Читати книжки про війну під час війни може здатися дещо дивним і нелогічним, адже хіба не забагато нам війни навколо? Книги можуть бути класним способом відволіктися й зануритися в приємну атмосферу. Але вони також допомагають осмислити складний досвід і знайти опору в тому, що хтось має схожі проблеми й переживання.
Тож пропонуємо сім книжок про війну: як її проживають, заперечують, споглядають, романтизують або переборюють історичні постаті чи вигадані персонажі.
«Світло далекої зірки», Аманда Лі Коу
Події роману розпочинаються зі світської вечірки у Берліні 1928 року, на якій репортер робить фото трьох жінок. Одна з них — Анна Мей Вонг, перша відома голлівудська актриса китайського походження. Друга — Марлен Дітріх, знаменита акторка та співачка, народжена в Німеччині. Третя — Лені Ріфеншталь, кінорежисерка, яку звинувачували у пропаганді нацизму, але так ніколи й не засудили.
Шляхи трьох жінок перетинатимуться й надалі: їх пов’язує любов, заздрість, конкуренція та, звісно, війна. У той час, коли Марлен полишає Німеччину та публічно засуджує нацизм, Лені будує тісні стосунки з Гітлером і отримує від уряду фінансування на свої фільми. У книзі описуються зйомки «Долини»: режисерка набирає для масовки ромів з концтабору й повертає їх назад по закінченню, разом з усією командою намагаючись не думати, чому ці роми так відчайдушно намагаються втекти.
Спільний знімок трьох жінок насправді існує: авторка знайшла його колись у монографії фотографа Альфреда Ейзенштадта. Книга спирається на історичні події, змальовує реальних осіб. Другорядні герої, діалоги й сюжетні лінії є художньою вигадкою, та від цього не стають менш правдоподібними. Виправдання Лені Ріфеншталь на кшталт «мистецтво поза політикою» можуть добряче вибісити (ми попередили).
«Розколини», Ненсі Г’юстон
Роман франко-канадської письменниці Ненсі Г’юстон «Розколини» розповідає історію чотирьох поколінь однієї сім’ї. Але це не довга родинна сага: там чотири розділи, і кожен написано від особи шестирічної дитини. Від Сола у 2004 році, повз Рендалла у 1982, крізь Седі в 1962 і аж до Крістіни в 1944.
Рухаючись назад у часі, ми складаємо пазл сімейних травм і секретів: що дивиться малюк Сол на маминому комп’ютері без її відома, чому Рендал не розмовляє на їдиш та свариться на «клятих арабів», чому Седі так багато часу присвятила вивченню Голокосту і свого походження, а її мати відмовилася від імені Крістіна та ніколи не говорить про дитинство у Німеччині.
Авторка показує, як війна пронизує покоління, пускаючи ніби кола на воді на багато років уперед. Символом спільної травми є родима пляма, яка є в кожного члена родини, але різної форми й на різних ділянках тіла. Ніби й об’єднує їх, але залишає самотніми. У широкому сенсі це книга про травму взагалі: як вона може розділяти, розколювати людей — але просто вирізати, видалити її, аби стати ідеальним, неможливо. І як попри неї люди продовжують жити, закохуватися та народжувати дітей.
«Там, де вітер», Любко Дереш
Головний герой, письменник Макс Тарнавський, переживає кризу в усіх сферах життя. Його останній роман негативно зустріли як критики, так і читачі, тож уже п’ять років він нічого не пише, крім чернеток, а на додачу — свариться зі своєю дівчиною Яніною та літературною агенткою Жанною. У відчайдушних спробах знайти натхнення, Макс погоджується поїхати в тур Україною зі студентським гуртом «Придурки».
Втім, ця історія не лише про пошук творчого шляху, а й про громадянську відповідальність. Жанна звинувачує Макса у зраді України: де він був, коли у Будинку профспілок на Майдані гинули люди? Чому мовчить про війну на Сході? Мовляв, зрадивши країну, зрадив і себе, тому й не пише. Письменник залишається «поза політикою», але чому насправді: бо якщо скаже, що думає, його закенселять? Або ж тому, що не хоче зустрічатися зі власними страхами, соромом, безсиллям і болем?
«Там, де вітер» видано до повномасштабного вторгнення. Дочитавши, я подумала, що такий герой не міг з’явитися зараз: бо нині ніхто не має розкоші не брати війну до уваги. Та патріотична позиція — не лише думки чи слова, але й дії: взяти відповідальність, донатити, волонтерити, вступити до війська. Можливо, роман-подорож про внутрішній конфлікт Макса Тарнавського допоможе комусь знайти власні непрості відповіді.
«Інтернат», Сергій Жадан
Не можна просто взяти і зробити книжкову підбірку для харківського медіа без Жадана. «Інтернат» — роман-подорож, подорож крізь війну. Січень 2015 року, лінія фронту наближається. Молодий вчитель Паша рушає зі свого селища в сусіднє місто, яке захоплюють росіяни, аби забрати племінника з інтернату. Наступні три дні він їхатиме і йтиме в імлі, під звуки вибухів, серед розгублених жителів і наляканих собак, повторюючи: «Нікого не шкода».
Проте здається, що і головному героєві, і автору насправді дуже шкода. Початок повномасштабного вторгнення був жахливим, але ми бачили увагу світу, відчували потужну підтримку та допомогу одне одного. В «Інтернаті» ми читаємо про місто, в яке прийшла війна, а люди там ніби покинуті самі на себе. Країна ще не розуміла тоді, через яке Пекло вони проходять. І ця книга нагадує: що ми тоді не зробили, де помилялися, аби не повторювати ці помилки.
Хоча події книги гнітючі, а персонажі недовірливі, сердиті, ображені, магічним чином під час читання я відчувала любов, співчуття і турботу. Адже Паша все ж забирає з інтернату племінника. Тож є надія, що втрачену довіру можна відновити.
«Художник хиткого світу», Кадзуо Ішіґуро
На перший погляд, це історія змальовує розмірене життя літнього митця Оно Масудзі, його доньок і онука, побут і традиції. Але є нюанс: події відбуваються в 1948–1950 роки в Японії, яка переживає післявоєнні трансформації.
Художник нібито сповнений гідності та спокою: гуляє «кварталами насолоди», пригадує часи молодості, учнів і колег. Проте згодом ми здогадуємося, що він дещо ненадійний оповідач. Крізь недомовки зрозуміло: є щось таємниче в його минулому, пов’язане з війною. Чому видатний митець більше не вивішує в будинку свої картини? Чи мучать Оно Масудзі докори сумління, чи йому неприємна думка про засудження оточуючих?
«Художник хиткого світу» — повільна, красива книга, яка дозволяє доторкнутися до незвичайного для нас темпу життя та дивних церемоній. Тут не буде ані екшну, ані моралі, ані однозначних відповідей. Ішіґуро і сам — художник хитких світів, який любить блукати снами і писати напівтонами.
«Місто дівчат», Елізабет Ґілберт
Елізабет Ґілберт відома як авторка бестселлера «Їсти, молитися, кохати». А її книга «Місто дівчат» — історія дорослішання головної героїні Вівіан у Нью-Йорку. Вона шиє костюми для театру своєї тітки, гульбасить у клубах і бігає на побачення, робить помилки, страждає, заводить подруг і знаходить покликання. Коли я читала книгу вперше, вона була для мене саме про це: бурхливе, щасливе жіноче життя.
Та перечитавши книгу нині, я помітила, як багато там війни. Подружжя Вотсонів доєднується до театру, бо на їхній будинок у Лондоні впала німецька бомба. А три роки поспіль Вівіан разом із тіткою створювала для робітників корабельні пропагандистські вистави, де вбивали Гітлера та нагадували сумлінно працювати заради американських моряків на війні. Якими важливими для героїні є відносини з ветераном, чиє нормальне життя унеможливлює тяжкий ПТСР і почуття провини.
Та незважаючи на невід’ємну присутність війни, «Місто дівчат» — легка книга (особливо якщо порівняти з усіма іншими в підбірці). Це ніби ескапізм без ескапізму: полотно життя, прошите війною та сповнене барв.
«Щоденники воєнного часу 1939–1945», Астрід Ліндгрен
Коли почалася Друга світова війна, Астрід Ліндгрен ще не була відомою письменницею. Їй було 32 роки, вона закінчила курси секретарок і була заміжньою домогосподаркою із двома дітьми. Незважаючи на нейтралітет Швеції, небезпека відчувалася близькою. Астрід шість років вела щоденники, вклеюючи газетні вирізки й записуючі власні роздуми та страхи.
Деякі цитати викликають потужне дежавю. Наприклад, 17 вересня 1939 року Ліндгрен написала, що росія ввела війська у Польщу, розділивши її території з Німеччиною, аби «захистити російськомовну меншину». Здається, росія отримує найбільшу вигоду у цій війні, розмірковує Астрід. Або ж допис від 30 листопада: росія бомбить Гельсінкі, інші міста Фінляндії, а Молотов наполягає, що росія не воює з фіннами, а звільняє їх, просто вперті фінни не хочуть звільнятися. Ліндгрен найчастіше так і пише — «росія», а не радянський союз, що посилює сюрреалістичне відчуття від читання.
Цю книгу складно знайти: електронної версії в українському перекладі не існує, та й за паперовою доведеться поганятись. Але раптом вона трапиться вам десь на барахолці, магазині чи на полиці у друзів, то зверніть увагу.
П'ять книжок про жінок
