Термін «посттравматичне зростання» вперше використали у своїй роботі Річард Тедескі та Лоуренс Калхун у 1996 році. На той момент вони вже десять років досліджували це явище, знаходячи його у психологічній літературі під іншими назвами: наприклад, «трансформація травми» або ж «зростання, пов’язане зі стресом».
Існує дослідження щодо катастрофи порома Herald of Free Enterprise, який перекинувся 6 березня 1987 року, щойно покинувши бельгійський порт. У катастрофі загинули 193 людини. У 1990 році науковець Стівен Джозеф, опитуючи виживших, з’ясував: у 46% погляди на життя змінилися на гірше, та 43% зазначили, що їхні погляди покращилися.
Посттравматичне зростання — це трансформація, позитивні зміни, які виникають у людини в результаті проживання травматичної події. Попереднє уявлення про безпечний світ, в якому погані речі стаються з іншими людьми, розбивалося (ми після 24 лютого, напевно, розуміємо, як це). Тоді виникає потреба визначити: як працює життя, що є важливим, що я можу контролювати, на що спиратися, чому і кому варто присвячувати час.
Це не про те, що людина реагує на травматичну подію безмежним оптимізмом і бачить все у райдужному світлі. Це не означає, що в житті не буде горювання, болючих думок і тяжких станів. Навпаки: посттравматичному зростанню завжди передує біль. Дослідники підкреслюють, що намагання швидше перестрибнути від проживання травми до «позитива» заважає відрефлексувати досвід і дозріти до справжніх змін.
ПТЗ не є медичним діагнозом, адже навіть у рамках досліджень складно вимірювати зміни. Автори поняття вважають, що зростання може проявлятися у п’яти зонах:
- ставлення до інших: збільшується емпатичність, зв’язки стають міцнішими, підвищується відчуття близькості;
- нові можливості: набуті інтереси чи перспективи у роботі чи особистому житті;
- особистісна сила: впевненість, внутрішня опора, розуміння, що можеш на себе покладатися;
- духовні зміни: не обов’язково релігійні, це може бути про філософію життя, надбання значущих переконань або ж чітких цілей;
- цінування життя: вдячність за хороше, бажання допомагати іншим.
У Стівена Джозефа простіша теорія — про три сфери: стосунки, погляд на себе та життєва філософія.
Простіше кажучи, людина може усвідомити, що хоче проводити більше часу із близькими, або займатися допомогою постраждалим подібної травми, або ж стати впевненішою у власних силах.
Це можуть бути дії: скажімо, жінка людина з інвалідністю засновує громадську організацію, аби допомагати іншим адаптуватися до життя після травми.
Це можуть бути зміни особистості: у книзі Necessary Losses («Неминучі втрати») Джудіт Віорст наводить слова раввіна, що він став співчутливішим і уважнішим після втрати сина — та звісно, залюбки віддав би набуту глибину, аби міг повернути дитину назад.
Точна кількість людей, які після травми переживатимуть зростання, невідома: вважається, таких від половини до двох третин. Неможливо визначити, хто це буде: відмінностей за віком, статтю, освітою чи доходом або немає взагалі, або ж вони є незначними.
Річард Тедескі називає дві риси, які підвищують імовірність зростання: відкритість до нового досвіду та відкритість до людей. Люди, які їх мають, схильні переглядати свої переконання, підтримувати або встановлювати зв’язки. Підтримуюче оточення — це важливо для переживання травми, навіть якщо не враховувати зростання.
В інституті Boulder Crest Річард Тедескі будує програми, присвячені посттравматичному зростанню, для ветеранів, рятувальників, пожежників та їхніх родин.
Як би обнадійливо це не звучало, важливо розуміти:
- Посттравматичне зростання не виключає можливості ПТСР, і навпаки. Можна зібрати бінго, а можна не мати нічого. Посттравматичний стресовий розлад діагностують через деякий час після травматичного досвіду, і подібна історія — зі зростанням: для переосмислення потрібен простір, сили, увага, яких під час кризи людина не має.
- Говорячи про позитивні зміни, не варто романтизувати травму чи применшувати біль і страждання, які вона спричинила. Краще відокремлювати жахливу подію — та як людина з нею впоралась і які висновки зробила. І точно не варто переконувати когось «бути вдячним» за цей досвід, навіть якщо ви це так розглядаєте. Усі переживають травму по-різному.
- Помічати зміни на краще у житті — це супер. Але не тисніть на себе з вимогами зростати. По-перше, не всі переживають зростання після травми, і це не робить людей поганими. По-друге, глибоким змінам потрібен час, тож будьте до себе терплячими й поблажливими.
- Не можна змусити зростати іншу людину. Це так не працює. Навіть терапевтам не радять цього робити. Проте якщо людина поруч переживає важливі для неї трансформації, ви можете разом придумати, як ці зміни підсвічувати та підтримувати.
Міфи про ПТСР
