Останні роки я рідко ходив на вистави: було ніколи, не хотілося, не було компанії… Зараз шкодую, бо в Харкові було що подивитися. Через масштабну війну хтось із режисерів та акторів не повернеться, хтось вирішить займатися іншими справами. Але Ольга Турутя-Прасолова впевнена: вона знов працюватиме режисеркою в улюбленому Харкові в театрі Пушкіна.
Чи називатиметься він так само після нашої Перемоги? Що робить Ольга в Португалії, куди вимушена була поїхати через війну? Що вона зробить у першу чергу, коли повернеться? Про це ми поговорили в межах подкасту «Країна поза країною».
Як у тебе почалося 24 лютого, пам’ятаєш?
Дуже добре пам’ятаю. Увечері ми лягали спати з моїм тоді ще хлопцем (зараз він розвіявся). Оскільки він із Донецька, я запитала, як відрізнити звуки салюта від вибухів. Він сказав: «Ти одразу зрозумієш, що це не салют. Ти зрозумієш, бо це удар об землю, і ти відчуєш цей удар». 24 лютого я прокинулась як Нео в «Матриці». Стояла перед вікном, чула вибухи й розуміла, що це саме те, про що він мені казав: удари об землю.
Ну, найперше — паніка. Незрозуміло було, що робити, як діяти. А далі я намагалася якось впорядкувати думки. У мене включився режим виживання: я зрозуміла, що все життя відкладається на потім, і треба просто вижити. Я набирала й кип’ятила воду. Ми довго не спускалися в підвал будинку: сиділи то у ванній, то в коридорі.
Почало жахати все сильніше й сильніше, і треба було спускатися в підвал. Коли ми побули там два дні, я відчула, що мене зведе з розуму не війна, а люди. Їхня паніка, розмови, що «бандеровцы нам должны, они должны сейчас нас спасти, а то чё мы их кормим?». І я думаю: «О май гад, тут зараз почнеться своя війна». Люди неадекватно поводилися: дехто пив, сутками не спав…
Було важко психологічно. Я побачила, що не витримує мій син, що здають нерви, я можу потерпіти, а він — ні. Уже стався випадок, коли на Клочківській жінці відірвало ноги, в ОДА прилетіла ракета, а там була наша актриса. Вона готувала для тероборони і дивом залишилася неушкодженою, а ми збиралися якраз іти туди. Я вирішила, що треба їхати. Це було на сьомий день війни.
Паніка, паніка… Ти себе перестаєш відчувати людиною, не те що особистістю: перетворюєшся на якусь тварину. Я мало спала, перестала їсти, а вночі записувала повідомлення подружці з Одеси. Вона все думала, їхати чи ні. У неї маленька дитина, тож я записала: «Їдь, поки є можливість». Із Харкова вже в перший день було важко виїхати, а на сьомий то вже була прямо проблема.
Де ти зараз? Розкажи, що в тебе відбувається.
У Португалії, живу тут місяць. Спочатку я поїхала в Польщу: не абикуди, а прямувала до друга. У нього там майстерня столярна, і я місяць працювала в столярці з ним, і мій син працював також. Ми жили в готелі, і мене влаштовувало все, крім двох питань: що я не знаю, наскільки затягнеться війна, і я, можливо, стану класною підмайстринею столяра, а я все-таки режисерка. Я хотіла проживати своє життя, а не бути помічницею столяра в майстерні.
І ще: ми жили на кордоні з Білоруссю. Я декілька разів чула, як білоруси гатили по нам, і поляки: «Ну да, це прильоти в Україну». Чути це було неможливо. Ми в готелі просто сходили з розуму: ті, хто слабші, сильно панікували.
Потім я знайшла на сторінці Національної спілки театральних діячів запрошення від театру Браги в Португалії від режисера Руї Мадейри. Він запрошував на резиденцію режисерів, акторів, митців театру. Я розуміла, що це далеко, що це запрошення… Ну, як там було в листі написано: «Ми допоможемо вам прожити тут рік». Це надовго, далеко і страшно їхати, але є бажання працювати за спеціальністю. Ми всі переживаємо війну, і я кожного дня прокидаюся й пролистую новини, роблю мільйон репостів про допомогу волонтерів, але мені хотілось втілювати в життя власні задуми.
Коли ми приїхали, нас швидко розселили по квартирах, заплатили заробітну плату, але ми ще не працюємо. Я зустрілася з такою собі «португальською імпровізацією» й одразу зрозуміла: тут свій темп життя, і він неймовірно повільний — вони нікуди не поспішають. Я приїхала й така: «Ну, що? Коли ставимо?». А вони: «Ой, відпочинь». «Ну, що? Коли вже робота?», а вони: «Та вспокойся». Ми зустрічаємося вже декілька разів, і я кажу: «Давайте працювати». А вони: «Ну що ти постійно така? Диви, як гарно!».
Вони дали нам спочатку можливість прийти до тями, зрозуміти, де ми знаходимося. Їм здалося, так для нас краще. Можливо, дійсно комусь краще, але мені важче. Якби я зараз працювала… Я почала вишивати хрестиком значки-сердечка з прапорцем України, бо в мене нічого немає, жодної символіки. Їх тут всім дарую та придумую собі якісь заняття.
Зараз обговорюється, що ми маємо зробити разом із португальцями два спільних проєкти. Насправді їх, мабуть, буде й більше. Перший — є харківські режисери, подружжя Снігурченки, вони будуть ставити свій драматичний твір з українськими акторами. Потім ми, декілька українських режисерів, акторів і перекладачка наша, візьмемо участь у виставі самого Руї Мадейри, який ставить «Птахи» Арістофана. Його постановка, суть цієї вистави — про Європу, про єдність Європи. Хор птахів — це люди, які покинули свою країну. Це про нас, про українців. Це і будемо ми.
Переді мною стоїть задача перекласти текст Арістофана українською мовою. Я цьому радію, навіть уже зрозуміла, як туди вставити шматок із пісні повстанської, яку співали на «Азовсталі» бійці, і ми відтворимо цей сюжет у виставі.
Але знову ж таки, казати, що це відбудеться стовідсотково, я наразі не можу, бо вони такі… Ми говоримо: «А коли прем’єра?». «Та десь в листопаді». Потім зустрічаємося, і вже «прем’єра буде, мабуть, у червні». У них по-іншому працює театр, по-іншому вони живуть, і це доводиться приймати, звикати… Але я хочу працювати!
Тобто є надія, що раніше війна закінчиться Перемогою України, ніж ви поставите спектакль?
Так. Я слідкувала за режисерами, які поїхали в інші країни. Найскоріше ставлять в Німеччині: прям приїхав і поставив одразу. Хтось в Польщі влаштувався, якісь рухи відбуваються. Я теж їхала з готовим матеріалом: придумала виставу, як її зробити, щоби ми могли зіграти її разом з португальцями, щоб було мінімум тексту, щоб вона була зрозуміла всім. Але вони такі: «О, ти дуже раптова для Португалії, не спіши».
Я спочатку нервувала: «Як так? Давайте працювати». А потім зрозуміла, що… Ну, по-перше, нас ніхто тут силоміць не тримає. Якщо, наприклад, наша Перемога через місяць — ніхто не зобов’язує тут лишатися, допрацьовувати до кінця, бо всі розуміють, що ми всі приїхали трохи хворі. Я у собі спостерігаю зміни, які сталися після початку війни. Я зазвичай сильніша набагато. Багато про себе дізналася: наприклад, не знала, що я таке сцикло: думала, у мене сильніша нервова система. Потім зрозуміла, що в мене багато страху через дітей, через їхню безпеку. Плюс безкінечна туга за домом — її неможливо нічим перекрити. Комусь вдається: бачу, хтось із нашої групи навіть задумав сюди переїхати назавжди.
Краса навколо — а я не можу її зафіксувати, сприйняти. Учора ходила містом, воно красиве, казкове, я ніби в ілюстрації до якоїсь казкової книжки. Та я дивлюся, й мені це завдає багато болю. Люди живуть звичайним життям: ходять на роботу, сидять у кафешках, всі гуляють з дітьми. Тихе сімейне європейське місто. А мене це травмує страшенно: заздрю їм, хочеться кожному казати: «В Україні війна, відчиніть двері, робіть що-небудь!». Я розумію, що ми психічно нестабільні, тож нам дали відпочити, не нагружають роботою. Їм здалося, що це правильне рішення в цей момент.
Я відчуваю, що ти думаєш над поверненням… Ну, всі думають над поверненням: наші славні воїни наближають Перемогу, і Харківська область поступово звільняється від ворога. Скажи, будь ласка, ти думала про майбутнє театру, де працювала? Про його назву, концепцію, про себе в ньому.
Я завжди вбачала свою присутність у цьому театрі як «миссия невыполнима, но выполнима», тому що… От після постановки Франка до мене підходили типу «патріоти» і казали: «Ти ж розумієш, що з цим на велику сцену виходити не можна, бо це російський театр? Так що сиди на малій сцені та не рипайся». І таких моментів…
Один з акторів звинуватив мене в радикалізмі за те, що я переклала «Єрму» українською мовою. Я знайшла переклад і сказала, що ми переграємо виставу українською, а він — що це український націоналізм, радикалізм. Потім він, здається, вибачився, бо я йому пояснила, що слідувати букві Закону України нормально й логічно, це не радикальні міри.
Чесно кажучи, мені важко думати, що я повернуся, а театр буде той самий. Насправді думаю, що ні: багато людей, які працюють в цьому театрі, розуміють, що відбувається. Відмовилися від назви «російський», і, сподіваюся, його перейменують. Бо вже не може бути, як раніше. Не може бути як до 24 лютого, навіть якщо комусь здається, що ім’я Пушкіна — це «безобидно». Я завжди розуміла, чому це неправильно.
До речі, щодо розуміння, чому треба спілкуватися українською мовою, у мене немає питань. Як я казала харківським таксистам, коли вони питали: «А что это вы на укрАинском разговариваете?», — у мене це від народження, і це не лікується. Тут, за кордоном, я все більше бачу прикладів, як це працює. Я не можу відрізнити українців від неукраїнців. Я знаю, хто тут французи, адже вони спілкуються французькою. Я знаю, хто німці, хто британці, хто португальці, але українців я тут відрізнити не можу.
Наприклад, приїхали художниці, вони роблять тут проєкт. Це українські художниці, вони так представляються: «Я из Киева», «Я из Днепра», «Я еще откуда-то». Я думаю: «Блін, я тут одна з України?». А потім «Ні, вони всі з України». Просто я вже сприймаю цю мову лише як мову ворога. Багато моїх друзів спілкуються російською, я поважаю це, не можу їх примусити: до цього людина має прийти сама й усвідомити, але…
Ще був випадок цікавий. Ми були в готелі з сином, і він каже: «Я чую, хтось говорить по-нашому». Я кажу: «То не по-нашому, і я не впевнена, що то наші люди». Ми чуємо російську мову, і незрозуміло: це українці чи ні. А з росіянами я б не хотіла зараз тут… З рашистами — я інакше їх називати не можу. Я не можу з ними зустрічатися: для мене це вороги незалежно від того, ми на полі бою зустрічаємося чи просто в місті. Мені здається, я неадекватно зреагую.
Тому про роботу в театрі в мене є дві думки: якщо театр не повернеться… Ми зупинилися на чому — що 26 лютого мала відбутися друга сесія, де б затвердили кандидатуру нової директорки, Лобанової Інги. Ця сесія не відбулася, у нас досі немає директора. Спочатку треба вирішити, хто очолить театр, а потім подивимося, куди цей корабель попливе та якими темпами.
Я би хотіла залишитися й працювати далі, тому що я люблю Харків. Зараз багато стереотипів про Європу не те, щоби рухнули… Я ніде ніколи не була, і коли побачила все на власні очі, мені здалося, що ми її десь сильно обігнали. Оце маленьке місто в Португалії я називаю дрімучим Середньовіччям: деякі моменти мене страшенно дивують. Наприклад, відсутність інтернету. Я зараз користуюся інтернетом з Irish Pub. Це доленосне співпадіння, що тут є Irish Pub, і я туди зайшла, купила пива, взяла їхній пароль від Wi-Fi та тепер користуюся ним. Нас ніхто не зрозуміє, португальці слухати не будуть, тож вони не дізнаються про цей злочин.
Що перше зробиш, коли закінчиться війна і ти повернешся до Харкова?
Я про це ще не думала, чесно. Я так чекаю цього моменту, що не хочу малювати якусь конкретну картину, але я написала список людей, де і з ким буду зустрічатися. Навіть якщо цього місця вже не існує фізично, я все одно написала, що там… Дехто мені написав, що хоче зустрітися в театрі, хтось сказав, що ми сходимо в «Шоті», з кимось посидимо в Irish Pub у Харкові. Я буду обіймати всіх, бо найбільше сумую за людьми, за оточенням. Оточення сильно впливає на нас, воно нас творить.
І ще я буду плакати дні три, мабуть, бо я собі зараз не можу цього дозволити. Я хочу, щоби це закінчилося, бо в мене є якийсь блок. Навіть коли я дізналася, що загинув Махов (Олександр Махов, військовий кореспондент, доброволець, загинув під Харковом, — ред.), а ми були з ним знайомі через інтернет і спілкувалися…
У нас був публічний виступ на виставці в Португалії, в Порту. Там зробили невеличкий художній аукціон, і гроші пішли на допомогу митцям України. Художники малювали 24 години картини свої, я також намалювала картину. Її купили — ура!
У нас був виступ, і ми мали представити якийсь перформанс. Я змонтувала невеличкий фільм про те, хто такі воїни України, і розказала свою історію: як я намагалася зібрати тривожну валізу. Моя історія була більше схожа на стендап, але суть її в тому, що я дійсно дивилася поради Олександра Махова стосовно того, як треба зібрати цю тривожну валізу.
Я пам’ятаю, як він сказав, що війна почнеться, — а я не вірила. Він спокійно про це говорив, не лякав, а просто пояснював, що це треба прийняти, треба зібрати цю валізу. А коли прийшов момент її збирати, уже нічого не працювало — і я нічого не змогла зібрати, у мене пів рюкзака пустого, я нічого не взяла із собою. Я йому написала: «Я сьогодні про тебе розказувала». Він прочитав моє повідомлення, а за декілька днів я дізналася, що його вже немає.
Я не можу досі в це повірити, не можу представити, що люди отак просто зникають. Не можу про це думати, бо пів родини на війні, і друзів багато на війні… Я боюся цю думку взагалі пускати, боюся перевіряти список друзів, бо інколи пишу, а хтось не відповідає. Починаю себе накручувати, але потім заспокоююся: зв’язку немає або ще що-небудь…
Після Перемоги я, напевно, три дні буду плакати від радості, що це сталося, і від горя.
