Яким Андрій побачив Харків? Як змінилася журналістика після 24 лютого та якою вона буде після Перемоги? Чому так потрібно радіо прямо зараз і яку роль воно відіграє під час війни? Читайте в інтерв’ю для програми «Голоси нашого міста», яка виходить на Радіо «Накипіло».
Добрий день.
Привіт.
Дякую, що завітали. Цікава виходить історія, що кілька разів спілкувалися ми навпаки: сьогодні я у вас беру інтерв’ю, а до цього був гостем ваших програм.
І це правильно.
Так, дуже цікаво і правильно. Як вам Харків?
Як Харків? Харків зараз нагадує Київ в березні цього року. І, чесно кажучи, скільки не читаєш, яке складне життя в Харкові, а усвідомлюєш, хоч і не повністю, лише коли тут опинишся. Тому що у нас, наприклад, уже давно комендантська година з двадцять третьої до п’ятої. У нас приблизно днів десять тому почалося справжнє затемнення, але затемнення, яке я побачив увечері в Харкові, воно набагато глибше, ніж у Києві.
Зараз пройшовся від готелю до «Накипіло» — дорогою дуже мало людей. От у цьому сенсі схоже на березень у Києві, але у нас тоді ще й блокпости стояли буквально в кожному кварталі. Цього я у вас не побачив, тому що, я думаю, Харків вистояв першу навалу. Якщо, не дай Бог буде друга, вистоїть і другу.
Ну і хоча не виключаємо, що буде другий наступ на Київ, але зараз багато людей, особливо ті, що повернулися, вони в спокійному настрої, який стривожився лише на початку жовтня, коли знову почалися ракетні, бомбові удари по Києву. А Харків є Харків. Подивився на пам’ятник Шевченку…
Закритий.
Так. Коли не знаєш, що там пам’ятник Шевченку, то і не знаєш. У Києві він теж закритий, але ми його взяли у фанеру, і на ньому намалювали абрис пам’ятнику Шевченку. Як і ще деяких. Пам’ятник Грушевському так само.
У центрі у вас більше руйнувань, ніж у нас — і це впадає в око. І обласна рада, і поруч із нею. Не знаю, чи стане у мене допитливості поїхати на Північну Салтівку. З одного боку, треба, а з іншого, чи це не буде просто марнославним візитом — о, я там був! я бачив! — але, напевно, варто.
Я думаю, варто. Можливо, пафосно скажу, але це пам’ятник навалі російській. І в центрі міста можна побачити, що вони скоїли, але так масово і сильно нищити не адміністративні будівлі, а саме житлові будинки, — це просто жах. І перші тижні, перші місяці, те, що відбувалося на Салтівці — надзвичайно страшно.
Але Харків — не лише Харків, а і Харківська область. Ми неодноразово говорили про необхідність радіо в етері тут і зараз, і ми їздили з колегами в область, дивилися, що відбувається. Знаєте, хтось може сказати: от вони розмовляють собі, якісь програмки випускають. Ви з великим досвідом роботи на радіо, що можете відповісти, коли чуєте такі думки?
Радіо рятує життя! І на нашому «Громадському» в Києві, і на інших радіостанціях я знаю непоодинокі випадки, коли люди, слухаючи радіо, виходили з окупації. З радіо вони дізнавалися, куди відносно безпечно їхати, а куди не можна їхати або йти у жодному разі.
Є конкретні люди з прізвищами. Один з них — мій колега і друг із Комісії з журналістської етики Олексій Погорєлов, який на початку навали опинився в Гостомелі. Окупація, більше десяти днів він сидить у підвалі, але слухає радіо і дізнається, де на Київщині є вільні села, вільні райони. І зрештою на машині він, стежачи за повідомленнями радіо, зміг і сам виїхати, і родичів вивезти.
У Бучі Міха Невідомський, місцевий репер талановитий, — і сам людина з інвалідністю, і у нього на руках є люди з інвалідністю. Евакуюватися не міг. І коли у Бучі влаштували евакуацію, вони були за 200 метрів від пункту, але дійти не могли. І до них ніхто не може дійти, тому що є один пункт евакуації, і все. І Міха через радіо звернувся до народної депутатки Василевської, і ми забезпечили цей зв’язок. Тоді Міху та його родичів не вдалося евакуювати, але вони знали, що не самі.
Тому радіо — це дуже важливо. Особливо місцеве, і так звані гіперлокальні засоби масової комунікації навіть важливіші, на мою думку, за загальноукраїнські. Я знаю: на Сумщині були випадки непоодинокі, коли звільняли цілі райони. І місцеві працівниці та працівники районних газет, які давно були уже відспівані (я маю на увазі: говорили, що, друкована преса померла, те, се), робили спеціальні випуски, привозили людям в села, і попит був шалений. Бо що робиться в Києві, у Вашингтоні чи деінде, люди можуть дізнатися, щойно відновлено зв’язок. А що робиться в селі за 20 кілометрів чи в райцентрі, вони дізнаються от з таких джерел. І з радіо.
Ще є величезна недооцінена функція оповіщення радіо. Це правила поведінки: правило двох стін, правило поведінки на випадок хімічної тривоги та багато корисного. Причому щоби слухати радіо, ти не повинен відволікатися від справ. Подивитися телевізор або пошукати в інтернеті — маєш припинити те, що робиш, або принаймні зменшити інтенсивність. А тут воно говорить, а ти можеш робити далі.
Ну і це було у відносно мирний час, і зараз: це найлегша платформа для спілкування між різними районами та регіонами України. Вона не настільки анонімна, як Telegram-канали, і водночас не настільки небезпечна, як відеозв’язок. Голос можна ідентифікувати, але людина може повідомляти дещо, перебуваючи у відносній безпеці.
Ми у березні на «Громадському радіо» отримували регулярні повідомлення з Бердянська та інших окупованих міст від людей. Завдяки тому, що їх не видно, вони могли щось повідомляти. Зараз отак приблизно працює віжн-радіо «На дотик» у Запоріжжі. Такі я бачу переваги і значення радіо.
Від 24 лютого місія «Громадського радіо» якось змінилася, підкорегувалася чи все стало ще зрозумілішим. Як?
Гадаю, нам багато чого зрозуміло. Серед нас чимало людей із давно окупованих територій: з Луганської, з Донецької області, із Криму. І ми завжди намагалися говорити з людьми на окупованих територіях. Що росія веде війну, ніколи не підлягало сумніву. Звісно, у нас є розбіжності щодо методів, на що звертати увагу перш за все, чи можна давати в етер тих, хто якоюсь мірою співпрацює з окупаційною владою.
До речі, не люблю поняття «місія», я більше кажу про «функцію». Головна функція наша — забезпечувати зв’язок настільки, наскільки можна.
Форми роботи змінилися. Ми мусили покинути зручну, обладнану студію на Хрещатику. Зараз є змога туди повернутися, бо наша студія розташована під землею. Не глибоко, але так. Але ми тоді цього не знали, і власники будинку не знали, тому нас виганяли в інше бомбосховище. Перші два дні роботи як такої не було, тому ми розійшлися. Я до себе на кухню, хтось на веранду, із підвалу колега вела програми.
А зараз повернутися, здається, неправильно, бо якщо лупануть, то життя збережеш, а от чи залишиться змога працювати через пошкодження техніки — питання. А коли ми роззосереджені на сім-вісім точок, з яких ведемо мовлення, це означає, що інша точка одразу підхопить те, що не може робити перша. Таке вже було: коли в Києві вдарили по телевежі, я був в етері, і посипався: пішла луна по чотири-п’ять повторів. Але людина, яка була на лівому березі, підхопила. У результаті ми втратили лише дві хвилини етеру.
Поговоримо про сьогодення в контексті того, як його бачить Комісія з журналістської етики. Як ви оцінюєте, що нині відбувається у спільноті журналістській?
Нічого особливого не відбувається, окрім того (і я цьому радію), що люди молоді та не з такою кількістю досвіду, як у людей мого покоління, виявили себе в найкращий спосіб. Те саме сталося у нас на «Громадському радіо»: 24 лютого, не чекаючи жодних наказів, розпоряджень чи порад керівництва, наші молоді співробітниці (у нас дівчат набагато більше, ніж дядьків і хлопців), були на роботі, організували виробництво. Дивлячись на молодь, розумієш: щоби з тобою не сталося, галузь і гільдія житимуть.
Ще пригадую студентів з Маріупольського державного університету. Частині вдалося у квітні вирватися з обложеного Маріуполя. Керівництво університету, яке переїхало до Києва (з середини березня), вирішило бодай символічно почати навчальний процес. У мене відбулися дві лекції для цих студенток і студентів. Із 18 людей в групі на зв’язок вийшло шестеро, причому двоє з них із міркувань безпеки навіть не казали, звідки. Я їх попросив зробити по матеріалу: умовно кажучи, щоденник життя в Маріуполі.
Наступного дня я мав три, а ще через день — і четвертий матеріал на цю тему. І не те, щоб мене вразило, але ці молоді люди, які пережили страшні речі, здатні робити якісний продукт. У цих матеріалах не було прокльонів, не було лайки, не було бажання згустити фарби. Там був звіт про те, що вони пережили — і це було набагато сильніше, ніж інвективи на адресу окупантів. Навіть слово «окупант» на чотири матеріали раз чи двічі пролунало, коли йшлося, як проїздили через їхні блокпости.
Оскільки там було те, що вони бачили на власні очі, я, щойно отримав матеріали, поставив їх до етеру. І відгук, який люди з інших територій на це дали, свідчив, що підтверджуються правила, за якими варто працювати: що є — про те повідомляти, чого немає — не вигадувати, і дбати, як сприймає аудиторія. І на кожну річ, яку ти повідомляєш, наводити певні докази.
Щодо етичних моментів. Тут багато є різного. Одна з перших скарг, яку під час навали ми отримали, була на українського телеведучого, який в прямому етері закликав вбивати всіх росіян без розбору. Це досить відомий випадок. І ми ухвалили рішення, що це неправильний був заклик. Хоча в той же час ми розуміємо, що людина, яка щойно втратила близького товариша, неминуче відчуває подібні речі.
У мене таке було під час Майдану, коли друга на Майдані застрелили, коли він намагався пораненого винести з-під вогню. Я уявляю, як це може бути, але ми не можемо ставати на один рівень у своїх висловлюваннях і діях із тими, хто намагається нас знищити. Надто пильна увага зараз до України, і ми все ж таки відстоюємо правду, а вороги — неправду. Такі речі заслуговують на найсерйозніше ставлення.
А дещо викликало посмішку. Одна зі скарг була на біжучий рядок на «5 каналі», знаменитий «Русский военный корабль, иди…». Причому навіть літера «у» в останньому слові була зірочкою позначена, і все одно написала людина скаргу. Ну тут ми скаргу не підтримали, бо на той час ця фраза перетворилася на невід’ємну складову українського фольклору. Ну, таке.
Да. Скажіть, ви якою журналістику бачите після Перемоги? Суспільство травмоване, і це треба буде осмислювати. Журналісти теж люди, все бачать, їздять на звільнені території, висвітлюють ті жахи, які скоїли окупанти. Що далі?
Євгене, запитання надто широке. Є така пісня Que sera, sera («Що буде, те й буде»). «Whatever will be, will bе». Я гадаю, принципово нічого не зміниться, як принципово нічого не змінила відверта російська навала. Вона може змінити певну пропорцію, але українська журналістика завжди була потужною, незважаючи на всі негаразди.
У нас є певний історичний слід, коли нас запхали, і ми самі скочувалися в надмірну лірику: «зоряні роси», «барвінкові світанки»… А другою стороною якраз були прокльони заради прокльонів, полум’яна публіцистика. Але в основному, незважаючи на тиск, була якісна продукція.
Не заради лестощів, а тому що це справедливо, скажу, що в Харкові завжди була потужна школа. І медіагрупа «Накипіло» була, скажемо так, і є, і я певен, що залишатиметься, якщо не перейменується…
Поки таких планів немає.
…одним із флагманів цієї школи. Але не тільки тому, що це Харків. Я коли в мирний час їздив Україною до 2014 року та у відносно мирний час після 2014-го, у мене було правило: приїдеш до обласного центру, обов’язково ввечері подивися місцеве телебачення та послухай місцеве радіо. В кожному, іноді в районних центрах, але в обласному — то 100 відсотків, знаходиш кілька програм, або циклів, або каналів, які є не те що українського, а європейського рівня.
Питання в тому, аби змінити відносини: між працівницями і працівниками — і тими, хто організовує, хто платить. Потрібно збільшувати роль суспільних і спільнотних мовників, які не надто залежать від тих, хто платить гроші. Тут є свої недоліки великі.
Скажімо, «Громадське радіо» незалежне від українських політиків і можновладців, але залежне від грантів. А життя на гранти дає свободу в одному, але позбавляє свободи в іншому: аби роздобути гроші для благої мети, мусиш не редакційну політику, а стратегію підлаштовувати: на які теми зараз гранти є, на які — немає.
І от ти береш, умовно, щось про поводження із твердими відходами, і за рахунок цієї теми маєш покрити та оплатити своїм людям роботу на іншу тематику. Останнім часом ми уже і з рекламою навчилися працювати, тож я думаю, що все буде нормально.
І ще важливе і дискутивне: як ми будемо дивитися одне одному у вічі, як будемо співпрацювати із тими, хто не одразу, скажемо так, або і зовсім не зайняв патріотичної позиції. Звісно, хто пішов на службу окупантам або принижував Україну — співпраці не буде. Але є люди, які поводилися нерішуче, які висловлювалися не так, як більшість. З ними треба бути уважними і пам’ятати, що ми вже пішли назустріч політикам, які до початку навали не були популярні в патріотичних колах.
Я не буду Харків чіпати, бо ви набагато краще знаєте те, чого не знаю я. Можу помилятися, та коли «Українська правда» публікує великі інтерв’ю з Вілкулом тощо, то це означає, що ставлення може змінюватися. А як там насправді — подивимося. Принаймні потрібно цей момент використати, аби бути у кращій взаємодії.
https://nakipelo.ua/vsi-moi-proklony-stosuiutsia-rosijskykh-soldativ-ikhnikh-ditej-i-onukiv-ikh-vsikh-anna-sharyhina/
