«Нам не потрібні партнерські стосунки дитини з психологом. Нам потрібні партнерські стосунки між вчителем, дитиною й батьками», – стверджує Уповноважений Президента України з прав дитини Микола Кулеба. Він не певен, що учень або учениця отримає кваліфіковану допомогу шкільного психолога або вчителя у разі булінгу. Крім того, у чиновника багато питань до соціальних служб та поліції, які не завжди поспішають навідатися у проблемні сім’ї.
Про права дітей у кризових ситуаціях ми поговорили у межах П’ятої національної (не)конференції для шкільних педагогів Edcamp Ukraine у Харкові.
“Тільки 4% дітей готові розказати вчителю про булінг”
Булінг – це явище, яке можна ефективно попереджати. Покарання не є дієвим способом зменшення проявів булінгу. Більш дієві методи криються у площині того, що відбувається з дитиною поза навчальним закладом. У більшості випадків, коли вдома відбувається насильство або батьки жорстоко карають дитину і чинять насильство по відношенню до неї, або, що часто буває, нехтують потребами дитини, вона, по суті, росте сама. Дитина переймає модель поведінки або з телебачення, або від когось зі школи, та оскільки не відчуває своєї потрібності найближчим людям, вона цю потрібність реалізує в школі.
Плюс дитина приходить до школи, де вчитель не зацікавлений у формуванні партнерських стосунків з учнями. Статистика показує, що тільки 4% дітей, що мають у школі проблеми з булінгом, готові прийти до вчителя та розказати про це.
Ми можемо скільки завгодно звинувачувати дитину, що вона жорстока, але хто її такою зробив?
Чи в принципі ефективне законодавство, яке лише карає у цьому випадку? Воно що, виправить спілкування батьків з дитиною? Ні. Як правило, вони ще більше карають цю дитину або ще більше ігнорують. А вчитель займає позицію: “Ще раз повториш – ще сильнішим буде покарання! Батьки, ви зрозуміли? Все, до побачення”. Учитель не робить висновок, що треба змінити тактику роботи з учнем.
Безпечне середовище в школах – це не стільки камери спостереження, скільки люди, готові супроводжувати дітей як партнери в процесі навчання. І діти радше не зроблять якісь погані вчинки, бо їм не дозволятимуть ці дружні стосунки з учителем, а не невідворотність покарання. Це гарний профілактичний засіб булінгу.
“Підлітки мають вивчати у школі, як формувати подружні стосунки”
На Edcamp’і ми багато говоримо про розвиток “м’яких” навичок, комунікації, стосунків. Це те, що робить дитину під час навчального процесу успішною більше, ніж знання з математики або фізики, які можна сьогодні отримати в Інтернеті. А от опановувати “м’яку” комунікацію, якщо її не було в пять, десять, дванадцять років, у 20 або 30 років – уже може бути пізно. Потім людині важко формувати стосунки в сім’ї та ставлення до власної дитини також.
Підлітки мають вивчати у школі, як формувати подружні стосунки і що значить виховувати дитину. Щоб у разі, коли вони не мають успішного досвіду цих стосунків у своїй родині, школярі набували якийсь фундамент.
“Наша система не готова реагувати на батьківське насильство”
Для багатьох людей родина – це їхня власність, і вони вважають, що можуть робити все, що захочуть, із власною дитиною. В плані виховання – так, але в плані побиття та жорстокості – ні. Побиття дитини та жорстокість вважається злочином і шкодить не лише дитині, а й державі. Як правило, злочинці, які чинять тяжкі злочини, в дитинстві зазнавали серйозного насильства. Тому різні країни розглядають свої системи протидії насильству, яке вони вважають загрозою національній безпеці.
На жаль, робота наших соціальних служб не витримує жодної критики. Цих людей лише 10-15% від загальної потреби. У нас все залежить від особистісного фактору, а так не має працювати система. Система на те й система, щоб незалежно від того, де ти знаходишся і хто там працює, ти впевнений, що там є фахівець, який тебе захистить.
У своїй діяльності я часто стикаюсь із проблемою, що навіть на прояви сексуального насильства немає відповідної реакції ні з боку правоохоронних органів, ані з боку соціальних служб. Просто немає спеціалістів, які б на цих питаннях розумілися: як опитувати таку дитину, як діагностувати, якою має бути реабілітація. Ці сервіси починають з’являтися, але їхня кількість від потреби значно відстає.
“Психологічна служба має існувати окремо від школи”
Сьогодні дуже важко знайти соціального працівника, соціального педагога, психолога, оскільки це пов’язано з престижністю професії. Вона низькооплачувана. Підходи, які сформовані в системі освіти до роботи психолога, не дозволяють людині з гарною кваліфікацією працювати в школі.
Я вважаю, психологічна служба має бути винесена за межі школи, як в інших країнах. Психолог і соціальний педагог не можуть бути підпорядкованими директору школи. Це повинна бути окрема служба з високооплачуваними спеціалістами. Їх не потрібно 22 тисячі, як сьогодні, а достатньо 10 тисяч. У Канаді та Великій Британії, наприклад, на шість-сім шкіл припадає один соцпрацівник. За рахунок зменшення кількості фахівців може значно зрости їхня заробітна плата. І ключове: ця людина не має працювати з дитиною, вона має працювати з учителем, давати поради та навчати вчителів, як чинити з тими чи іншими проблемами, і спільно ці проблеми долати. Якщо у школі при наявності булінгу створена система, де відповідальний за свій клас вчитель направляє проблемну дитину до психолога або батьків, це говорить про те, що вчитель сам не хоче вирішувати цю проблему.
Якщо державі цінні безпека дитини та робота соцпрацівників, то їх потрібно навчати і достойно оплачувати їхню працю.
Уявіть собі: я прийшов до лікаря зі своєю дитиною, яку побив і зламав їй руку, і кажу: “Та дав запотиличника, і він впав”. Лікар робить свою роботу, але має бути і його відповідальність – встановити, якого характеру цей перелом, запитати, внаслідок чого він відбувся, запитати про це дитину. Якщо лікар бачить, що дитина говорить неправду або боїться, він може відвести батька в сторону і перепитати в дитини. Бачить, що дитина налякана, коли каже, що батько її вдарив. Лікар викликає поліцію, і має приїхати поліцейський, який чітко знає, як діяти в цій ситуації. Далі – як працювати, щоб упевнитись, що в цю родину можна повернути дитину. А це має соціальний працівник зробити. Коли дитина піде до школи, треба працювати і там, бо, може, вчитель скаже, що дитина півроку не ходить до школи.
Тобто ми бачимо купу спеціалістів, які мають співпрацювати один із одним. Якщо в цьому ланцюжку якогось елемента не вистачає, летить уся система.
