Ці харків’яни не відносять себе до ЛГБТ-спільноти, але толерантні до його представників. До Дня боротьби з гомо-, бі- й трансфобією вони поділилися думками про рівність і права людини.
Данило, школяр, який постраждав на харківському Марші рівності у вересні 2019 року
У моїй школі в паралельному класі вчився хлопчик, який відкрито заявляв, що він гей. Учителі та керівництво школи неодноразово говорили: «Не спілкуйтеся з ним, не дивіться в його сторону, це все від диявола, від чорта …». Це був перший випадок прояву гомофобії, що я запам’ятав.
На ХарківПрайд я вирішив піти зі своєю дівчиною. Якщо чесно, раніше не вважав такі заходи важливими для нашого суспільства. Я ніколи особливо не цікавився дискримінацією ЛГБТ-спільноти. Мене це не стосувалося, тож не думав про це. Але в той момент мені це здалося сміливим рішенням.
На місці нічого не віщувало біди, все було спокійно. Коли Марш закінчився, людей проводили в метро, садили в автобуси. Раптово біля площі Свободи з’явилися хлопці в білих масках із різних громадських організацій. Тоді я відчув: відбувається щось дивне.
Ми з дівчиною вирішили піти через сад Шевченка. Вона в той день одягла різнокольорову футболку, як прапор ЛГБТ-спільноти. Раптово біля фонтанів до неї підбіг молодий чоловік в масці та окулярах, приспустив маску та плюнув їй у волосся. Він став кричати, щоби вона зняла футболку. Мені здалося гарною ідеєю попросити його вибачитися. Буквально через кілька секунд мене оточили чоловіки, їх було десь 40. Коли я зрозумів, що опинився не в найвигіднішому становищі, вирішив відійти подалі, але вони мене зупинили, аргументуючи це тим, що я нечемно попросив їх мене пропустити.
Я спробував прорватися. З натовпу мені подала руку жінка, а її за це вдарили по обличчю. Виходив з цього кола з потиличниками. Пам’ятаю, мені в очі чимось бризнули. Я почав тікати, приблизно 15 чоловік ганялися за мною хвилини дві-три. Збили кросівки, тож бігав від них босий. В один момент мене вдарили в груди зі стрибка, я впав, і секунд 20, поки лежав, мене били по грудях, голові, в область паху. Я не розумів, що саме болить, боліло все тіло. Я вже не бачив на одне око. Тривало це, поки не підійшов якийсь фотограф. Він відсунув їх і допоміг мені втекти. Я кинувся в бік майдану Незалежності, куди перемістився Прайд. Коли вже добіг, звідти вийшов наряд поліції та попрямував на місце події, розганяючи всіх дорогою.
На площі мені ніякої допомоги не надали. Як пізніше дізнався, Червоний Хрест уже поїхав.
Приїхав у «швидку». Попросив надати медичну допомогу, але мене відправили реєструватися. На стійці реєстрації нікого не було, чекав, поки прийде якась тітонька. Весь цей час очі були залиті кров’ю, і я нічого не бачив. Навіть порад ніяких не дали, промивати око чи ні…
Коли на обстеженні дізналися, що сталося, ми з дівчиною почули гомофобні висловлювання на нашу адресу, стьоб, приниження. Це тривало, аж поки я не подзвонив другові, у якого тато працює в цій лікарні. Як тільки приїхав його батько, мене відразу ж відправили на рентген, і все закінчилося добре.
Поліція відкрила справу і без моєї заяви. Записали мене потерпілим і викликали давати свідчення. За відеоматеріалами знайшли лише одного підозрюваного. Я його впізнав за татуюваннями. Призначили суд, але на засідання не прийшов ані прокурор, ані адвокат обвинуваченого. Суд перенесли. Потім почався карантин, і більше ніяких повідомлень мені не приходило. Сподіваюся, коли закінчиться карантин, буде продовження.
Я просив, щоб цю справу розслідували за статтею 161 Кримінального кодексу як злочин на ґрунті ненависті. У поліції мало не сміялися мені в обличчя. Але начебто намагаються розглядати справу саме за цією статтею, а не як дрібне хуліганство.
Після події в школі мене викликали на розмову до класного керівника та завідуючої з виховної роботи. Вони заявили, що я дуже псую імідж школи. Від однокласників та інших учнів ніякого негативу не чув.
Я зрозумів, наскільки сильно може постраждати ЛГБТ-спільнота від такого ставлення. Гомофобія може нашкодити навіть тим людям, які асоціюються з ЛГБТ-рухом, але не є його представниками.
В історії незалежної України немає вироків за 161-ю статтею, пов’язаних із дискримінацією та нападом на ЛГБТ-спільноту, хоча такі випадки були. Моя історія може стати прецедентом, щоб у цій статті Кримінального кодексу з’явилися конкретні згадки про злочини на ґрунті гендерної ідентичності та сексуальної орієнтації. Мені здається, у законі це повинно бути чітко прописано.
Влад Неманіхін, старший інспектор відділу безпеки дорожнього руху Управління патрульної поліції Харківської області
Із нерівністю поліцейські стикаються щодня. Сімейні сварки бувають на цьому ґрунті. Через нерівність обмежується доступ людей з інвалідністю до різних об’єктів інфраструктури. І таких проявів — безліч.
Ми живемо в країні, в якій права людини повинні бути найважливішими для держави. У нашому суспільстві буде порядок, якщо права не будуть узурпувати. Немає ж дорожніх правил окремо для жінок і чоловіків, для геїв і гетеросексуалів. Те ж і з правами громадянина.
Візьмемо, наприклад, США та топові країни Європи. Їхній ціннісний орієнтир — толерантність і рівноправність. Кожна група людей має права й рівні можливості представляти себе, в тому числі в органах влади.
Усі стереотипи в суспільстві — це привиди минулого. Нав’язування думки, що всі повинні бути однаковими. Раніше одноманітність культивувалася зі школи. Слава Богу, ми вже від цього відійшли.
На рівень толерантності в суспільстві повинна впливати не стільки поліція, скільки держава в цілому. Поліція — це лише один з органів виконавчої влади. Усе повинно починатися з Міністерства освіти. У школах потрібно протидіяти буллінгу. У нас є шкільні офіцери поліції, які в рамках своєї компетенції допомагають із цим. Поліція намагається протидіяти й насильству в сім’ях.
Я вважаю, представникам ЛГБТ-спільноти, різних етнічних меншин, людям з інвалідністю та тим, хто страждає від гендерного та іншого насильства потрібно створювати в поліції фокус-групи щодо вирішення їхніх проблем. Так роблять у Німеччині, наприклад. Коли цей діалог буде налагоджений, відкрито взаємодію, відпадуть будь-які кордони, формальності, тоді злочини на ґрунті ненависті будуть швидше розкриватися. У 2015 році пройшла реформа, з’явилася патрульна поліція, а з нею — новий напрямок роботи community policing: правоохоронці, що працюють усередині громади. Цей напрямок розвивається, може, не так швидко, як хотілося. Запустили проекти «Шкільний офіцер поліції» та «Поліція діалогу».
Іноді закон розходиться зі справедливістю, але кожен поліцейський усіма силами намагається відстояти права людини. Думаю, ЛГБТ-людям потрібно не боятися приходити в поліцію та заявляти про бажання співпрацювати.
Олена, мама ЛГБТ-активістки
Моє ставлення до ЛГБТ-спільноти зазнало значних змін. Мені 56 років, тож я виховувалась і росла у той час, коли за одностатеві стосунки була карна стаття. Таке ставлення до одностатевих стосунків коренями занурюється в давні часи. У першу чергу проти таких відносин була релігія. Біологічне призначення людини — залишити нащадків. Якщо одностатевий шлюб дітей не дає, то церква проти. А зараз у нас існують й одностатеві шлюби, і люди-чайлдфрі, які свідомо відмовляються від народження дітей.
Рік тому я побувала в Амстердамі. На головних туристичних вулицях і в ділових районах висять прапори веселкових кольорів. Я замислилась, чому так? Чому на Заході раніше за нас пішли шляхом толерантності, рівних прав, і головне, що це відбулось не під законодавчим тиском, а дійсно щиро? Я гадаю, це можна пояснити під кутом економіки. Людське щастя включає продуктивну працю та творчу діяльність. Воно базується на трьох китах: родина, робота, друзі. Якщо у людини не буде можливості офіційно зареєструвати шлюб чи спілкуватися з друзями, суспільство не матиме користь від цієї людини. Зробіть людину щасливою, суспільство буде плідним, відповідно, країна стане заможною. Чому б нам не піти тією ж дорогою?
Я ніколи не була на Прайді, але його учасники часто бувають у мене в гостях: їдять вареники, чаюють. Можна сказати, я — за лаштунками цих заходів. Це приятелі моєї дитини, тому я їх усіх називаю дітьми. У мене немає жодних критеріїв, за якими я б у натовпі розрізняла таких людей.
Як можна не приймати фізіологічні особливості свого дитя? Хіба можна докоряти дитині, яка народилась «жайворонком» і полюбляє рано прокидатись? Просто сприймайте дитину такою, якою вона є, і допомагайте їй. Для цього й існує родина.
