Евакуйовані, поранені, контужені, покинуті господарями… Понад 400 тварин живуть нині у волонтерському притулку в середмісті Харкова. Їх вивозить із зон бойових дій та з деокупованих територій Роберт Саргсян.
Евакуює лише безпородних: вважає, у таких собак і котів найменше шансів, що підберуть. За цей рік через його руки пройшло більше тисячі тварин. Зо три сотні Роберт уже прилаштував у родини, а деяких і за кордон.
Тож сьогодні ми їдемо до місця, де дуже гучно. Уявіть лише, який галас там, де живуть 400 собак. Але ж скільки тут тепла, усмішок і радості.
Ми в самісінькому центрі Харкова, на іподромі. Кілька конюшень тут стояли порожніми, тож керівництво погодилося пустити Роберта з першими вивезеними собаками.
Заходимо до першої стайні. У кожному відсіку — кілька псів. Гавкіт стоятиме, аж поки ми не вийдемо в ангар між двома конюшнями: так вони реагують на чужих.
«На цю мить (травень 2023, прим. ред.) у нас 72 вольєри, залишається 403 собаки. Тобто, не враховуючи чотирьох мам, які разом із цуценятами. Ось ці собаки в основному з деокупованих територій, з місць, де йдуть бойові дії, і з Донецької області».
Роберт Саргсян — кінолог, непрофесійний. Колись давно він переїхав із Вірменії до України. Він ходить від вольєра до вольєра, розповідаючи історії собак. Ось Красень — руська гонча з Бахмута. Поряд бігає такого ж приблизно розміру пес. Того з Ізюма вивезли виснаженим, важив удвічі менше: всього кілограмів 20.
«Я першу допомогу в місті отримав 23 березня від чеської організації “Допомога звірятам” — ми з ними й досі дружимо. Це одні з тих, які допомогу фурами відправляють. Дівчата такі швидкі, активні. І завжди близько. Коли нам погано, чи ми чогось потребуємо, можна звертатися».
Перші місяці повномасштабної війни Роберт жив у ветклініці, бо допомогу надавали нонстоп. Нині він — засновник благодійного фонду Animals 911 Ukraine.
«З початку війни, дивіться, як вийшло. Почали годувати, й усі сподівалися, що, дай Бог, вона закінчиться. Основний акцент стояв на цьому. А в травні я почав розуміти, що вже народжуються цуценята в собак, які були випущені наприкінці лютого. Наприкінці травня ми дійшли до того, що годування без стерилізації — дурна робота. Продовжували годувати лише тих, за яких узяли відповідальність.
Основний акцент став: стерилізувати. Взяли приміщення в оренду під клініку. Познайомилися з нашим другом, Владиславом Сьомим, ветлікарем. Коли він побачив, що відбувається, проявив готовність допомагати на абсолютно безплатній основі. Навіть коли десь лікував домашніх тварин, за ці гроші купував антибіотики, щоби продовжувати стерилізацію. У нас мета була: стерилізувати тисячу. Ми її досягли.
Пристроювали теж багато. Були випадки, коли намагалися врятувати, а згодом собак просто не стало. Перший час не по собі було. Не сказати, що звикаємо, не можна до цього звикнути. Та коли дивишся, з якою кількістю тварин маєш справу… Наприклад, є приюти, де 20 собак, там упродовж року-двух може померти собака. А з нашою статистикою… Ну й тим більше, вони поранені, основна проблема — виснаженність. Просто собаки голодували довго, вони хворі».
Відсотків 15 тварин привозять із пораненнями та контузіями. Їм роблять операції, лікують. Якось Ніку з Краматорська привезли, у неї була пухлина та ще й вагітність. Собаці пощастило: її побачив і забрав директор Центрального парку тоді ще імені Горького. Ніка живе зараз там, в адміністрації.
«Основні поранення — уламкові. Поцарапалися, потім не було ніякого лікування, антибіотики вже пішли, абсцес і все інше. Більшість собак просто втратили довіру до людей. От відчувається, що вони явно домашні, але не довіряють. Можеш зайти у вольєр, а собачка ховається в будці. Таких моментів багато»
Ми довго ходимо від стайні до стайні. Вони повні тварин. Нині Робертів притулок займає аж три конюшні. Заходимо в невеличку кімнату: тут нарешті тиша. На підлозі затишні лежанки, повні кошенят. Їх кілька десятків.
Ще зо два десятки цуценят є у притулку. Аби показати цю банду, як називає їх Роберт, він відчиняє двері вольєру, і зграя малят майже збиває його з ніг. У цуциків денна прогулянка. На гроші одного з європейських партнерів перед однією з конюшень споряджають майданчик для вигулу. Роберт присідає, годує малих паштетом і намагається згадати, кого звідки привіз.
«Ось один зі Слов’янську. Їх троє було цуценят. Ось ця з Бахмута вивезена. Народилися дев’ять цуценят, двоє залишилися. Вони були в розбитому будинку. З мамою, ми так зрозуміли, нас за них просили. Я сподіваюся, що вони були домашніми. Я вже збився, чесно. Ось ці — з Харківської області, не пам’ятаю, їх було вісім, троє померли. Цуценята захворіли, не змогли врятувати».
Хвилин п’ять ми йдемо полем до іншої будівлі. Тут поранені та контужені собаки. Нас супроводжує чорний пес на візочку. Задні лапи в Лакі бовтаються, замість них інженери з Дніпра спорудили для пса конструкцію: два колеса, упряжка. Лакі бігає так, що Роберт сміється й каже, що страшно уявити, що він коїв, коли був здоровим.
«Хребет зламаний. Якщо звертати увагу, тут криво в нього. Маловірно, але є шанс, що буде ходити: чуттєвість у задніх лапах є. Лакі поїде в Німеччину. Як він з’явився в нас, виставили в соцмережах, і відгукнулися люди. Ми їх звели з партнерами, які займаються влаштуванням».
Лакі підбігає до собаки, яка зустрічає нас біля входу. Мартіна лежить на землі, підставляє живіт, аби почухали, і лише згодом ми помічаємо, що в неї немає однієї лапки. Мартіну Роберт привіз із Ізюма.
«Не було лапи, рана незрозуміла була. Явно підірвалася. Тут у неї шрам під лапкою, вже зажило. Ну, їй теж знайдено гарний дім, у Францію поїде. Вона дуже розумна, лагідна. Поки не звикла трьома лапами ходити. Годинами може так лежати, аби гладили її».
Кілька собак у цій стайні неконтактні. Їх відсадили від інших тварин, бо з усіма конфліктують, гризуться. Це наслідки стресу.
В окремій кімнаті перепочинку доглядачів є лежанка, на ній — старенький пес Коля. Він із Краматорська. Притулок Роберта фактично став для Колі хосписом.
«Коля — старичок наш, 20 років йому. 19 з плюсом точно, це ми знаємо від сусідів у Краматорську. Тобто в сім’ї жив 18 років, на початку війни його залишили у під’їзді, та виїхали. Просто сім’я зрадила. Він хворів демодекозом, 3,5–4 місяці жив у під’їзді. Кормили сусіди, які залишились».
Свій притулок Роберт називає дитбудинком. У сенсі, що тваринам тут краще, ніж під обстрілами, та все одно недобре. Собаки й коти, певен чоловік, мають жити в родинах.
Коли до нього приїздять мисливці та просять віддати собаку, відмовляє: не хоче, аби врятовані тварини були причетні до вбивства інших тварин.
Із кормами, ліками та фінансуванням фонду Роберта допомагають іноземні партнери. Єдина підтримка, про яку він просить — інформаційна. Тож ми розповідаємо: тут, на іподромі, можна взяти собі тварину, вивезену із зони бойових дій.
Притулок для тварин
