Мистецтво сьогодні (а особливо у Харкові) — це історія про всупереч, а не завдяки. Ймовірно, саме постійна готовність «лупати скалу» і дарує митцям ресурс, аби гуртуватися, вигадувати нові сенси і навіть слова, якими їх доносити. Яскраво ілюструє цю тезу вихід першої поетичної збірки поета Івана Сеніна «Випалковість». Довкола неї зібралася потужна команда, перетворивши подію на проєкт із десятком атмосферних музичних композицій і кліпом.
«Випалковість» мала з’явитися набагато раніше і бути геть іншою. Іван разом з ілюстраторкою Діною Чмуж мали сідати за роботу 25 лютого 2022 року. Але того дня єдине, що змогли зробити — подзвонити, поставити класичне для тих днів запитання «ти як?» і пообіцяти зв’язатися, коли ситуація дещо розвидніється.
А далі — пекельні весна та літо у Харкові, волонтерські будні Івана. Діна у Львові робить потужну виставку «Харків — Залізобетон», з якою згодом об’їздить містами України і розповість про наше фантастичне незламне місто. Коли ситуація таки стала зрозумілішою — митці знову стали до роботи.
Іван Сенін понад 13 років пише громадянську лірику. Революція Гідності назавжди змінила його життя і світосприйняття. Він брав участь у подіях буремної весни 2014-го в Харкові, у 2018 перейшов на українську, відмовився від російськомовного поетичного доробку. Почав із чистого аркуша і, каже, жодного разу не пошкодував.
Про «Випалковість» і вигорання, про тернистий шлях до першої збірки, яка побачила світ у розпал великої війни ми й поговорили з поетом.
Іване, вийшла твоя перша збірка, що ти відчуваєш? Випалений чи запалений?
Я і випалений, бо процес реалізації збірки має для мене довгий і складний шлях. З іншого боку, я піднесений і запалений, адже це нарешті сталося. Втілити в життя — це пів справи, ще половина попереду: донести до читачів, слухачів, до всіх, кому цікаво.
Тут всі вірші за 2022 рік?
Ой, ні, я майже не писав. Там поезії різних часів. Один вірш за 2018 рік — переклад мене ж із російської.
Як ти взагалі почав писати?
Десь у 2010 році. Це було у випускному класі, я наслухався якоїсь вумної музики з вумними текстами, вирішив: «А чим я гірший?». Дуже коряво, незрозуміло почав виписувати думки, та крок за кроком це далі рухалося.
Пам’ятаєш перший вірш, який тобі сподобався?
Один вірш настільки припав до душі моєму другу, що рядки з нього він зробив своїм татуюванням. Пам’ятаю той момент: і мене, і його це сильно зачепило. Тоді я подумав, що це вже не просто якась спроба, а повноцінний вірш.
Про що ти писав раніше? До подій Майдану, до війни?
Коли починав, одразу брав курс на щось соціальне, громадянське. Але я пам’ятаю, коли вийшов на місцеві сцени поетичні — зрозумів, що багато людей фокусуються на внутрішньому індивідуальному світі. У мене ж переважна більшість віршів сфокусована назовні. Зрозуміло, що коли тобі 17 чи 18 років — цікава тема протесту. Відтоді тематика, концепція та меседж особливо не змінилися. З початком Майдану та війни вірші переважно про це, але й до того я акцентував увагу на громадянській ліриці.
Пригадала фразу Жадана, яка на мене свого часу вплинула. Він казав: якщо ти у 17 років не хочеш змінити світобудову і не вважаєш, що у тебе стане сил і здібностей, — тобі краще взагалі не займатися мистецтвом. Як вважаєш, Іван Сенін чи з’явився б, якби ми не жили в такі буремні часи у схвильованій країні?
Вся наша історія буремна. Навіть якби не було Майдану, нової російсько-української війни, тут ніби закладено якийсь ґрунт, що ти все одно стаєш протестний. Може, зараз я фантазую, і насправді б щось написав на оцій хвилі юній, а потім зрозумів, що у нас все добре, і потрібно говорити про внутрішній, тендітний, незрозумілий світ. Та навіть якби не події 13-го року, я все одно був би сфокусований на соціальне, а не особисте.
Дійсно, важко уявити себе без цих подій. Надзвичайно важливо не закриватися від своєї епохи, чути її. І, власне, ти є одним з таких її рупорів чи фіксерів. Цікаво: чи можливо говорити про цю епоху в мистецтві російською мовою?
Раніше були такі люди.
Чому ти в 18-му році зробив такий вибір?
Від початку Майдану у мене були вірші, що ми вистоїмо, переможемо, але при тому я їх писав російською. Чим довше тривала війна, я розумів, що і в голові, і максимально назовні в своєму житті хочу бути якомога далі від усього російського. Не в плані, що поїду з Харкова, бо тут 30 кілометрів до кордону, я просто намагався максимально вичистити з життя усе російське. Припинив слухати російських виконавців навіть попри те, що вони колись на мене вплинули, і я взяв гітару до рук завдяки їм.
Ближче до 17-го року я почав займатися власними піснями та вирішив, що не писатиму російською. Далі я зрозумів, що хочу писати вірші, але не «стіхі». Мені не вистачало словникового запасу, живої мови. А як її знайти, якщо не спілкуватися в побуті? Коли ти заходиш у творчий потік — там має бути максимально рефлекторна робота, немає часу займатися перекладом. І водночас не хотілося гратися у лінгвістичні шпагати: тут буду українською з цим спілкуватись, а з цим — російською. Раніше я з багатьма листувався саме українською, це було цікаво, покроково я до цього підходив.
Я почала замислюватись, чому я не говорю українською в Україні теж десь в 18-му році. Мене зупиняла егоїстична думка, що я людина, яка пише, і не хотілося втрачати якість. Тож краще я комфортненько посиджу, попишу свої російськомовні тексти, вони ж такі геніальні. А що допомогло тобі наважитись?
Коли переходиш на українську — в якийсь момент зависаєш. Вилітає якесь слово, починаєш перекладати, а це все час. З іншого боку, цікавий нюанс: не просто рефлекторно кидаєшся словами, перекладаєш, а разом із тим думаєш: «А що я кажу?». У мене кілька разів таке було, що поки переклав, уже й передумав казати.
За весь час у мене не було якихось неприємних ситуацій, пов’язаних із мовою. Жива зацікавленість, питання — так. Проблем не було. А у творчому плані це був дійсно виклик. На момент, коли я перейшов на українську — у мене мовою було віршів десять. Я відмовився від основної обойми «стіхов», з якими виступав тоді. В один день залишився без свого робочого інструменту.
І стоїш посеред життя, сповнений ентузіазму, впевненості, і такий: ну що, далі буде щось цікаве, треба працювати. Це ніби голову собі поголити машинкою: ходив із дредами, а потім бабахнув під нуль, і все. Холодно, та назад вже не приклеїш. Період, коли я писав російською, неможливо закреслити. Як на мене, жоден період життя людини, народу, плем’я потрібно не викреслювати, а розбирати і брати щось корисне.
Мабуть, коло твого спілкування докорінно змінилося?
Мені здається, що контакти друзів і знайомих з мистецького кола, які я сьогодні маю — все почало формуватися якраз із моменту, коли я чітко усвідомив, що все: жодного російського тут не може бути. Далі сталося знайомство з Харківським літмузеєм, читання місцеві та немісцеві. Як сніговий ком почало накочуватися.
Ми з тобою познайомилися завдяки «Читанням на драбині» у Харківському літмузеї. Я тоді відвідала цей захід вперше і була щиро вражена. Якісь неофутуристи, щемка любовна лірика, громадянська поезія — все таке свіже, насичене, цікаве. Стало сумно, що українське в Україні не настільки популярне, як заслуговує. Але добре, що зараз все змінюється.
Це все довгий шлях з маленьких-маленьких крочків, розмов, натхненних моментів. Це розуміння того, що сьогодні відбувається, наскільки мова і культура важливі, особливо тут, у Харкові, і взагалі на Сході. Бо роками нам формували цю нечесну репутацію, що це проросійські, заангажовані регіони. Це ж не так.
Нещодавно знайома режисерка висловила думку, що у нас взагалі всі події в житті відбуваються за певними сценаріями. Що у нас у кожній дії є зачин, основа, кульмінація. Але ми в моменті того не розуміємо, а згодом, коли це проживаємо поетапно — рефлексуємо й осягаємо масштаби. Я проаналізувала своє життя і зрозуміла, що в цьому щось є.
Зсередини важко розуміти: це кульмінація, чи може такий насичений початок, а може…
До речі. Ти вирішив не виїздити з Харкова, коли почалася повномасштабна війна. Ти про що думав? Що просто хочеш пережити війну тут, чи пережити її як поет?
Залежно від ситуації. Коли літачки на місто заходили, то я не думав взагалі ні про що. Сидів у коридорі та ледь не молився. Якщо серйозно, я не розумів, навіщо мені їхати. Всі рідні залишалися в місті або їхали сюди. Є руки-ноги, знайомства, контакти по волонтерських справах. Я розумію місто, географію його. Залишався, аби допомагати.
З іншого боку — безцінно пережити історичні події у своєму, без зайвого пафосу, рідному і улюбленому місті, бачити все на власні очі. Колись я сяду за мемуари і розпишу, як у 2–5 хвилин розходився зі всілякими літаючими снарядами. І розумів: мої янголи-охоронці недрама зарплатню отримують, пів року вони пахали у три зміни.
Тепер розумію сенс рядків: «Своїм янголам-охоронцям я проставлятимусь вічно». На початку розмови ти сказав, що не дуже писалось торік.
Я б навіть сказав, взагалі не писалося. Виключно в якісь максимально критичні моменти, коли оті літачки над містом заходили, і ти ледь не з життям прощався. Або коли після деокупації Ізюму ми побачили, що там відбувалося, або коли в Оленівку поцілили. Я ще поки от на таких пікових точках пишу, але це не мій робочий стан.
Цинічно прозвучить, але мені здається, що до піку нас довести все важче. На жаль, я щодня пишу новини, як обстрілюють наш регіон, і я звикла. Знаю, що прокинуся й прочитаю, що по Вовчанську прильоти, по Куп’янську. Це жахливо, але це реальність, до неї звикаєш. У тебе як у поета, чи виріс додатковий шар шкіри, через який важче пробити на емоції? Наскільки це небезпечно для митця?
Сьогодні ми прокидаємося і читаємо, що це у Харківській області, а з іншого боку, рік тому все це відбувалося з Харковом. Ми прокидалися від вибухів, пили каву з вибухами, знали, що об 11 годині вечора буде чергова серія прильотів.
Частина побуту вже така.
Так. Дивний стан, бо на тобі ніби наростає якась броня задля збереження здорового глузду. З іншого боку, є митці, для яких це навпаки — сильний імпульс. Та ж Катерина Калитко, вона багато написала в цей час просто неймовірних віршів. І я от для себе навіть не можу зрозуміти: мені пощастило чи ні, що моя психіка так спрацювала. Можливо, якби не це — я б вже давно сидів у білій кімнаті з м’якими стінами. Ну або просто не витримав би напруги і тікав би річкою в Румунію.
Як ти, взагалі зараз пишеш? Чи вийшов на свій звичний темпоритм?
Ні, за весну і за літо було кілька віршів, пов’язаних суто з людьми. Але це були спалахи.
Коли поет Артем Полежака відправлявся на фронт, йому теж казали: «Артеме, але ж ти митець, ти маєш писати вірші!». А він відповідав, що як будь-який нормальний пророк, уже давно все написав про цю війну. Так і у тебе, бачиш, багато віршів написаних давно, але зараз вони є актуальними.
У збірці немає датувань, але мені здається, що ледь не все, що я писав у 2022-му, туди увійшло. Це до десяти віршів.
Цікаво, як мала виглядати збірка до великої війни?
Мала б з’явитися на світ навесні чи влітку 22 року. Передбачалося значно більше віршів. Відтоді залишилися п’яток віршів і назва. Все інше змінилося. Візуал від Діни Чмуж, ймовірно, також був би іншим. Просто я зрозумів, що на цьому етапі життя першою збіркою мені хочеться висловитися інакше. Побудував хронологію, концептуальність — там усе невипадково саме таким чином розставлено. Вірші, які не увійшли, — не гірші, якісь навіть кращі, але вони не вписалися у формат. Збірка, як ми від початку її собі уявляли, може, колись вийде. Так би мовити, режисерська версія.
Цікаво буде прочитати від першої до останньої сторінки. Як краще: не вибірково, відкрив, прочитав вірш, походив, подумав — а читати сторінку за сторінкою?
Я б радив таким чином. Принаймні, у перше читання. Збірка невелика, за вечір можна абсолютно спокійно її прочитати й насолодитися, я сподіваюсь. Якщо сподобається, можете знайти аудіоверсію й прослухати. Але, загалом кожен вірш тут самостійний.
Сторінки такі приємні на дотик. І книжка компактна, можна класти у велику кишеню і йти до річки читати.
До речі, видавець — Олександр Савчук. Ми ретельно працювали, добирали кольори, формати. Все серйозно.
З твого дозволу, Іване, розкрию читачам кілька секретів. Узимку ми зустрілися втрьох: я, Іван і Діна. Іван передав Діні величезний пакунок з рентгенами легень, рук, ніг. Діна зробила багато світлин міста і цікаво скомпонувала одне з іншим. Ілюстраторка каже, якщо погортати — можна зібрати людину. А на останній сторінці є рука з червоною ниткою. У Івана теж є червона нитка на руці. Фух, стільки таємниць видала! Але там ще відкривати й відкривати. Що ще мене вразило — це ж не просто у тебе вийшла збірка. Ти вирішив взяти такий розмах, що нікому мало не здасться. Збірка, альбом на вірші, ще й кліп!
Я ж недрама так довго готував перше видання, 13 років! Не можу сказати, що я сидів і думав: хто таке робив, а хто ні. Збірка мала складатися з 60 віршів, справжня поетична збірка, на палітурці збоку було б написано моє ім’я.
На останній сторінці — портрет.
Звісно.
У вишиванці.
У вишиванці, з вусами! Але коли ми вирішили обмежитись меншим обсягом, я спочатку хотів просто начитати вірші без музики. Щоб люди мали змогу послухати їх у виконанні автора. Потім виникла ідея музику підкласти, і ми працювали з Олександром Раєвим із гурту «Село і люди». Є деякі треки, в яких просто фоновий звук для атмосфери, а є цілі музичні композиції. Там не співи, а просто, як по-модному називається, spoken word.
Вау!
Вау, знатимете. Музична складова наповнює, створює неповторну атмосферу. Я неймовірно задоволений результатом і вдячний Олександру. Дуже раджу, навіть якщо не хочете читати, якщо не потрібна вам макулатура і література — просто послухайте.
Ну і згодом ми почали з Діною спілкуватися, я їй розповів ідею, яка їй сподобалася. Вона порадила звернутися до свого друга Дениса Бєляєва та зробити ще й кліп. Ми визначилися з ключовою композицією, яка вбере всі сенси збірки. Візуал кліпу зібраний з ілюстрацій, до речі. Вдалося таким магічним, неповторним чином все це зібрати.
Ти плануєш презентацію збірки 19 серпня у Харкові, 25 у Львові та 8 вересня у Івано-Франківську. На який формат розраховувати: музичний, розмовний?
Це буде презентація, максимально наближена до того, як воно звучить в альбомі. Це буде перша половина. Друга — спілкування з місцевим модератором, якісь запитання із зали, можливо, якісь сюрпризи.
І найголовніше: гроші зі збірки підуть на потреби Збройних сил України. Це момент, коли одночасно співпали всі зірки на небі. Дуже пощастило, що збірку вдалося випустити у світ завдяки підтримці меценатів — родини Набок. Тож я можу повністю весь прибуток від збірки спрямувати на допомогу та підтримку війська. На самій збірці є всі посилання, як можна задонатити.
У Харкові:
дата і час – 19 серпня. 18:00
місце – Театр Нафта
вхід – free donate на ЗСУ
Сім книжок про війну
