Харківський незалежний театр «Публіцист» створив виставу-ораторію «Наркомати». Якщо коротко — про нашу одну на всіх радянську травму. У поєднанні з історичною пам’яттю вона дійсно робить з нас націю. Це добре. Але націю травмовану, що вже гірше. Коли я прийшла до театру й почала спілкуватися з учасниками творчого процесу, зрозуміла: тема ця невичерпна та дискусійна. І обміркувати її цікаво як людям, що пам’ятають життя в Союзі Соціалістичних Республік — так і тим, хто не має відбитку «радянськості».
Режисер вистави Костянтин Васюков жив з ідеєю створення цієї вистави з 2017-го. Ораторією вона зветься, бо до участі залучений «Хор Самотніх Сердець Сержанта Пеппера» та солісти філармонії. А ще — Ленін. Усього (з урахуванням вождя) — понад 30 учасників. Історія оповідає про чортову дюжину народних комісаріатів, кожному присвячена окрема новела. Над творами працювала така ж кількість українських авторів. Відчуття таке, ніби до процесу долучився весь Харків.
Аби уникнути спойлерів, я провела розмову перед тим, як подивилася виставу. Тож, якщо ви ще не дивилися, — не бійтеся.
— Костянтине, перед тим, як йти на репетицію до вас, послухала твоє інтерв’ю в програмі «Архітектура» на радіо Накипіло. Воно почалося з потужного музичного фрагмента. Чесно, мені стало лячно. Вся вистава така страшна?
— Коли ми говоримо про радянську травму — це ж невеселі речі. Вона часто пов’язана з трагедіями українського народу. Це і Голодомор, і «червоний терор», і репресії. Ми не хочемо «жахливчики» ставити, але трагедія сама вилазить. У якості музичного супроводу нами обраний реквієм як поминальна меса, присвячена смерті й потойбічному життю. Ми малюємо страх людини (комуніста, чи ні) перед невідомим, створюючи «радянське чистилище». СРСР відбився і на наших життях, і на життях молоді, яка народилася після розпаду. В цьому є парадокс національної пам’яті: пам’ятаємо те, що начебто не повинні. Це ширше, ніж просто людська пам’ять за життя. А музика — емоційний окрас, який несе відбиток трагедії, що відбувалася. Серйозна, піднесена, пафосна, іноді страшна. Але вистава закінчується світло, як мені здається.
— Тим, що «совок» розпадається?
— Це також. Але там і музика змінюється, і характер. Я вважаю, що вона дарує надію. Вся історія з проговоренням травми спрямована на те, щоби трішки отямитися. «Наркомати» створені, щоби ми подумали, прорефлексували ці травми. Прийняли їх. Віднайшли радянський спадок у власній історії. Має стати легше. Це як терапія.
— Я чому запитала про страх. Розумію, це одне з найнеприємніших питань для режисера із серії «що ви хотіли сказати своєю творчістю», але! Нещодавно відвідала театр P. S., вони зробили виставу за Лесею Українкою, але про сьогодення. Відносини Росії та України. Цю тему розкрили так, що мені стало огидно від реальності, яку ми здобули. Дуже. Навіть деякий час не могла після неї російською розмовляти. Тобі як режисеру чого б хотілося? Щоби з якими емоціями людина виходила після вистави?
— Ще на етапі, коли давав завдання авторам, я не обмежував їх, але настановчі речі казав. Я шукав різні ракурси, різні фокуси на радянське минуле. Тексти поступали до мене поетапно. І коли я бачив, що градус абсурду перевищено, казав: «Досить. Давайте страшного мені. Кров, смерть». Або: «Тепер треба посміятися». А потім, коли ми почали працювати, у нас органічним чином з’явилися власні висловлювання. Акторські, і мої там теж є. Це змінило первинний задум вистави, вона перестала бути фантазією про радянське минуле, а перетворилося на пошук. Акторські висловлювання повернули увагу з минулого на сьогодення. Власне тому після кожного показу в нас обговорення. Актори руйнують четверту стіну, у глядачів виникає бажання висловитися, і вони це охоче роблять на обговоренні. Але ж вони можуть піти далі та обмірковувати це з собою або з близькими. Мені приємно, що ми даємо поштовх, як бачу з фідбеку. Кожен на себе приміряє: «А що в мене? Що я в собі несу, який радянський спадок?».
— Мабуть, до вас ще не приходили люди, які кажуть: «Ну, не все же было плохо». Як я колись прочитала в фейсбуці: «Свідки найсмачнішого пломбіру по три копійки».
— Я тобі чесно скажу. Від тих, хто приходив до нас на виставу — такого не чув. А от коли я родичам розповідав про виставу, над якою працюю… Розумієш, погляди можуть різнитися. Мені почали розказувати: «А що ви хочете? Про лібералізм свій? Про гей-паради? А про хороше не хочете сказати?». Я не лікар, щоби лікувати ментальність цілого народу. Я просто хочу проговорити власні історії. Ми ніби вудочку закидуємо в нашу історію та виловлюємо абсурдну річ, чи страшну. Це — історія про нас. А національна пам’ять нас, як суспільство, об’єднує. У нас всіх було схоже життя в «совку». До кого у квартиру не зайди — всюди кришталь, стінка, румунська шафа, «говорящие кресла». Побут і свідомість — схожі. Глядачі на нашому прикладі думками повертаються до себе. Так воно працює, мені здається.
— Вік акторів та авторів різний. Хтось встиг побачити Радянський Союз, хтось народився через кілька років після його розпаду. І всім знайшлося, що сказати. Виходить, пам’ять працює? Маємо «совковість» у собі та себе у «совковості».
— Усі актори народилися після 91-го року. Тільки я маю яскраві спогади з 80-х років. Це як Катя (акторка — ред.) казала: «Та нема в мене нічого, я нормальна. Народилася вже після “совка”». А потім як почала розкручувати… Стало зрозуміло: за що не візьмись, усі держустанови, лікарні, паспортні столи, пологові будинки — реально «совок». У Харкові тим більше. І виявляється, що ми із «совком» стикаємося постійно. Якщо говорити про Голодомор: як це відбилося на нас? Ми досі робимо якісь неадекватні запаси їжі, або ж мусимо доїдати все, що на тарілці. Кидати хліб на землю не можна, бо це — святе. Розумієш? Наші бабусі, які хліб під подушку ховають, коли їжі вдома багато, — ми є частиною цього, і це є в нас.
На цій сумній ноті я ненадовго перерву наш діалог з Костянтином, аби читачеві було простіше порівняти його відчуття з емоціями людини, що народилася після 1991 року. Мій співрозмовник — Олексій Петриченко, актор вистави.
— Олексію, наскільки знаю, ти розповідаєш у виставі історію про свою бабусю. Можеш передати свої емоції від цього епізоду, аби зануритися в тему?
— Спочатку мені здалося, що я цю історію просто так закрутив в радянські контексти.
— Тобто ти щось дофантазував?
— Ні. Вона абсолютно правдива. Трошки жесті, яка реально була, ми навіть прибрали, бо це занадто. Там насправді була купа покійників і ті нахабні… Можна материтися?
Тут я чомусь кажу «можна», хоча прекрасно розумію, що вставити таку репліку в інтерв’ю не зможу.
— І ось ці… Типи, які там працювали, відмовили мені у проханні півтора метра труну пронести… Їм потрібні були гроші, а я їх не мав. Я попросив водія, а він сказав: «Не треба мене в це втягувати». Тобто на нього тиснули. Такий от бізнес. Як нещодавно в Києві було. Я спробував жінці допомогти донести сумки, вона відмовилася. До мене підійшов чоловік і сказав: «Ви хотіли допомогти? От ідіть на будівництво, там перекладайте цеглу й допомагайте. А тут є, кому допомогти». Він на цьому гроші заробляє. Ось тут така ж сама система. «Не маєш грошей — сам труну неси».
— Згодна, цю історію можна трактувати по-різному. Може, це капіталізм триклятий так вплинув на людей і жага підприємницької діяльності… Водночас я охоче уявляю цих чоловіків, що тобі відмовили у допомозі, як вони тягнуть із заводу, на якому працюють, усе, що можна вкрасти. Або як «соображают на троих». Цікаво спостерігати, як «совок» вільно тече крізь наше сьогодення.
— Хоча артисти живуть в рожевій бульбашці. Я переконаний, що перебуваю в оточенні таких чудових, класних людей. Розуміючих, ні за що не засуджуючих… Але сам я з Салтівки, з 602-го мікрорайону. І раніше я був лисим гопом.
— Стривай. Там, мені здається, більше «лихі 90-ті» мають вплив.
— Так а 90-ті ж — прямий наслідок, протест. Все почало розвалюватися, ламатися, всі почали віддирати собі шмаття. Це теж крик нації, в якомусь сенсі.
— Але це дещо інший крик, мені здається…
— Ну… В тому районі теж час дещо зупинився. Повсякчас хочеться чогось десь «подпєтлять», вкрасти, винести… Навіть якщо здається, що нічого нема. Мені спочатку здавалося, що нічого не турбує мене з приводу «совка», що немає конкретного: «Ненавиджу Радянський Союз!». Але як не крути, він всередині. І лише коли час сплине, про нього можна забути. А поки, мені здається, зарано про це говорити. Воно в усіх є. От з «халтури» зайву палицю ковбаси винести — це ж «совок».
— Я нещодавно для себе вивела термін «вичавлювання внутрішньої падлюки». Коли ти обличчям до обличчя зустрічаєшся із власними негативними якостями та починаєш завзято із ними боротися. І я, коли сюди йшла сьогодні, подумала, що ця процедура теж корисна у сенсі виловлювання «радянськості». Чому в мене чи тебе немає позитивного настрою щодо Радянського Союзу? Ми ж там не жили.
— У нас же триває декомунізація. «“Совок” — це погано, погано, погано». Наразі неможливо повз це пройти. Мабуть, у цьому теж є причина. Свого часу я хотів бути вчителем історії. Це ж комуністи створили ГУЛАГи, табори, яких було набагато більше, ніж в нацистській Германії. Це була жорстока та страшна держава диктаторів та хворих на голову людей. Хоча на початку це була світла ідея. Імперія мала перетворитися на щось інше. Але загалом це — жорстка жесть. Це згубна ідея, і протрималася вона всього 80 років. Хоча в Китаї все ще триває, але там і народ інший. Ну, в Радянському Союзі було хороше кіно. Кажуть, була класна горілка та «Байкал», кажуть, був іншим.
— Кіно — топ. Але цього якось замало, аби хотіти там жити.
— Особливо на контрасті із культом особистості, жорстким пресингом, неможливістю вибору та постійною брехнею, що «за бугром» погано. По суті, ти у величезній закритій коробці. Найвищий ступінь комунізму — Північна Корея. Це те, до чого, можливо, могла б докотитися ця система, якби вистояла. Але це жесть. Я чув історію про одного журналіста, якого пустили зняти репортаж. Спустився він у метро, і зрозумів, що цілий потяг людей, які їдуть із ним, — це військові розвідники… Коли всі ресурси країни вкладаються в армію, а військових більше, ніж звичайних громадян, — це дивна держава. А у Швейцарії інакше працює. Там кожен громадянин вміє воювати. У разі необхідності він візьме гвинтівку. А ти знала, що в Білорусі досі діє смертна кара?
— Так. Але не цікавилася, чи застосовують її до когось. Там і без цього зараз страшно.
— Це правда. У 2019-му році за цим законом розстріляли двох людей, згідно з даними Вікіпедії. Просто до стінки поставили й у потилицю вистрілили.
— Якось спокійніше від того, що ми живемо в країні, де про це можна говорити. Не лише говорити, а й вистави створювати. І їхати потім не на розстріл, а додому.
— Так-так. Але в нас багато ще російського впливу, саме в Харкові. Київ, за відчуттями, інший, Львів — зрозуміло. А от на Харків великий вплив здійснюється. Як усі билися за цього Маршала Жукова. Хотілося мерії, щоб проспект носив його ім’я, і пам’ятник стояв. А ця людина саджала людей в окопи з вибухівками, аби ті підривалися під танками. Він — м’ясник, який просував культ кровожерливості.
— Як вважаєш, якщо посадити тебе на машину часу та висадити в якомусь 77-му році: як би ти прожив там день?
— Та мене б одразу закрили.
— Через зовнішній вигляд?
— Ну, маскувався б, звісно. Я ж виглядаю, як типовий тунеядець. Змінив би одяг, намагався не потрапити до міліціонерів. Якомога більше увесь цей день спілкувався б із людьми. Ще хотів би побачити маму з татом молодими.
Режисер та головнокомандувач Костянтин Васюков задумав цей масштабний проєкт зі сценографинею Вікторією Телетьєн та Олександрою Малацковською, композиторкою. Разом ця трійка через чотири роки таки змогла довести справу до логічно-феєричного завершення. Саме Олександра створила той реквієм, про який ми згадували з Костянтином на початку розмови. Поговоримо про натхнення з авторкою.
— Олександро, ти написала реквієм. Музика дуже потужна. Аби налаштуватися на цей градус, що ти робила: читала, слухала, спілкувалася з кимось?
— Нічого подібного я раніше не писала. Слухала духовну музику, «Реквієм» Моцарта і Шнітке — класичний та модерновий варіанти. Мене це надихало. І я зрозуміла, яка структура цього, і як я відчуваю цю музику. Було страшно за результат, але вийшло. З’явилося відчуття, що я під’єднана до канальчику із космосом, тому мелодії легко було писати. Почала — і поїхало. Ця музика — моє особисте осмислення, як Я відчуваю духовну музику. А «Наркомати» — історична тема, у мене немає ніякого болю щодо цього. Який може бути біль, коли ти там не жив? Але якщо це все уявити… Коли я створюю музику до вистав, які мають коріння з минулого, — завжди відчуття, що подорожую машиною часу. Занурююся в цю атмосферу та чую, як вона звучить. Ми не жили тоді, і відчувати можемо лише з розповідей. Але це все — наші ілюзії.
— А твоє внутрішнє сприйняття змінилося після того, як ти попрацювала над виставою?
— Я його так і відчувала. Історію ще зі школи люблю. В контексті того часу люди поводилися певним чином… І ніколи не знаєш, як би ти вчинив, яким був у тих умовах. І когось звинувачувати… Може, сам би в цих наркомах був одним із перших. Наше мислення формується часом, в якому ми знаходимося.
— Ми говорили з Костею, що є багато людей, яких обурить пригадування того часу лише в чорних фарбах. Мовляв, невже нічого хорошого не було? На твою думку, є «хороше» в цій виставі?
— Добре, що ми йдемо в цю тему, переосмислюємо, приймаємо минуле. Адже як можна рухатися в майбутнє, коли так багато питань із минулого? Ми не можемо заплющити очі, яким би жахливим минуле не було. Наші бабусі зі своєї дзвіниці на це дивилися. Я з дитинства пам’ятаю, що у моєї бабусі завжди в холодильнику мала бути ковбаса. Завжди. А от я зараз можу купити ковбасу, а можу не купити. Інше покоління. Якщо вона робила припаси — значить, колись було ще гірше. Наркомати — це 20-ті роки, бабуся жила пізніше, це інше покоління вже. Вона могла про 60-ті роки розповісти, і це була б зовсім інша оптика на СРСР. Для мене 20–30-ті — це страшно, на контрасті 60-ті вже не такі й страшні. Можливо, вони були ліпшими за 90-ті.
Я думаю, що в кожному часі є щось хороше. У мене немає печалі. Приходила моя учениця й сказала, що у виставі все виставили в негативному світлі. А я так не відчуваю. Це фантасмагорична історія, «як могло би бути». Ці страшні історії нас протвережують, ти стаєш більш живим, маєш знати минуле, щоби не допустити цього в майбутньому. Хоча в майбутньому ми можемо дійти до страшнішої історії.
— А як ти вважаєш, ми зараз припускаємося ось цих помилок минулого?
Інтерв’ю припиняється, усе заглушає пісня, яку надривно репетирують актори на сцені.
— Поглянь на цих людей! Я не знаю, про які помилки тут можна говорити.
Ми починаємо сміятись. Галас дещо вщухає, Олександра продовжує.
— Я не люблю узагальнювати. Я народилася в Херсоні, і коли 14 років тому приїхала в Харків — щось таке відчувалося.
— В архітектурі? Чи людях?
— В людях. Архітектура мені подобається. Але люди різні. За часів Януковича, я пам’ятаю, я думала: «Боже!». Коли я приїхала сюди навчатися, відчувалася різниця. Зараз покоління змінюється, люди стають свідомішими. Середовище вплинуло: я стала лояльнішою. Я не маю права нав’язувати свою думку іншій людині. Коли розмовляю з мамою після того, як вона подивиться телевізор, починається: «От через таких, як ви, усе так. Наобирали Зеленського». А я взагалі за Порошенка голосувала. Мені неприємно божевілля з будь-якого боку. Не так важливо, у що ти віриш, важливо — не сказитися на цьому. Про себе знаю: «Я — українка».
— Що це означає для тебе?
— У мене ніколи не виникало питань із самоідентифікацією. Нещодавно я їздила з майстеркласом до Слов’янська. Тільки-но виїжджаєш з Харкова, цими дорогами… І коли бачиш типовий вокзал у Донецькій області, зруйновані будинки… лячно стає. Я приїхала туди й відчула, що потрапила на 30 років назад. Люди, магазини, багато п’яних на вулиці. І це все Україна. Так, потрапляєш в іншу Україну, але це — теж вона.
— Люди на вулиці вразили зі знаком мінус. А ті, хто прийшов на майстерклас?
— Молодь доволі свідома. Ми робили фільм про екологію.
— Тобто, і в таких обставинах є ті, кому це важливо та потрібно?
— Вони завжди є. Де б не знаходилися, вони будуть щось робити. Ось такі люди рухають планету, а не ті, хто сидить на дивані та всіх звинувачує навколо. Волонтери, в яких душа болить, і вони постійно щось роблять. Я у захваті від таких людей.
«Публіцист» — нерепертуарний театр. За словами режисера Костянтина Васюкова, його учасники прагнуть залишити волю вибору, аби не гнатися за кількістю, а глибше занурюватися в якусь тему. У 2018 році театр створив соціальну виставу «Та, що вмирає», присвячену темі насильства в родині. Результатом роботи стала не лише мультимедійна постановка за оповіданням Маріанни Кіяновської, а й створення дитячого табору. На тренінгах разом із психологом, акторами та режисером діти працювали над створенням stop motion анімацій, які стали засобами створення вистави. Кошти на виставу (як і на «Наркомати») виділив Український культурний фонд.
— Костянтине, розкажи, як справи, взагалі, у театру «Публіцист»? Ви повертаєтеся до якогось більш-менш регулярного репертуару?
— Ми намагаємося працювати на балансі: щоб не пропадати з радарів взагалі, але й залишати собі можливість грати тоді, коли вважаємо за потрібне.
— Це через карантин, чи так завжди було?
— Раніше ми грали частіше.
— А яка доля вистави, що фінансується УКФ після того, як її випускають у вільне плавання? Бо деякі проєкти, як я зауважую, потім не витримують.
— Не знаю, чи можна намалювати такий сумний графік, але за себе скажу, що це складно. Не вистачає коштів на рекламу та розв’язання організаційних питань. Завжди є ризик, що ти не продаси квитки, а треба щось платити команді. Думаю, моя проблема притаманна іншим командам теж. Але є й позитивні приклади, коли вистава входить у репертуар. Наприклад, в театрі «Нєфть». Моя проблема, що мої вистави — громіздкі. Я люблю, коли живі музиканти присутні, коли є масштаб. «Та, що вмирає» за акторським складом не надто велика, та все одно монументальна. Ми там «граємося» з індустрією моди, тож треба, щоб і картинка відповідала модним показам, неоновим афішам. І там теж живі музиканти. Це тягне певні проблеми в подальшому існуванні вистави.
— До речі, розкажи, як організувати таку величезну кількість людей у недержавній установі та не з’їхати з глузду? Чи з’їхати…
— Це складно, чесно скажу. П’ятьох організувати непросто, а коли 30 — це стає ребусом. Вечірні репетиції, адже всі мають роботу денну. У нас і генеральний прогон із хористами починався десь після 18 години. Це — мій перший досвід, працювати зі стількома людьми, максимум десятеро було разом із тими, хто на сцені та поза нею. Ти ж бачиш, як довго тривала моя історія з «Наркоматами». У мене був незакритий гештальт. Я знав, що колись до цього повернусь, і таки вирішив подати заявку в Український культурний фонд із цією виставою. З другої спроби мені дали фінансування.
— Вітаю тебе із цим!
— Так, дякую! (сміється).
— Чи радив би ти приходити на виставу людям, які сумують за Радянським Союзом? Які живуть ось у цих меблях, кришталях.
— Буквально сьогодні зустрічався з родичкою, вона десь 50-х років народження. І я кажу: «Вашу доньку чекаю, а вас не запрошую». Бо я знаю, що це їй не підійде. Вона знає тему, з якою я працюю, і каже: «Так, це не моє». Я не хочу нікого лікувати, або влаштовувати пропаганду. Ми показуємо, хто хоче — приходить. Є люди похилого віку, яким цікава така тема. Людина вважає, що пізнала істину життя, у неї все чорно-біле. Навіщо руйнувати щось у цій уяві? Їй так комфортно жити, і нехай. Театр ставить питання, а не дає відповіді. Це — жанр мистецтва, який дає можливість звернути увагу на щось, у це зануритися. Це — мистецьке дослідження.
