Зима — чудовий час для добрих святкових традицій. Хтось пишно прикрашає оселю та збирає всіх родичів за різдвяним столом. А хтось влаштовує свято для дітей, які мешкають у прифронтовій зоні. Бо святкові радощі потрібні всім. Особливо — дітям, які ще ніколи не бачили мирного життя.
Кожного року волонтери проєкту «Олені святого Миколая» відвідують дітей з так званої «сірої» зони. Це маленькі містечка та села Луганської та Донецької області, зазвичай депресивні та віддалені від обласних центрів. Волонтерка програми Євгенія Левінштейн розповідала, як ще на початку війни вона разом із організацією «Українські рубежі» працювала вздовж лінії розмежування. Вони роздавали гуманітарку, надавали психологічну допомогу та багато спілкувалися з місцевими мешканцями. Тоді вони дізналися про потреби дітей, які живуть поряд із війною.
«Волонтери дуже просили приділити увагу дітям, — згадує Євгенія. — Там діти займаються малюванням, співають, танцюють, навчаються. А цього ніхто не бачить. Тоді була жорстка диференціація, більш жорстко працювали блокпости. Вони взагалі нікуди не могли поїхати зі своєї Тошківки чи Горлівки та якось спілкуватися з іншим світом. І до них ніхто не приїздив, бо вважалося, що це небезпечно. А ми їздили. Познайомилися і з дорослими, і з дітьми. Восени 2016 року в нас виникла ідея, що класно було би зробити такий невеличкий проєкт, зібрати гроші чи адресні подарунки для дітей. Реалізувати мрії кількох дітей, які мешкають на лінії розмежування».
На етапі планування проєкту волонтери розраховували, що зможуть зібрати десь 200—300 подарунків. Але в перший же рік надійшло приблизно 1 200 листів від дітей з «сірої» зони. Це було більше, ніж активісти очікували. На щастя, дарувальників тоді вдалося знайти, а діти отримали бажані подарунки. Відтоді проєкт «Олені святого Миколая» поширювався та розвивався, «оленяча» команда поповнювалася новими людьми. Діти з року в рік писали про свої заповітні мрії. А дорослі старалися їх якось втілити.
Стає моторошно від того, як спокійно діти реагують на обстріли
«Ще на початку листопада люди нам писали: „Скажіть, чи будуть „Олені“ цього року? Бо ми ж чекаємо! Збираємо, відкладаємо гроші“. Це просто люди, фірми, з якими ми співпрацюємо, — продовжує Євгенія. — Для них це така нова традиція — збирати подарунки для дітей. Кожен обирає з нашого списку одну чи дві дитини та робить їм подарунки. Це не якісь великі бізнесмени. Це просто люди. До нас дзвонила дівчина. Я навіть не запитала, з якого вона міста. Але за акцентом було чути, що вона з Заходу нашої країни. Дівчина обрала одну дитинку та прислала їй подарунок».
Тут кожен охочий може почитати дитячі листи та потішити дитину бажаним гостинцем. Причому місце проживання самого дарувальника не має значення. «Олені» отримують посилки як із інших міст України, так і з-за кордону. Канада, Австралія, Монако, США, Ізраїль, Іспанія, Італія, Німеччина — бажання порадувати дітей не має кордонів. Перший виїзд до «сірої» зони запланований на 18—20 грудня. Волонтери хочуть відвідати населені пункти Нижнє, Світличне, Трьохізбенка, Новотошківське, Муратове та Кримське з адресними подарунками. Крім того, «олені» ще мають завітати до Тошківки, Врубівки, Новоіванівки й Торецька. Вони там також влаштують свято та потішать дітлахів іграшками та гостинцями.
«Ми знаємо, що на нас дуже-дуже чекають, — зазначила Євгенія. — Навіть коли кажемо: „Ми три роки до вас приїздили, привозили подарунки. У вас у селищі вже немає дітей, яким ми їх не дарували. Приїдемо до вас просто так. Будете раді, якщо ми без подарунків приїдемо?“. А вони: „Та не треба нам подарунків! Приїздіть“. Це вже наші діти, які люблять нас, чекають. І ми їх теж любимо. Всіх знаємо в обличчя. Півтори тисячі дітей на лінії розмежування. Усі знайомі».
За словами волонтерки, війна додала проблем і без того доволі ізольованим і депресивним населеним пунктам. Там подекуди шахта — єдине підприємство, де можуть працювати дорослі. Якщо на шахті не платять грошей, то в селищі їх немає ні в кого. Звісно, це не може не відобразитися на благополуччі дітей. Разом із тим, обстрілів у «сірій» зоні наразі стало менше. Але цьогоріч додалися нові проблеми, пов’язані з лісовими пожежами. Наприклад, у Сиротиному погоріла майже половина будинків. Чимало дітей взагалі залишилися без даху над головою. Тому було вирішено відвідати також ті населені пункти, які постраждали від пожеж.
«Там у першому та другому класі вчаться діти, які взагалі не знають як жити без війни, — журиться Євгенія. — Вони виросли під час війни. Це діти блокпостів, військових, які стоять в населених пунктах чи біля них. Там лунають обстріли: інколи частіше, інколи рідше. Але вони завжди можуть бути. Їхні батьки живуть у напруженні весь цей час. Звичайно, це відображається на дітях. І тим вони відрізняються. Все інше… ну, подивіться на нашу базу. Такі ж бажання, як у всіх дітей: ляльки LOL, машинки з дистанційним управлінням, самокати, скейти. Небезпечно там буває, але зараз менше. Хоча бували небезпечні випадки. В 2015—2016 роках поряд були обстріли. Ми і торік під час свят їх чули. Що буде цьогоріч — я не знаю. Сподіваюся, такого не буде. Діти на це реагують спокійно. І від того, як вони на це спокійно реагують, знаєте, стає навіть моторошно, що вони звикли до війни».
Ці діти ніколи не бачили миру
«Я на цьому проєкті відповідаю за те, щоби були всі подарунки, щоби все було закуплено та спаковано, — розповідає менеджерка «Оленів святого Миколая» Інна Ачкасова. — Бо це також величезна робота. У нас наразі 26 населених пунктів, 1 224 дитячі листи. Зараз є подарунки 726-ти дітям. І залишилось 498 побажань, які ніхто не взяв. Кожен лист ми вбиваємо в базу, наносимо населений пункт, ім’я та прізвище дитини, її вік, гостинець, який вона хоче отримати. До виїзду залишилось вже небагато часу, і я дивлюсь, нервую, що нам ще треба докупляти, складаю списочки. Це все ж не можна купити в одному місці. Тому що кігурумі — це магазин одягу, папуга з кліткою — зоомагазин, навушники, телефон, флешки — магазини електроніки. Тобто це треба шукати в різних місцях».
За словами волонтерки, писати листи «оленям» можуть діти віком від трьох до дванадцяти років. Проте в невеличких селах, де мешкає небагато дітлахів, це можуть робити й підлітки до 15-ти. Що стосується нижньої вікової границі, то тут волонтери дають таке пояснення: за їх задумом, дитина має сама написати, намалювати чи хоча б розповісти, що вона хоче отримати до свята. У протилежному випадку за неї це зроблять батьки, які оберуть що дорожче. Проте діти не забувають про менших братиків та сестричок: часом вони просять якийсь подарунок і для них також.
«Листи діти пишуть по-різному, — ділиться спостереженнями Інна. — Хтось переписує зразки, знайдені десь в інтернеті: „Святий Миколай, ти вже втомився читати наші листи. Але я сподіваюся, що мій лист ти все ж таки прочитаєш“. А хтось пише від себе, дуже-дуже щиро. Нас цього року вкрай зачепив лист хлопчика, який писав, як на день народження йому подарували рибок. І вони з мамою пішли до магазину купувати корм чи якесь оздоблення для акваріума. Там він побачив хом’яка, у якого були три лапки: „Це був дуже самотній хом’як, на якого ніхто не звертав уваги. Його ніхто не брав. І я вмовив маму дати домівку цьому хом’яку. Ми його взяли до себе, у нього є тепер родина. Але в нас замала клітка. Святий Миколаю, не принось мені нічого. Але принеси велику клітку для цього хом’яка. Я хочу, щоби в нього було краще життя“. Цей лист до сліз нас розчулив, тож клітка у нас уже стоїть. Там є все необхідне — і корм, і якесь приладдя для хом’яка».
Ще один лист, який добре запам’ятався волонтерам, від хлопчика з села Муратове. Він написав, що займається футболом та завдяки протекції місцевого священика має можливість їздити до Сєвєродонецька на змагання. Тому в нього є одне бажання: сітка для футбольних воріт, яка дозволить йому з друзями тренуватися на повну силу.
«А Муратове — це глибинка-глибинка, — зазначила Інна. — Виїхати справді важко. Цей хлопчик теж не просить нічого для себе. Але просить сітку для футбольних воріт: „Бо ми інколи попадаємо м’ячем у вікна, і за це нас лають. Тому нам дуже-дуже потрібна така сітка“. І взагалі, волейбольні та баскетбольні сітки, спортивне приладдя там користується попитом. Ми в Ласточкине возили такі сітки. А зараз вони попросили для всього селища м’ячі: футбольні, баскетбольні, волейбольні».
Волонтерка впевнена: благополуччя дітей, які проживають у «сірій» зоні, нерідко залежить від якості шкільного навчання. Бо дуже важливо, щоби біля них залишалися небайдужі та компетентні педагоги, які люблять та знають свою справу. Як зауважила Інна, волонтери відразу бачать, яка атмосфера панує у тій чи іншій школі. Вони розуміють, де працюють зацікавлені вчителі, а де все робиться, як то кажуть, «для галочки». Коли дорослі вкладають душу в дітей, це чудово впливає на якість їхнього життя. Бо інших можливостей у них, на жаль, поки що немає.
«Це діти, які сьомий рік живуть в умовах війни, — засмучується Інна. — Багато хто з них народився вже під час бойових дій. Вони ніколи не бачили миру: поряд постійно щось гуркотить. Ми не можемо охопити всі населені пункти. Ми колись порахували: на лінії розмежування мешкає 14 тисяч дітей. Але ми не можемо взяти 14 тисяч, ми невеличка організація. У нас немає скільки людей, автівок. Не потягнемо це все. Ми не беремо також села під Маріуполем, які далеко від нас, бо не можемо туди їздити. Географія відіграє свою роль».
Ми намагаємося подарувати дітям частинку нормального життя
«Цей проєкт — спроба повернути дітям їхнє дитинство, — пояснює психологиня «Оленів» Катерина Шутальова. — Діти, які цього року пішли в перший клас, вони не знають, що це таке: жити без війни. Ми намагаємося повернути їм дитинство, подарувати частинку нормального життя. Тут справа навіть не в подарунках, а в можливості мріяти, у святах, які ми проводимо. Подарунок — це, так би мовити, фінальна частина. Ті, хто пам’ятають мирні часи, вже практично не є дітьми. Вони вже закінчують школу. За цей час ми вислухали багато історій. Наприклад, як вони вперше поцілувалися в зруйнованому після бомбардування спортзалі. Такі підліткові історії… Під час карантину малеча постійно питала, коли ми приїдемо. Говорять: „Навіть не привозьте подарунки“. Для них це відчуття дива, радості, якоїсь гри — дуже важливе».
Катерина в команду «оленів» увійшла від самого початку. Вона разом із іншими волонтерами неодноразово бувала в «сірій» зоні, де надавала дітям психосоціальну допомогу. За словами психологині, їхні родини перебувають у постійному стресі, бо дотепер живуть у реаліях війни. Люди налякані, розгублені, вони змушені адаптуватися до складних умов. Але при цьому дорослі воліють не говорити про війну. Вони роблять вигляд, буцімто її взагалі немає. А дітям часто ні з ким поговорити про ту ж війну, про те, що вони бачили на власні очі.
«Люблю розповідати цю історію, яка добре ілюструє стан цих дітей, — пригадує Катерина. — Я колись таку спостерігала. Ми привезли у подарунок папугу, і дитина хизувалася цим. Я почула цю розмову в шкільному коридорі. Це дітлахи років десяти. Інша дитина каже: „А мені тато обіцяв купити собаку тоді, коли війна закінчиться“. А третя відповідає: „Та це ніколи“. Вони взагалі не вірять, що це може статися… Часто діти просять в подарунок торт. Це не тому, що вони недоїдають. Це тому, що діти живуть в селищі, де є лише одна дорога. Дорога ця прострілюється. Торти туди просто не привозять. Там таке просто не купиш. За тортом треба їхати 40 кілометрів, і перші 10 із них — Бахмутом. І малеча мріє про торт».
Діти мають знати, що за межами «сірої» зони є нормальне життя, переконана психологиня. Тому волонтери налаштовують їх на те, що в майбутньому вони зможуть звідти виїхати. Багато хто хоче це зробити. Проте чимало дітей не вірить у можливість поступити кудись на навчання та покинути «сіру» зону. Звісно, у тих селах та містечках залишилися чудові вчителі, які люблять свою роботу та відчувають відповідальність за долю учнів. У цьому сенсі школа надає дітям хорошу підтримку. Проте діти і зараз змушені жити в умовах хронічної небезпеки та недовіри до оточуючого світу. Їм у звичному житті важко розслабитися, відчути радість. Понад те, у «сірій» зоні є проблеми із законодавчою базою. Якщо права дитини якимось чином порушуються, то їй набагато складніше отримати допомогу від тієї ж поліції чи соціальних служб. У віддалених селах неприємності відбуваються тихцем.
«Небезпека для життя — це щось звичне, буденне, — констатує Катерина. — Як для нас дощ. Я вивезла пару дітей до Харкова, щоби показати, яким буває життя. Там була дівчинка з багатодітної родини, яка до цього нікуди не їздила. Вона постійно кричала: „А ми не помремо?“. Ми сідаємо до скляного ліфту. А вона: „Ліфт прозорий, а ми не помремо? Він же може обірватися“. Ми сідаємо на колесо огляду, а вона кричить: „Ой, високо. А ми не помремо?“. Чи їдемо мостом: „А міст не впаде?“. Вона постійно шукала те, що вбиває. Вдома для неї зрозуміло, що саме є небезпечним. Але що небезпечно у Харкові? Вона не могла повірити, що тут безпечно. У неї це не вкладалося в голові».
Чим частіше такі діти кудись виїжджають, чим більше бачать, чим більше у них нормальних та радісних вражень — тим швидше вони адаптуються. Волонтери невтомно допомагають малечі в міру своїх сил та можливостей. Проте наразі вони змушені жити в таких умовах, які знов і знов сприяють повторній травматизації. І поки на Сході України триває війна, зусилля активістів можуть часом нагадувати таку собі сізіфову працю. Зрештою, вона потрібна, адже полегшує життя цим дітям.
