Чи є у вашому житті людина, веселої вдачі якої не змінила війна, але при цьому вона впевнено рухається в напрямку кращої версії себе? Приблизно такі відчуття маю після кількох місяців життя в Одесі.
Звісно, наразі це не те місто, яке зустрічало мене рік тому. Без натовпів туристів із фотоапаратами, які пересуваються виключно групками: пішки чи на електромобілях. Я не можу погуляти по улюбленому Морському вокзалу, годинами дивитися на кораблі. Споглядати, як прибувають-відходять прогулянкові катери, набиті людьми, яких до цього наполегливо заохочували говіркі одеські зазивали.
Улюблені розваги приїжджих — порахувати кількість щаблинок на Потьомкінських сходах та піднятися назад за допомогою фунікулера — наразі теж недоступні. У море заходити небезпечно, пляжем патрулюють правоохоронці, які радять не підходити близько до берегової лінії.
Втім, одесити на те й одесити, аби знаходити місця, де можна порибалити та поплавати подалі від сторонніх очей. Мені в таких випадках лишалося хіба що знизати плечима та побажати їм вийти з цього двобою неушкодженими.
Моживо, харків’яни будуть здивовані, але 24 лютого тут ніхто не виносив з магазинів все, що не прибито. Знайома місцева розповідала, що її здивувала спокійна поведінка людей. Вона пояснює це тим, що одесити не поступатимуться звичками та комфортом навіть у найкритичніших ситуаціях.
Інколи здається, це дійсно так: більшість модних закладів відкриті, у вбиральнях фотографуються дівчата з парадним мейкапом та яскравим манікюром, «Привоз» все такий же зухвалий, в кафе пропонують тюлечку та форшмак, а на Дерибасівській співають пісень. Ніби все, як тоді, рік тому. Тільки випити та повеселитись в барі молодь тепер встигає до 23:00, бо комендантська.
Але це лише на перший погляд. Сирени одесити чують часто, і так само часто їм відлунює об’ємним гупанням робота нашої славетної ППО. Одними з перших одесити дізналися, що таке дрони-камікадзе, як вони звучать та якої шкоди можуть заподіяти.
Це сталося якраз на другий день мого перебування в місті. Перші дні вересня, тепла м’яка погода, жовте листячко, чисте блакитне небо. Легкий вітерець розносить звук «жжжжжжж», він то ближче — то далі, в унісон лунає кулеметна черга. Я здивувалась, але подумала, що хто його знає, у кожному місті власні особливості воєнної доби. Згодом з’ясувалося, що це здивувало всіх. Але неприємні ситуації траплялися нечасто: військові швидко навчилися збивати «шахіди» на підльоті до Одеси.
Розповім про ситуацію, яка, як на мене, яскраво описує Одесу сьогодні. Приїхав до мене товариш, повела його, традиційно, на Дерибасівську. Тут ми почули гучні вибухи. Товариш з усією експертністю жителя Залізобетонного міста заявив, що це не ракетні удари, а ймовірно, робота ППО. Звуки не припинялися, та люди не реагували: жінки з дитячими візочками неквапливо йшли вулицею, тримаючи в одній руці стаканчик капучіно, на літніх майданчиках продовжили підкурюватися нові цигарки та замовлятися коктейлі. Ніхто навіть оком не повів. Словом, містяни вірять в ЗСУ настільки, наскільки це можливо у принципі.
Мої знайомі з Миколаєва розповідають, що приїжджають в Одесу поспати у спокої. Вибухи тут мають заколисуючий ефект. Ніколи не забуду веселу рум’яну тітку на вокзалі, яка, почувши звуки вибухів, радісно підстрибнула, сплеснула долонями і сказала кудись в повітря: «Працюйте, хлопчики, працюйте, рідненькі, молодчики ви наші!». Щоправда, вона сказала це російською, і зрозуміти, що вона зверталася саме до Збройних сил України я змогла лише через жовто-блакитну стрічку на її зап’ясті.
Мову, звісно, чути набагато рідше, ніж язьік. Як у крамничках, так і в розмовах, уривки яких ловиш на вулиці. Але водночас люди стали говорити українською набагато частіше, ніж торік, це навіть не порівняти. Мені набагато радісніше чути, як молодик телефоном чистою солов’їною розповідав комусь, як вони з друзями весело напились в студентському гуртожитку, ніж коли до мене говорять трьома українськими словами в магазині. У нас свідома молодь, яка сформує україномовний простір у майбутньому.
Хочеться чути звернення державною в усіх магазинах та інших публічних закладах, а чути російський шансон в маршрутках не хочеться. Сподіваюсь, я доживу до цього моменту, а поки доводиться про це просити. Але всі ставляться з розумінням, за два місяці життя в Одесі я не мала мовних конфліктів.
Кілька разів слухала українських поетів наживо, записалася до бібліотеки імені Грушевського, де мене на вході попередили: дівчино, у нас виключно україномовний простір, якщо що. «Це чудово», — сказала я, і місцева працівниця влаштувала мені цікаву екскурсію закладом.
В Одесі, як і в Харкові, я змогла швидко налаштувати прийнятний для себе мікросвіт: чим себе розважити, де поїсти та якою мовою мене обслуговуватимуть. Місцеві дуже стараються. В будь-якому магазині продавчині, якщо не могли комунікувати зі мною українською, намагалися частіше казати щось на кшталт «ось, будь ласка, возьміть». Ріелтор, який шукав мені житло, сказав, що йому дуже приємно спілкуватися, бо може попрактикувати українську, та зізнався, що дається йому це важко, і соромно за себе. Якось сіла в таксі, сказала «добрий вечір» і всю дорогу спостерігала, як водій шукає україномовні пісні зі свого плейлиста, аби продемонструвати приязнь.
Це дрібнички, але з них складається загальний настрій, і це дуже щемко. Мовний вектор задано, лишається лише рухатися в цьому напрямку не спиняючись, — ось такий суб’єктивний висновок щодо мовного питання в Одесі я для себе зробила.
Хоча існують місця, які назавжди залишаться нагадуванням про минуле. Якщо хочеться пірнути у світ сервізів-рибок, румунських стінок, трельяжів та іншого радянського (та навіть імперського) мотлоху — ласкаво просимо на Молдаванку, де мені пощастило жити.
Вулиця, де я мешкала, носить ім’я героя України, азовця Олександра Кутузакія. І коли я йшла нею, на мене дивився портрет лєрмонтова. Такий от контрастний сюрреалістичний світ. Одеса взагалі любить сюр. Завжди любила, як на мене.
Блошиним ринком варто гуляти без навушників. Набагато цікавіше запропонованого товару — люди, які ним торгують. Там завжди знайдеться кілька політичних експертів, а також носіїв багатих біографій, які мають поради на всі випадки життя. Ви точно побачите жінку, яка каже покупцеві: «Ну так дешево, як я пропоную, — це смішно. Ви зараз підете, і до мене сотні охочих тут набіжать». Нерідко чула жарти із серії: «Ой, дівчата, 40 абортів зробити можу, а кров із пальчика здавати боюсь». Словом, атмосфера неповторна.
Окрім Молдаванки, можу порадити ще одне місце неповторних вражень — книжковий ринок, де є все. Ну трошки книжок знайдеться, але вони там не в пріоритеті. Іграшки, чай, кава, шоколад, магніти, футболки, побутова хімія, парфуми, кав’ярня.
Цікаво бачити, як на полицях паралельно з російськими книгами (або перекладеними російською), які тут від моменту заснування ринку, тепер співіснує література про Залужного, Зеленського, 300 сторінок про «п’ятий місяць війни» (так, хтось пише про кожен місяць повномасштабного вторгнення та встигає робити з цього книгу). З веселими футболками про «море пива» поруч — футболки з портретом Бандери чи написом «Доброго вечора, ми з України». Таке ось дивне сусідство.
Взагалі Одеса яскраво демонструє, наскільки все змінилося в нашому сприйнятті після 24 лютого. І водночас у нас є минуле, з яким доведеться жити надалі та якось його переосмислювати. Зараз у нас «гарячі» голови, тож дуже важко адекватно ставитися до цього минулого. До того ж нагальніша справа — вигнати росіян з наших територій. Але і з мізків теж, і це вже інший фронт дій. Хтось проводить цю роботу всередині себе, а комусь треба допомагати і довго пояснювати прості речі.
На тому ринку сталася зі мною така ситуація. Побачила чоловіка, який торгує дисками, що вже здалося екзотичним. Здивувалася, коли в асортименті побачила ані лорак, світлану лободу, михайла круга, григорія лєпса. Усі вершки, одним словом. Диски були вицвілі, несимпатичні як за змістом — так і за виглядом. Мене це щиро насмішило, була впевнена, що продавець — приколіст. «А скільки ці артефакти коштують?», — крізь посмішку поцікавилась я. «А что, у вас в деревне такого не продают?», — крізь зуби відповів він. І тут я зрозуміла, що він все це серйозно. З люб’язностями було покінчено. До речі, диск із російською музикою коштує 75 українських гривень.
У такі моменти думаєш: а може, дійсно нічого не змінилося, просто побільшало українських прапорів на вулицях і мер заговорив державною? А потім виходиш на ту ж Дерибасівську, де десятки людей співають «Червону калину», і розумієш, що ні. Зміни невідворотні і відбуваються щохвилини.
А прапорів дуже багато, вони буквально на кожному кроці. Що зробило осінь у місті ще більш привабливою.
Я ходила читати книгу до пам’ятника катерині, довкола нього є декілька лавочок. Було цікаво, як на неї, облиту фарбою, реагують люди. Така велична імператриця на такому високому постаменті… А всі сміються. Підходять люди, роздивляються написи, роблять селфі, фотографують дітей. Люди, які облили пам’ятник, — не просто його зіпсували, вони сформували до нього зовсім інше ставлення, що, безумовно, наблизило падіння імператриці. Через два дні, коли я поїхала, катерина зникла з намоленого місця.
А що пушкін? А ось пушкін там на кожному кроці, бо колись цілий рік він там жив та навіть почав писати «Онєгіна». Пам’ятники, мурали, вулиця та музей-квартира присвячені йому. Що із цим усім робити та як переосмислювати — я не знаю. Сподіваюсь, одесити зможуть із цим розібратись. Так само, як і кияни з булгаковим.
Але це місто не було б собою, якби тут не уживалося непоєднуване: навпроти мурала пушкіну — пам’ятник Франку.
Одеса завжди мені була схожа на книгу оповідань. Абсолютно різних, непоєднуваних, які незрозуміло чому опинилися в одній збірці. Але саме за різномаїття ця книга є моєю улюбленою. До неї звертаєшся, коли сумно і весело, страшно, прикро, чи боляче. Одеса — це не лише море. Це історія та історії. Це дуже велика та цікава книга, над якою працюють найкращі митці. Себто, українці.
Одеса залишається затишною, теплою, привітною. На Аркадії так само гучно й пафосно, на Ланжероні можна вийти на пірс та довго сидіти, дивлячись на море. Водночас місто стало іншим, не готовим до постійного святкування життя. Воно ніби набуло відповідальності, виваженості. Але ні на краплину в ньому не поменшало любові, лагідності, тепла. Одеса так само готова погладити по голові будь-кого, хто цього потребує та їде на зустріч із нею.
Одеса приречена бути вільною. І, як сказав один письменник, лекцію якого я встигла тут послухати: «Вільною Одеса може бути тільки у складі України». Так і буде, це вже точно.
https://nakipelo.ua/vas-vitaie-zakarpattia-zustrich-iz-mistsem-syly-v-moment-totalnoho-znesyllia/