.
«Річ у тім, що в мене відеоматеріали зібралися, кілька сотень документальних фільмів. Зараз, якщо їх усі викласти, то годинами, тижнями можна дивитися. Я все життя займаюся фото- і відеозйомкою. У мене в трудовій книжці один лише запис. Я сьогодні дивився новини ваші за Кам’янку. Ви вчора там були».
Це село на Харківщині найбільше вражає, бо воно геть стерто з лиця землі. Там немає жодної вцілілої хати, просто жодної. Хата з червоної цегли стоїть без даху: було пряме влучання. Анатолій Гарагатий пояснює: там в окупантів був штаб.
«Оце ми прийшли на подвір’я. Подивіться, що тут робиться. Оце тут були допити у підвалі. Тут жили люди, а вони їх вигнали з будинку, оселилися самі. Ті люди прийшли, кажуть, дайте нам речі. А вони їх забрали, не віддали ніяких речей, нічого. Вигнали людей і стали у підвалі робити допити. Як оце тепер людям повертатися сюди? Що тут можна робити? Для нас це картинка, а для людей, які тут жили, які це дивилися, — для них це історія, це архів».
За місяці на волі Анатолій Гарагатий зняв і змонтував приблизно 300 відео для свого каналу. І знімати, каже, є ще багато чого. Таких побитих та зруйнованих сіл і селищ на Харківщині вистачить ще на кілька сотень блогів.
