Перебуваючи в одному з навчальних підрозділів, де новобранці проходять військову підготовку, ми познайомилися з інструктором «Золотим». Він уже понад п’ять років тренує людей. У перші дні повномасштабного вторгнення, звільнюючи Київщину від ворога, отримав бойове поранення. Нині населений пункт, звідки родом «Золотий», і частина його рідних перебувають під окупацією.
Детальніше про все ми розпитали військового під час інтерв’ю.
Як ви прийшли в армію?
У цивільному житті мав декілька професій: я працював і тренером молодого покоління з футболу, і в школі фізруком. В один момент набридло сидіти вдома, підійшов до батька і сказав, що йду в армію на контракт. Це був 2017 рік. Батько спитав, чи добре я подумав, і зауважив, що не ставитиме палки в колеса.
Наступного дня я взяв документи та пішов до військкомату. Пройшов медкомісію, мене направили до обласного військкомату. Я пройшов базову загальну військову підготовку, в яку входила військова топографія, тактична та інші комплексні підготовки. Зокрема повітряно-десантна, під час якої ми здійснили перший стрибок із парашутом.
Що ви відчували під час першого стрибку?
Купа адреналіну. Чесно, нічого не зрозумів, але хотілося ще. Це вже згодом, після декількох стрибків розумієш, що з тобою відбуватимуться під час відділення від борта.
У мене була певна боязнь висоти. Коли зайшов на борт вертольота, був ступор трохи. Сидиш і думаєш: «Хоч би не спіймати краба, коли виходитиму з борта».
Інструктор дає команду приготуватися, встаєш, підходиш до рамки. Звучить команда «Пішов», ти автоматично виходиш із борта гвинтокрила. Потрібно рахувати як считалочку: 501, 502, 503, і смикати кільце. Це трьохсекундна робота прибору, якщо він не спрацював — висмикуєш кільце, і парашут примусово розкривається. Але яка там считалочка: так адреналін зашкалював, що ніяка считалочка не працювала.
Рахували, скільки у вас загалом стрибків?
За весь період служби — 36. Була мрія здійснити стрибок із літака. Інструктор навчив: «Як будеш звершувати стрибок, постукай до кабіни пілотів, і тікай звідти». Але ще не доводилося, не встиг: як почалася повномасштабна війна, стрибки припинилися.
Як ви зрозуміли, що хочете в десант?
Старший брат був на строковій службі в повітряно-десантних військах, і потім на контракті. А у мене після школи був запальний характер. Брат казав: «Знаючи твій характер — тільки не в десант». Я думав: ну як так, брат служив у десанті, а я не буду.
В обласному воєнкоматі я хотів піти в бригаду у себе вдома. Але не приїхав «покупець», тоді воєнком запропонував місце в десанті. У мене аж очі одразу загорілися. Спитали тільки, чи я фізично розвинений. І все, в той самий день нас забрав автобус сюди, де ми зараз перебуваємо (у навчальний центр — ред.).
Коли ви стали інструктором?
Коли ми пройшли базову загальновійськову підготовку в 2017 році, нас відправили брати участь у бойових діях в Антитерористичній операції. На Новий рік приїхав командир роти і зробив нам подарунок: повідомив, що нам присвоєно військове звання молодший сержант та призначено на посаду інструкторів.
Як для вас почалася повномасштабна війна?
Пам’ятаю, як лежав в ліжку, і після першого прильоту ледь не вилетіли шибки. Нас попереджали, щоби ми готувалися (до можливого нападу росії — ред.). Узяв рюкзак, який був уже зібраний, одягнувся та пішов до своєї військової частини.
Ваші колеги говорили, що у вас було бойове поранення. Можете розповісти, як це сталося?
28 лютого (2022 року — ред.) у нас сформувалася ротна тактична група. Ми висунулися колоною до міста Макарів Київської області, де на той момент уже перебувала регулярна російська армія. Розподілилися по машинах і зайшли на штурм Макарова. У самому місті їх виявилося небагато: пара танків і легкоброньована техніка. Ми зайняли позиції, залишили кілька людей на них і поїхали далі зачищати околиці міста, де й перебувала російська армія. Там вони сильніше закріпилися.
Увечері 3 березня до нас прибули дві легкоброньованих машини, мене й колегу відправили їх забрати. Поступила інформація, що в нашу сторона йде російська колона, 40–50 танків. Ми з колегою швидко рушили до бойових машин, забрали їх.
Як тільки почали рух, виїхали на центральну вулицю — по нам відпрацював танк Т-72 російської армії. Перший постріл був пристрілочний: вдарило бронебійним снарядом перед нами. Другий — пряме попадання в машину, один двохсотий. У машинах були ще хлопці, багато трьохсотих.
Я сидів на броні за баштою. Мене скинуло взривною хвилею, я вдарився об паркан, мені пошкодило ліве око (поранення по дотичній). Я перебував у стані шоку (може, був больовий шок). Підвівся на ноги, почав рухатися в тил, де перебували підрозділи територіальної оборони Макарова.
Ліва сторона у мене була повністю закривавлена. Я почув крики колеги, який мене шукав. Він підхопив мене під руку, завів до тероборони, там надали першу медичну допомогу, обробили око та наклали пов’язку. Потім вирушили до церкви, де перебував наш підрозділ. Наступного ранку доправили до місцевої лікарні, там наново обробили око, а згодом мене евакуювали до Житомира.
Довго відновлювалися?
Дев’ять днів, потім ще 15 діб реабілітації.
Чи знаєте, яка ситуація у населеному пункті, звідки ви родом?
Я сам із Запорізької області. Можна сказати, вся область знаходиться під окупацією. Там багато чеченців, російських регулярних військ. Є колаборанти, які продали самі себе та свій народ, батьків, родичів, і фактично перейшли на ворожу сторону. Вони допомагають здавати наші позиції, надають потрібну росіянам інформацію.
Я підтримую зв’язок (із рідними — ред.), але не дуже часто. Надходить інформація, що ходять по домівках, шукають сім’ї атошників, які безпосередньо брали участь у бойових діях у 2014–2016 роках. Та й загалом. У перші дні окупації біля мого будинку посеред вулиці роздягали людей і перевіряли на татуювання з українською символікою.
Як ви почуваєтеся, знаючи, що вашу домівку окуповано?
Чесно, хочеться працювати на тому напрямку, на зачистці. Якось я підійшов до старшого інструктора (це було після поранення), і кажу: «Миколайович, хочу назад». Він відповів, що в мене не все в порядку з головою: «Подякуй, що живий залишився».
Хочеться йти в бій, працювати з нашими спеціалістами, але наразі є наказ від командування про заборону брати участь інструкторам у бойових діях.
Якщо порівняти 2017 та 2022 роки: як відрізняється теперішня фаза війни?
Тоді була переважна окопна війна, не було таких масованих штурмів, не було такої кількості русні. По них працює наші кулеметник, хлопці з автоматів, артилерія. Одні їхні військові падають перед іншими, а нові по тілам просто йдуть уперед, і все.
Хто на вас чекає вдома?
Після Перемоги чекає моя хрещена мама, старший брат, багато племінників і сестер, бабуся, дідусь. Та й усі знайомі. Ми часто переписуємося, іноді зідзвонюємося.
Скільки приблизно груп і військових загалом ви тренували з 2017 року?
Понад 6 000–7 000 груп за п’ять років. На місяць 100–300 людей.
Підтримуєте зв’язок із кимось?
Так, із багатьма. Але всіх не запам’ятаєш. Бувало, йдеш після робочого дня в магазин (це було ще до повномасштабного вторгнення російської федерації), а тебе кличуть на ім’я та прізвище, вітаються. А я іноді навіть не пам’ятаю, хто це.
Якось ми їздили на змагання з футболу серед підрозділів. Підійшов колишній курсант, я його не одразу впізнав. Каже: «Дякую, що ви мене навчили, навіть за те, що іноді кричали на мене. Я зараз живий».
Що ви кажете хлопцям по закінченню навчання, коли вони вирушають захищати країну?
По-перше, попереджаю, щоби в них завжди була твереза голова, щоби дивилися по сторонах і слідкували, щоби завжди був на них захист (броня, каска): це найголовніше.
Що зробите насамперед після Перемоги?
Мабуть, поїду додому. Перш за все хочеться поставити прапор у дворі.
Наостанок запитаю про ваш незвичний шеврон. Розкажете про нього?
Це шеврон закордонного підрозділу «Чорна Борода», який не здається в полон, і сам нікого не бере в полон. Його подарував мені британський десантник, коли я був у відрядженні. А я йому подарував шеврон свого підрозділу.
