У цьому матеріалі ми завершуємо цикл історій людей, які емігрували до інших країн. До вашої уваги — досвід трьох українок, які переїхали жити до Польщі, США та Швеції. Ми дізнаємося про те, як релігія впливає на внутрішню політику Польщі, які українські реалії дивують людину після життя в США та що для шведів означає екологічна свідомість та повага до особистості.
Не боятися почати все спочатку
Ольга Гармаш переїхала до Польщі трохи більше трьох років тому. Наразі вона живе в місті Прушкув, що під Варшавою. Дівчина має культурологічну освіту, свого часу вона працювала у видавництві. Але після переїзду до Польщі їй довелося змінити професію і піти у сферу продажів та експорту. Зазвичай емігрант стикається з низкою викликів, зазначає Ольга. По-перше, йому потрібно підтвердити свою кваліфікацію отримати дозвіл на роботу. По-друге, необхідно як слід опанувати мову. Ну а по-третє — бути готовим все почати з нуля. Бо до переїзду в Ольги була хороша база від батьків, освіта, робота, житло, вона займалася громадською діяльністю і мала багато друзів.
«Ти приїжджаєш і в тебе освіта з іншої країни. Її треба підтвердити, треба вивчити мову. Ти нікого не знаєш, тебе ніхто не знає, у тебе немає соціального капіталу, до тебе немає довіри у працедавця. В Україні були випадки, коли мене запрошували на роботу, бо хтось знав чи бачив на якихось презентаціях чи зустрічах. А тут ти починаєш з будувати все з самого початку. У тебе немає жодної бази та жодної підтримки», ― зазначає Ольга.
У новій країні багато кому доводилося починати з маленьких кроків, розповіла вона. Наприклад, спочатку людина винаймає кімнатку, а вже потім орендує квартиру. Спочатку шукає роботу, а потім отримує підвищення та покращує своє матеріальне положення. Ольга зізнається, що на перших порах вона дуже багато часу та сил витрачала на оформлення документів. Цілими днями доводилося щось доносити, оформлювати, кудись бігати. Тому енергії вистачало хіба що на роботу та ті документи. Але згодом все прийшло в норму. Наразі Ольга має зовсім інше життя, ніж це було на самому початку.
Протягом цих років вона познайомилася з місцевими традиціями, у тому числі й святковими. Найголовніше свято в житті поляків — Різдво. Це той день, коли вся родина збирається разом за святковим столом. Звісно, що саме частування відрізняється від українського. Замість вареників там піроґі, замість борщу — зупа. Також поляки не знають, що таке кутя — там такої страви не готують. Не заведено у Польщі й носити вечерю своїм хресним.
«Релігійні свята відзначають всі, люди вітають один одного. У такі моменти відчуваєш, що ти з іншої країни. Якщо на День незалежності Польщі ніхто тебе не питає «А чи ти святкуєш?». То на Різдво чи Пасху тебе можуть спитати: «А чи ти святкуєш з нами?», «Чи тебе взагалі вітати», ― згадує Ольга.
Взагалі, Польща — дуже релігійна країна. Релігія в житті людини присутня з самого дитинства. Наприклад, перше причастя — це велике свято. До цієї події діти готуються ще в школі, вся родина ходить до ксьондза, який розповідає все про основи католицької віри. Багато дітей відвідує недільну школу. За словами Ольги, католицька ідентичність для поляків дуже важлива. Тут навіть відзначали столітній ювілей з дня народження папи Іоанна Павла ІІ. Як відомо, він був поляком. Впливає релігія і на політичне життя. Взяти той самий закон про заборону абортів. У Польщі це питання стоїть доволі гостро. Частина населення підтримує подібне нововведення, а частина виходить на протести. До того ж, церква фінансується з державного бюджету. На неї йдуть податки всіх громадян незалежно від їх віросповідання.
«Польща була об’єднана в єдину націю значною мірою завдяки релігії. Тому це наскільки важливо для поляків. На сьогодні це країна, яка дуже швидко розвивається. Станом на 2020-й рік Польща посідала сьоме місце в Європі за швидкістю зростання ВВП. Тут значна частина населення має роботу. Лише 3, 4 відсотки є безробітними. Це найменший показник в Європі», ― розповідає Ольга.
Коли країна так швидко розвивається, вона потребує великої кількості працівників з різних сфер, у тому числі науковців та підприємців. Це робить її більш відкритою для світу, відкритою для іммігрантів. Ольга зазначає, що є певна частина суспільства, яка відстала зі своїми ідеями та розвитком десь на 30 років. Такі особи можуть не сприймати іммігрантів чи іновірців. Але це дуже маленький відсоток. Більшість поляків культурні, ввічливі та відкриті до спілкування.
Повертатися до України було незвично
До переїзду в США харків’янка Вікторія Булавіна п’ятнадцять років викладала філософію та логіку в політехнічному інституті. Вона також працювала менеджеркою соціальних проектів, редагувала тексти, перекладала тексти та встигла написати кілька книг. Така доля гуманітарія, жартує жінка. У такої людини не виходить займатися тільки однією справою. Але одного разу чоловік Вікторії отримав роботу в США, після чого родина переїхала до Лос-Анджелеса. Переїзд дався важко. Кілька років жінці доводилося жити на дві країни. Чоловік остаточно перебрався до США в 2014 році, а Вікторія це зробила дещо пізніше.
«Мені було дуже важко переїхати в той момент, коли була така небезпека в Україні. Після того я приїжджала кілька разів. Ми ніяк не могли зрозуміти: чи йому повертатися, чи мені переїжджати. І все ж таки вирішили, що краще мені переїхати до США. Тому адаптація для мене була доволі тривалою. Я ще довго працювала, щось робила для нашої організації «Українські рубежі». Це було доволі важко. Бо десять годин різниця», ― згадувала Вікторія.
Але в якийсь момент вона вирішила, що її життя тут, в США. Вікторія пішла до коледжу та пройшла перекваліфікацію. Зараз вона не може сказати, що адаптувалася повністю. Хоча, безумовно, Лос-Анджелес їй дуже подобається. Цікаво, що серед її знайомих майже немає американців. Це, як правило, такі самі емігранти, як вона.
До речі, в Лос-Анджелесі діє доволі велика культурна організація — «Український культурний центр». Там по вікендам працює школа, де діти можуть навчитися розмовляти, писати та читати українською мовою, піти на танці чи відвідати різноманітні заняття. Також є кілька українських церков. Це такі собі осередки української культури. До пандемії коронавірусу в «Українському культурному центрі» люди збиралися кілька разів на рік, спілкувалися, ласували українськими стравами, дискутували та слухали концерти.
Проте в своєму повсякденному житті Вікторія мало чує української мови. Більшість людей в її оточенні спілкується російською. Навіть якщо вони з України. Тому у місті є хіба що кілька місць, де можна знайти українську. Зокрема Вікторія не могла знайти україномовний садочок для свого сина. І навіть якщо такий десь є, то він єдиний на 20-ти мільйонне місто. На сьогодні жінка повністю звикла до життя в США. Тому часом буває дивно повертатися в Україну.
«Була останній раз в Україні півтора роки тому. Мені скоріш деякі речі здавалися дивними в Україні. По-перше, це якість бензину та якість життя. Бо свого часу ми жили поруч з двома великими вулицями, якими постійно їздили машини. І ми їх не чули, не чули запаху бензину. І не було того парного пилу. Він буває, коли живеш неподалік такої вулиці, як Пушкінська. Коли я приїхала, то була здивована кількістю запахів. Також кількістю людей, які палять на вулиці. Бо в США майже не можна знайти місця для паління. Тут люди можуть палити у себе в машинах, в приватному домі», ― згадує Вікторія.
Також в Україні люди мало посміхаються, зазначає вона. Всередині США навіть по виразу обличчя можна вирахувати мігрантів. Коли Вікторія прибула в аеропорт Борисполя, вона помітила, що ніхто зі співробітників не посміхається. Навіть якщо це, здавалося би, передбачено їх посадою. У неї навіть склалося таке відчуття, що після приїзду треба бути похмурим. Причин цього Вікторія не розуміє, але така тенденція впадає у вічі.
Повага до людини та любов до екології
Юлія Максимейко переїхала до Швеції наприкінці 2018 року. Наразі її родина живе в Стокгольмі. Це чудовий район, який більше нагадує окреме селище. Тут приватні будинки та багато рослинності. Жити у ньому дуже комфортно. Діти ходять в хорошу старовинну школу, яку свого часу відвідував хтось з королівської родини. Разом з тим Юлія розуміє, що вони потрапили в таку собі бульбашку. Бо в місті є певні райони, де може бути небезпечно. Там навіть відбуваються перестрілки. Тому перспективу переїзду вона сприймає з жахом.
«Найперше враження було про чисте повітря. Здавалося, що його можна просто пити. Я читала перед переїздом, що це одне з найчистіших місць в Європі з точки зору повітря та води. Друге, що впадає в око — це те, що люди усміхаються. Тут можна йти районом і незнайомці просто посміхатимуться тобі. Можуть навіть привітатися. Якщо ти з дітьми, то можуть сказати щось на кшталт «які милі дітки». Чи якщо з собакою, то нормально підійти та попросити погладити. Є така доброзичливість», ― згадує Юлія.
Вперше зі шведською доброзичливістю українка познайомилася на прикордонному пункті. Вони з чоловіком були напружені — то був їх перший візит в країну. І прикордонник почав з ними просто спілкуватися, щось розпитувати, жартувати. І так напруга спадала. Таку доброзичливість можна побачити в усіх сферах життя. Взяти у ж освіту: у Швеції, наприклад, абсолютно інакше ставляться до помилок та до оцінювання. Для вчителя, наприклад, абсолютно нормально зізнатися, що йому треба уточнити якусь інформацію. Ніхто не сприйматиме це як удар по репутації.
Так само про учнів. Нема такого, коли дитина щось розповідає, а її перебивають, виправляють та критикують. Спочатку учню розкажуть, що йому вдалося, а вже потім пояснять помилки. Таке ж ставлення відчувають на собі і дорослі. Юлія згадувала ситуацію з учнем, який робив помилки в диктанті. Одного дня їх було дванадцять, а наступного — дев’ять. І вчителька відмітила цей прогрес. За її словами, вчитель не може сказати учню «ти все зробив погано». Натомість він відмічає «не настільки добре, як міг би».
«Я порівняю себе зараз і себе на початку навчання. Я думаю, що в мені стало більше терпимості до чужих та своїх помилок. Я бачу, що діти дуже розслаблені. В хорошому сенсі. Їм дають проявитися як особистостям. Я припускаю, що в подальшій перспективі це дасть їм якусь більшу впевненість в собі, таку, знаєте, здорову цікавість щось пробувати. Тому що ти не очікуєш, що на кожному кроці тебе підстерігає якийсь «бабайка», який скаже, що ти все робиш неправильно», ― зазначає Юлія.
Терплячість і терпимість властива також тамтешній корпоративній культурі. Наприклад, якщо людина десять разів ставить вам одне питання, їй не можна грубіянити. Потрібно ввічливо відповісти навіть в десятий раз. Просто виходячи з того, що їй щось незрозуміло, а не вона хоче щось зробити за ваш рахунок. Тут також не заведено давати робочий фідбек у різких негативних виразах. Навіть якщо людина помилилася, то слід їй це пояснити спокійним, доброзичливим тоном. Разом з тим така чемність дає певну холодність, зазначає Юлія. Це така собі зворотна сторона медалі. Ти ніколи не знаєш, коли тебе хвалять щиро чи це просто акт ввічливості.
Що ще впадає в око — так це одяг. Люди дуже часто носять вбрання з секонд-хенду. Це хороші якісні фірми, наприклад, ті ж «Мартінси». Але це «Мартінси» із секонд-хенду. І це нормально. Вони дуже невимогливі в плані одягу. Немає такого, що щодня має бути щось нове чи модне. Так само люди намагаються носити речі допоки не зносяться. Наприклад, лосини з дірочкою цілком можна вдягнути на пробіжку. Речі використовуються допоки вони виконують свою функцію», ― згадує Юлія.
Є у Швеції така практика, як абонемент на одяг. Кожного місяця людина платить близько 500 крон (це десь 1 500 гривень), а стиліст їй підбирає три речі з оглядом на теперішні тенденції. Тобто нічого зайвий раз не купується та не викидається. До речі, шведи дуже свідомо ставляться до відходів. Діють станції для сортування сміття, куди можна здати папір, метал, пластик, батарейки, старий одяг та взуття. Біля кожного будинку стоять контейнери для органіки, яка потім переробляється на компост.
Є чимало цікавих свят. Наприклад, 4 жовтня шведи відзначають День канелбуллара. Це така булочка з корицею. Святкують вони так званий Жирний вівторок. У цей день люди ласують булочкою з мигдалевою пастою та збитими вершками. Пекарні навіть змагаються в своїй майстерності, а кращі з них вивішують відповідні сертифікати. А за солодкою випічкою вишиковуються цілі черги. Але тут є два найбільші свята — Різдво та Мидсоммар, день літнього сонцестояння. Також відзначають шведи День святої Люсії. Це мучениця, яка допомагала християнам під час гонінь.
«Коли ми тільки приїхали, тут відзначали свято святої Люсії. Коли їдеш в цей день по місту, то бачиш, що у вікнах горять свічки. Це дуже давня традиція. У неї є декілька пояснень. Одне з них полягає в тому, що колись рибалки дуже рано виходили на роботи. Потім вони мусили якось повернутися в темряві додому. Тоді для них запалювали свічки, щоб ті не загубилися. Коли ми їхали з аеропорту, то скрізь горіли вогники», ― згадує Юлія.
