Люди, які виїжджають із тимчасово окупованих територій, часто змушені починати життя заново. Відновлювати документи, підтверджувати освіту, шукати житло й роботу. Водночас вони стикаються з недовірою, нерозумінням і докорами, чому не залишили окупацію раніше. Після переїзду на підконтрольну Україні територію пережитий досвід продовжує впливати на їхнє життя.
Труднощі адаптації та як людям із різним досвідом порозумітися, обговорили у пресцентрі медіагрупи «Накипіло» після перегляду документального фільму «Нормальне життя» з програми Мандрівного Docudays UA.

У розмові взяли участь активістка, журналістка Тія Бичхіджи, яка дев’ять років прожила в окупованій Макіївці, юристка «Харківської правозахисної групи» Оксана Мандрика та клінічна психологиня, гештальт-терапевтка Євгенія Ширяєва. Модерувала зустріч Аліка Піхтерева, журналістка медіа «Накипіло», яка сама виїхала з окупації у 2014 році.
Після окупації все доводиться починати з нуля
Тія Бичхіджи виїхала з окупованої Макіївки у 2023 році, коли їй було 19 років. Отримання українського паспорта зайняло приблизно рік. За час окупації дівчина фактично зникла з українських державних реєстрів, тому мусила шукати свідків, які могли б підтвердити її особу.

«Ти повертаєшся на підконтрольні території, показуєш папірець і кажеш: “Ось ця людина в папірці, — це я”. Але просто на віру це взяти не можуть», — пояснює Тія.
Зараз їй 22 роки, вона працює журналісткою в Харкові, та за українськими документами має лише чотири класи освіти. Решту шкільних років навчалася в окупації. Тепер екстерном завершує дев’ятий і одинадцятий класи, щоб отримати український атестат. За словами Тії, для молоді, яка виїжджає з окупації, освіта важлива, проте першочерговими задачами є житло, робота та можливість забезпечувати себе:
«Молодь не хоче виїхати з окупації лише щоби вступити в університет. Молодь хоче виїхати з окупації, тому що їй там страшно, погано, їй там самотньо. І там небезпечно».
Оксана Мандрика, юристка Громадської організації «Харківська правозахисна група» (ГО «ХПГ»), зазначає: процедури відновлення документів спрощуються, однак проблем залишається багато. Людям доводиться підтверджувати здобуту освіту, збирати докази поранень і загибелі близьких. Часто необхідних документів немає, а свідків знайти складно. Особливо це стосується доказів права власності на залишене майно.

«Людям складно зібрати документи, аби довести, що це їхня власність. Якщо вони були там раніше, ніж почали вносити в реєстр нерухомого майна, то, виїжджаючи, вони їх не взяли — ні копій, нічого. Їм важко довести, що є таке», — зауважує Оксана Мандрика.
Виїхати з окупації не означає позбутися страху
Люди, які роками жили в окупації, звикли приховувати свої погляди, контролювати слова та не довіряти оточенню. Після переїзду ці звички не зникають одразу.
Тія розповідає, що звернула увагу на проблеми зі своїм психологічним станом ще в окупації. Вона там зверталася до психіатра, проте не могла відверто розповісти про причини свого стану. Сподівалася, що після виїзду отримати допомогу буде простіше.
«Я займаюся своїм ментальним станом протягом чотирьох років. І воно дає тимчасові результати. Але це неможливо вигризти, мені здається, повністю. Я не бачу берегів цього моря. Мені залишається просто плисти далі, бо альтернатив теж немає».
Євгенія Ширяєва, клінічна психологиня, гештальт-терапевтка, пояснює, що тривалий стрес може впливати і на психологічний, і на фізичний стан. Особливо коли після виїзду замість очікуваного полегшення людина стикається з новими труднощами:
«Якщо людина з небезпеки переміщується в іншу небезпеку, вона не має місця й можливості відгорьовувати те, що сталося, і почати переробляти те, що є в безпечному просторі».
Людина змушена заробляти гроші, шукати житло, оформлювати документи, а переживання втрати дому відкладає на потім. Проте непрожиті емоції можуть повертатися навіть через роки.
Чи варто сподіватися на повернення додому
Під час обговорення Аліка Піхтерева, яка виїхала з окупації у 2014 році, порушила ще одну болісну тему: чи варто будувати плани на повернення додому, якщо невідомо, коли це стане можливим і чи станеться взагалі.

Вона пригадала дві розмови з військовими. Один говорив, що під час війни неможливо планувати майбутнє окупованих міст, адже невідомо, коли вдасться звільнити навіть наступну посадку. Інший, навпаки, переконував її не відмовлятися від думки про повернення, бо треба розуміти, як після звільнення територій відновлювати там життя.
«Я змирилася з тим, що ніколи не потраплю в місто свого дитинства», — сказала Аліка одному з військових. Він відповів: «Дарма ви так думаєте».
Євгенія Ширяєва пояснює, що універсальної відповіді немає. Для когось надія на повернення стає опорою, а для когось нездійснені очікування можуть завдавати нового болю. Проте відмовлятися від спогадів і мрій про дім не обов’язково.
Тія Бичхіджи вважає, що важливо не лише мріяти про повернення, а й уявляти майбутнє окупованих міст:
«Якщо ти не маєш візії на майбутнє свого дому, то її має хтось інший».
Тія наводить приклад Криму, для якого українські активісти вже обговорюють сценарії життя після деокупації. Натомість щодо рідної Макіївки та Донецька вона таких планів майже не бачить. А от росіяни активно обговорюють власні проєкти розвитку цих міст.
«Мені важливо, щоб у моєму домі, у моєму місті планували такі, як я: містяни, українці, які ніколи не були в Макіївці, але їм цікаво щось втілити. Але не росіяни», — каже Тія.
Для неї це не обов’язково означає особисте повернення. Важливо, щоби майбутнє рідного міста визначали українці, навіть якщо втілювати ці плани доведеться наступним поколінням.
Чому нам складно порозумітися
Ще один виклик — відчуття відчуженості від суспільства, до якого людина повернулася. За роки окупації змінюються культурний та інформаційний простір, жарти, звички й повсякденне життя.

Тія розповідає, що після переїзду їй довелося заново знайомитися з українським контекстом. Навіть звичайні розмови з однолітками іноді виявляли прогалини у знаннях про події останніх років.
«Проблема в тому, що ти не знаєш, де у тебе прогалини. Якби можна було мати якусь програму — от як відновлюєш шкільні знання: є список тем, пройшовся по них, і наче маєш базові знання. А тут ніколи не знаєш, що ти пропустив».
Але найбільше ранять не відмінності в досвіді, а упередження. Людей, які виїхали з окупації, можуть запитувати, чому вони так довго залишалися там, чому не забрали дітей або не намагалися виїхати раніше.
Іноді упередження переростають у відверте цькування. Євгенія Ширяєва пригадує історію родини, яка у 2014 році переїхала з Донецька. Сім’я орендувала квартиру, мала власний автомобіль, однак зіткнулася з ворожим ставленням сусідів.
«Він каже: “Мені через день клали цеглину на машину переселенця”. І вони доконували його, ці сусіди», — розповідає психологиня.
За її словами, таке ставлення посилює відчуття сорому, провини, злості та заважає людям адаптуватися на новому місці.
Оксана Мандрика наголошує, що людина, яка не переживала окупацію, не може знати, які обставини впливали на чужі рішення:
«Ти там не був, не був ізольований. Ти не можеш уявити і сказати, що треба було робити, коли виїхати, не виїхати, з дітьми, не з дітьми. Як ти можеш?».
Не менш болісним є очікування, що після переїзду людина має швидко адаптуватися й перестати говорити про пережите. Тія пригадує, що на розповіді про труднощі могла почути: «Чого сьогодні сумна? Чому ти завжди лише сумне приносиш?».
Євгенія Ширяєва пояснює, що адаптація залежить не лише від людини, яка переїхала, а й від середовища, яке її приймає. Якщо переселенець стикається з осудом або знеціненням, до пережитого додаються сором, провина та злість.
«Іти в місце, де немає до тебе поваги, і відчувати себе гідно — це дуже складно. Треба мати дуже міцні опори, якусь підтримку десь іще, крім цього місця».
Водночас Тія згадує і позитивний досвід. У Харкові їй допомогли правозахисники, громадські організації та молодіжні простори. Навіть коли не могли безпосередньо розв’язати проблему, намагалися знайти тих, хто зможе допомогти.
«Не тільки я з повагою до Харкова, а й Харків із шаленою повагою до мене поставився», — говорить вона.
На думку учасниць обговорення, порозуміння починається з відмови оцінювати чужий досвід за власними уявленнями. Не вимагати пояснень, чому людина не виїхала раніше, не порівнювати втрати та не очікувати, що після отримання паспорта чи працевлаштування всі труднощі залишаться позаду.
«Контакт можливий там, де є повага», — підсумовує Євгенія Ширяєва.
Публікація створена в рамках проєкту Інституту висвітлення війни та миру (IWPR) «Посилення громадського контролю» за фінансової підтримки Норвегії. За зміст цієї публікації відповідає виключно редакція медіа «Накипіло». Цей матеріал жодним чином не може вважатися таким, що відображає позицію IWPR та Уряду Норвегії.
Цей матеріал створено завдяки заходу в нашому пресцентрі. Якщо ви хочете провести в нас свою зустріч, пресконференцію, дискусію абощо — напишіть нам у Telegram, або на електрону пошту [email protected].
Ми відкриті до ваших ідей!