Уже майже рік минув відтоді, як пошкоджена будівля суду стала для Світлани Петряєвої другою домівкою. Разом із колегами вони облаштували мінімальний побут, адже збираються тут навіть не в свою зміну. Жартують, що пункт варти тепер їхній «центр Всесвіту».
До повномасштабного вторгнення Світлана проводила пресконференції, приймала міжнародні делегації, а тепер охороняє суд зі зброєю та у бронежилеті. Нині вона — єдина командирка взводу в Службі судової охорони Донецької області.
Про шлях від прессекретарки до командирки взводу ССО, чому вирішила повернутися з евакуації та як рятує людей і троянди, — розповіла «ШоТам» Світлана Петряєва.
Вчилася у «Нави», тож не боялася нових викликів
Все моє життя — це Донеччина. Народилася у Костянтинівці, навчалася на журфаці в Маріуполі, потім працювала на регіональному телеканалі в Краматорську, у пресслужбі облдержадміністрації та управління соцзахисту. В університеті моєю викладачкою була Валерія Карпиленко-Суботіна, та сама легендарна «Нава» — речниця полку «Азов», захисниця «Азовсталі» та Маріуполя. Вже тоді у неї був такий характер: сталева витримка, сміливість рішень. Усі студенти її обожнювали.
У 2020 році я пройшла конкурс та атестацію на посаду прессекретарки територіального управління Служби судової охорони у Донецькій області. Під час роботи в пресслужбі ОДА нам з колегами часто доводилося їздити на тодішню лінію розмежування: Авдіївка, Мар’їнка, Красногорівка, тож до небезпеки, вибухів і обстрілів я звикла. Але переключитися на роботу в ССО все ж було непросто: я мусила освоювати вогневу підготовку, домедичну допомогу.
Я працювала у ССО на посаді прессекретарки та у відділі кадрів. Організовувала пресконференції, комунікувала зі ЗМІ та міжнародними делегаціями, писала та знімала відео про колег, які несли варту в судах, і навіть не здогадувалася, що за два роки я сама буду на їхньому місці.
Перша ССО була ще у козаків
Службу судової охорони (ССО) було створено не так давно — у 2019 році. Тож це відносно новий державний орган. Цікаво, що перший «прототип» судової охорони з’явився ще за часів козацтва. Тоді судді особисто рішення не ухвалювали, а подавали пропозиції на розгляд товариства. Головний суддя входив до старшини та мав власних охоронців — джурів.
Нині Служба судової охорони — це державний орган у системі правосуддя. Він займається охороною громадського порядку під час судових засідань. Співробітники ССО гарантують безпеку суддів, адвокатів, свідків — усіх присутніх на засіданні суду; пильнують, аби ніхто не проніс небезпечні предмети, у разі потреби надають першу медичну допомогу.
Із початком повномасштабного вторгнення ССО перейшла на посилений режим несення служби: усі працівники були залучені до патрулювання та охорони судових установ. Працівницям керівництво наполегливо рекомендувало евакуюватися.
Я не хотіла евакуюватися
Ситуація в Донецькій області була дуже небезпечна, ніхто не міг прогнозувати, що буде далі. Я довго не хотіла їхати. Але на початку квітня все ж піддалася на вмовляння шефа й батьків. У той евакуаційний потяг я буквально остання сідала, вагалася.
Пам’ятаю, як потяг рушив, а в мене сльози покотилися: так важко було їхати. Адже вся моя родина залишилася. Батьки — пенсіонери, обидві бабусі в лежачому стані, а ще п’ятеро котів і собака. Через стан здоров’я бабусь родина вирішила не евакуюватися, бо старенькі могли просто не перенести дороги.
Евакуаційним потягом я доїхала до Львова, а звідти волонтери допомогли добратися до Чернівців. Там на мене чекали нові колеги з місцевої ССО: мені організували переведення. Вночі я приїхала, а наступного дня вже була на службі.
Відповідно до постанови КМУ, працівників ССО залучали до охорони громадського порядку та об’єктів критичної інфраструктури. Ми патрулювали, заступали на пости в самому територіальному управлінні. Перший місяць працювали без вихідних. Паралельно я ще виконувала обов’язки провідного спеціаліста служби інформаційно-аналітичної роботи.
Я була рада такому навантаженню, бо це допомагало приборкувати безперервний потік думок про дім. Але коли десь заходила мова про Донеччину, хоч якась згадка — сльози лилися з очей. Мені дуже хотілося додому, просто нестерпно. У листопаді я повернулася в Донецьку область.
Прессекретарка і командирка взводу
Тепер я командирка 7-го взводу 2-го підрозділу охорони територіального управління ССО у Донецькій області. Це інший рівень відповідальності. Ти — людина, яка носить зброю, страж порядку та закону. За сумісництвом я також продовжую виконувати обов’язки прессекретарки та курувати взаємодію з міжнародними організаціями.
В умовах війни діє посилений наряд несення служби. В області у повному обсязі наразі функціонує лише 15 судів. Десь дистанційно проводяться засідання, десь — очно. Суд, за яким я закріплена в охороні, наразі не працює. Згідно із законом, ССО продовжує охороняти будівлю та майно судових установ.
Я згадую часи, коли їздила по області та знімала роботу нашої служби в різних судових установах. Деякі з цих відео, наприклад, з Бахмуту, тепер лише історія… Поруч із нашим судом теж уже прилітало: ворог поцілив у житловий будинок. Співробітники ССО допомагали рятувати людей. Коли пролунав вибух, двоє наших хлопців були якраз на чергуванні, один залишився на посту, а інший побіг допомагати. І до приїзду рятувальників вони двох людей витягли з-під завалів.
Пізніше на периметрі ми знайшли вибухівку: ймовірно, відлетіло під час влучання в будинок і не спрацювало, на щастя. Будівля суду зазнала пошкоджень: від вибуху повилітали вікна, десь навіть двері, впав один перестінок і стелі в кількох кімнатах.
Пальма стійкості та центр Всесвіту
З листопада 2022 року, коли повернулася з евакуації, я проводжу на робочому місці більшість часу, навіть не у свою зміну. І не лише я. Ми з колегами облаштували мінімальний побут, часто тут збираємося, спілкуємося, у щось граємо. Гуртом легше триматися.
Той підвал, де наш пункт відеоспостереження та укриття, — там ми, можна сказати, живемо. Готуємо їсти. Жартома називаємо його «центром Всесвіту», бо наше життя зараз тут: здав зміну, погомонів із колегами, а скоро і на наступну. А ще тут моя зона відповідальності — зелена. Нове хобі: ходжу поверхами, поливаю квіти, які вціліли.
Є особлива пальма, яку всі працівники добре знають. Ми думали, що вона загинула. А якось при обході помітили, що пальма пустила нові зелені росточки. Уявіть, пережила зиму, коли тут, у приміщенні з вибитими вікнами, було –10 °C, а на вулиці всі –30 °C. А вона вижила! Її ніхто не поливав, відколи судді виїхали. Знайшли ми її десь наприкінці весни. Зелену! Я її забрала додому, доглядаю. Коли всі повернуться, буде їм сюрприз. Наша власна пальма стійкості.
Коли мене запитують, чому я повернулася з «безпечного» регіону, я не знаю, що відповідати, насправді. Інакше я не могла. Донеччина — це мій дім, тут я виросла, тут моя родина, мій рідний колектив. Мій найкращий у світі кіт. Щоправда, відколи я несу службу в охороні, він живе з батьками та їхніми тваринами, бо не буваю вдома днями.
Зараз я не живу із ними в одному місті, але можу дбати про них: діставати ліки, передавати посилку зі смаколиками для кота. Зрештою, просто взяти таксі та поїхати обійняти їх усіх. Це варте ризиків.
Завдяки роботі у пресслужбі ОДА, а потім у ССО, я знаю кожен куточок Донецької області, майже скрізь довелося побувати. Вся наша Україна красива і рідна, але Донеччина рідна насамперед. Хоча зараз вона зранена та понівечена окупантами — ще більше її люблю!
Люди дивляться на троянди та посміхаються
Біля будівлі нашого суду є розкішна трояндова клумба. Відтоді, як суд евакуювали, ніхто за ними не доглядав пів року. З весни в мене на роботі завівся секатор. Це не було якесь доручення чи прохання від керівництва: я просто подивилася на них і побачила, що вони потребують піклування. Жартую, що у мене тепер троянди замість кота, поки він не зі мною. Я їх постійно обрізаю: зайву парость від кореня, відцвілі бутони. Вони повністю відквітли у кінці червня, а тепер знову розпустилися.
Поки я працюю на клумбі, часто спілкуюся з місцевими жителями. Вони бачать цю красу і зупиняються помилуватися. Хтось постоїть хвилинку і йде, хтось починає розмову. Якось проходила жінка, сумна-сумна, наче щойно плакала. Я запитала, що сталося, і вона розповіла, що шукає роботу, ніде не може знайти, бо більшість закладів у місті не працюють через війну. Я їй порадила групи в соцмережах, державні ресурси, де можна моніторити вакансії.
А на додачу вирішила трошки її підбадьорити та зрізала велику трояндову гілку на дев’ять квіток. Ви би бачили її реакцію: вона і плакала, і сміялася — наче я їй злиток золота дала, а не троянди. Тепер я часто дарую перехожим квіти. Люди дивляться на них і посміхаються. А значить, я мушу будь-що зберегти ці троянди!
Ми всі чекаємо настання Перемоги і миру. У нас попереду дуже багато роботи щодо взяття під охорону судових установ на деокупованих територіях. І це буде дуже складна робота. Нашою задачею буде не лише охороняти, а й здобути довіру людей, які роками жили в окупації.
На нашій вірі, підтримці й зосередженості на спільній меті базується Перемога. І я вважаю, що ми повинні вірити не лише в ЗСУ (це безсумнівно!), але й у себе, у свою роль у цій найголовнішій боротьбі.
Публікація підготовлена за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. «Фонд Фрідріха Науманна за Свободу» — фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи слова та гідності людини в усіх сферах суспільства.
