Фаєри, батьки та Стерненко
Юлія Напольська — волонтерка, активістка і продакшн-директорка «Накипіло». До активізму долучилася десь у році 2018–2019, розповідає Юлія в авторський програмі «Вона. Війна» Аліки Піхтеревої, а в першій акції взяла участь під час протестів у Білорусі:
«У нас сформувався чатик з купою свідомих людей, в основному твітерських. І ми пішли на акцію, але не підтримувати протести в білорусі, а сказати, що там у в’язнях наші люди, українці. Коли ми використали фаєри, багато людей писали мені: “Блін, це ж мирна акція, як так можна? Фаєри — це прояв агресії”. І я така: ясно, дуже все погано. З цього моменту моя громадянська позиція почала виявлятись більше і більше. Я почала більше читати, розуміти, брати участь в житті держави».
Батьки у Юлі з росії, тож раніше родинний вплив формував її політичну думку. Коли дівчина з’їхала від батьків, життя її почало змінюватися: у колі спілкування з’являлося все більше патріотично налаштованих людей, друзів, які були на Майдані. З публічних осіб на формування її української ідентичності найбільше вплинув Сергій Стерненко:
«На мене вплинула його справа, замахи на його вбивство. Те, як він популяризував українські наративи, і те, як люди навколо нього об’єдналися, коли він попав в біду. Якщо я колись попаду в біду, сподіваюсь, що люди навколо мене теж так об’єднаються».
На українську Юлія перейшла ще до повномасштабного вторгнення, з друзями та в соцмережах, хоча на роботі ще певний час говорила російською, не бажаючи пояснювати свій перехід.
«Ну, вижила, ну, в мене скло в трусах, буде над чим посміятись»
24 лютого для Юлії було неочікуваним, навіть при розумінні скупчення російських військ під нашим кордоном. У неї не було ані тривожної валізки, ані планів, лише рішення діяти за обставинами.
«Я дуже тривожна людина, і мій емоційний фон вирівнявся порівняно з тим, що було навколо мене. До цього я рік відчувала лютий напряг, і от це сталось. І ти така: “Не дарма це було”».
У перші дні вторгнення Юлія була фіксером для Sky News, виїжджала з ними на окружну, де розбили колону російських танків. А 26 лютого разом із друзями прийшла волонтерити до ХОДА — і перебувала там до 3 ранку березня. Виходила в місто лише одного разу, щоб віднести продуктів своїй бабусі.
«У перші дні це була просто метушня: всі щось робили, десь була зброя, десь склади їжі, десь тіпи дрон в смітник випадково кинули. Але було трошечки організації, людей розбивали на десятки, вони йшли вчитись, копати пісок, складати його в мішки, готувати», — розповідає волонтерка.
Підвал у будівлі був не обладнаний, але був бункер і вихід у метро. За день до 1 березня Юлії показали, як туди спускатися. А 1 березня був ракетний удар по ОДА. Перша ракета вдарила не в саму будівлю, а поруч.
«Коли друга ракета вдарила в дах, ми стояли в підвалі, не в укритті. Ти просто дивишся на стелю, по ній повзе тріщина, і думаєш: “Ну, хорошого життя тобі”. Але третьої ракети не було, і всі спустилися нижче».
Залишок дня провели у метро. На станціях «Університет» і «Держпром» тоді було багато людей без їжі, і волонтери приносили їм продукти з пошкоджених через обстріл «Кулиничів» та «Aroma Kava». На наступний день піднялися на 20 хвилин, щоб забрати з обладміністрації речі.
«У нас були люди, які зникли безвісти. У мене в гаманці були їхні документи, права, отакі деталі. Я вхопила це. Хтось мені віддав український прапор, який зняли після вибуху, щоб не пошкодити. І чомусь ми взяли чайник, який пом’яло».
Цей день Юля та її знайомі теж провели на станції метро: доглядали за людьми, давали їжу. Вийшли звідти 3 березня, після закінчення комендантської години.
«У мене є така особливість, що в критичних поганих ситуаціях я абсолютно холоднокровна. І мені було нормально. Але я потім нічого не відчувала, ну, вижила, ну, в мене скло в трусах, буде над чим посміятись. Свою травму я почала розуміти набагато пізніше», — говорить Юля.
Зараз, проходячи повз будівлю ХОДА, Юля не може дивитися на неї. Хоча вже поверталася туди — у грудні 2022 року, коли давала інтерв’ю медіа «ЛЮК».
«Там вже нікого немає, але на поверхах досі висить номер капелана. І можна побачити на стінах сліди крові, куди людей виносили. Це доволі дивні відчуття. І чувак з “Жилстрою” каже: “Знаєте, можу вас відвести в підвал, але там трупаками воняє”. Я думала, що я його лясну».
Волонтерка хотіла б, щоб фасад ХОДА залишився невідреставрованим — як нагадування про те, що сталося.
«Ти можеш купити їм дрон за мільйон гривень, а радіти вони будуть шоколадці за 50»
Після удару по ХОДА Юля виїхала до Львова і продовжила волонтерити там: збирати гроші, шукати та купувати автівки, хоча до повномасштабного цим ніколи не займалася. На її рахунку вже 15–20 автівок, але зараз вона цим не займається: каже, передала тим, хто вміє це набагато краще. Тепер волонтерка допомагає знайомим підрозділам зібрати грошей на актуальні потреби: ремонт автівок, генератор, лабораторію по виготовленню дронів.
«На превеликий жаль, стало важче, тому що куди не плюнь — всі волонтери, всі збирають гроші, всім щось треба. І за півтори року підшкірний капітал українчиків трошечки виснажився. Хоча українчики продовжують працювати, вперто заробляти гроші. У кожного є бюджет, який вони витрачають в місяць на донати».
У Юліному оточенні про війну не забули, і вона з розумінням ставиться до того, що інколи треба відпочити, адже постійно скорбити дуже виснажує. Проте кожен сам має визначити межу того, що доречно, а що ні. На думку Юлії, дещо не варто транслювати в соцмережах — з поваги до тих військових, які перебувають зараз у пеклі.
«Військові такі самі люди, як ми. Я не бачу, чому ми маємо ставитись до них якось інакше. Я дуже люблю, коли виїжджаю за місто, затаритись солодощами і роздавати їх на блокпостах. Це маленькі деталі, які їм дуже важливі. Ти можеш купити їм дрон за мільйон гривень, а радіти вони будуть шоколадці за 50.
Не треба військових ідеалізувати. До них треба ставитись як до людей, розуміти, що вони хочуть чогось маленького. І цього буде достатньо, щоб зробити їх щасливими в цей конкретний момент».
«Напевно, ми стали більш нарваними»
У жовтні 2022 року Юля приїхала до Харкова на пару днів та вирішила переїхати назад. Тепер називає це кращим з усіх своїх рішень. Колись їй хотілося пожити в іншому місті, думала про Одесу. Але зараз переоцінила свої стосунки з Харковом:
«Місто дуже змінилося, воно не таке як раніше. Раніше це було студентське місто, зараз це військове місто. І мені зараз тут дуже комфортно. Я їздила в Київ, їздила у Львів, в Карпати. Ну, просто це мій дім — відносно, бо у мене з поняттям дому складні стосунки».
Змінився не лише Харків, а й сама Юлія. Зокрема, щоб переганяти машини для військових, вона навчилася водінню — і з’ясувала, що їй це дуже подобається.
«Я стала сміливіша, ніж була. Усе, що мене обтяжувало до 24-го, я викинула, і тепер моє життя інше».
Серед найважливіших змін у країні Юля називає єднання людей, здатність разом долати біду. А ще — кількість жовто-блакитних прапорів:
«Вони всюди, і я рада це бачити. Це як історія з нашим харківським прапором. Коли його ставили, я і мої друзі такі: “Це хєрова ідея, на що наші гроші витрачають”. Його поставили, і всі такі: “Блін, це дуже красиво. Він величезний, він так хвильками йде, ладно, забираю свої слова назад”.
І, напевно, ми стали більш нарваними. У тому плані, що українці постійно кричать про те, що з нами відбувається. Ми і раніше це робили, але не так сильно, як зараз. Зараз українці з кожної праски розповідають, що відбувається в країні. І це класно».
Волонтерка вважає, що зараз найкращий час для того, щоб змінювати країну. Це складно через те, що багато активістів зараз воюють або волонтерять, виборюють перемогу. Але на думку Юлії, перемога над росією та зміни України на краще йдуть рука об руку.
«Перемога — це шлях, а не разовий момент», — волонтерка Тетяна Сеніна
