У невеликому селі на Лиманському напрямку (назву його ми не будемо називати — ред.) розташований один зі стабілізаційних пунктів. Це проміжна точка між фронтом і шпиталем, тут стабілізують стан поранених перед тим, як відправити далі до лікарні. На сходинках будівлі — свіжа кров. Дві години тому по них заносили тяжкопораненого.
Поряд зі сходами — з десяток чорних чималих пакетів, в них одяг та взуття, що їх зрізають із бійців, аби надати допомогу. Ось чому волонтерам доводиться привозити до таких стабпунктів купу вживаного одягу — бійців треба у щось вдягати потім. Часто це яскраві, картаті, кумедні шорти або штані, модні футболки з написами. Поранені в них виглядають сюрреалістично.
На вході зустрічає журналістів радіо «Накипіло» координатор стабпункту Олег Токарчук:
«На цьому місці ми сортуємо пацієнтів, туди йдуть травмовані, сюди йдуть поранені. Далі поранені, якщо вони важкі, потрапляють у протишокову, де ними займаються спеціалісти по певному стандарту».
Чи часто вам особисто на цьому місці доводилося приймати тяжкі рішення?
«Про тяжкі рішення це окрема історія, бо є рішення, коли ми не рятуємо, і їх іноді приходиться приймати, тому що є пацієнт, в якого немає шансів на життя, і рішення приймається на користь пацієнта, в якого є шанси на життя. Це критичні рішення. На щастя, на цьому стабпункті ми таких рішень не приймали, але я точно знаю, коли наступного разу буде у мене пацієнт, якого є можливість врятувати, йому віддасться більша перевага, ніж тому, якого врятувати неможливо.
Є кілька видів поранень, при яких порятунок дуже сумнівний. Це масивні поранення голови, це тяжкі шокові стани, це важкі поранення грудної клітки, живота, коли доставлений у стані клінічної смерті».
У стані клінічної смерті Олег памʼятає пів сотні бійців. Веде до найближчої кімнати — з табличкою «Протишокова №1». Загалом через стабпункт вже пройшло понад 12 тисяч поранених.
«Пацієнту з тяжкою крововтратою, геморагічним шоком, особливо в такий зимовий-осінній-весняний період, коли значне переохолодження, його треба зігріти. І він зігрівається як UFO-шкою, наприклад, ззовні, так і теплими розчинами, які вливаються в цього пацієнта.
Це — водяна баня для підігріву крові. Навіть сьогодні вранці, 2 години тому в нас був тяжкий пацієнт з пошкодженням судин, йому було перелито кілька порцій донорської крові. І це ще одна важлива умова стабпункту — кров якомога ближче має бути до передової. У нас є кров всіх груп, у нас є свіжозаморожена плазма. Що це означає: людина знекровлена, в стані геморагічного шоку може отримувати кров ще задовго до госпіталя. Це збільшує шанси на життя і можливість до виздоровлення».
Для контужених — стільці у коридорі. Тут бачимо кількох бійців, яких щойно привезли, Миколу і Романа.
— Як отримали контузію?
— Як… На виїзді на бойову позицію.
— Обстріл з чого був?
— З «Градів».
— Як зараз почуваєтеся?
— Головний біль, тошнота.
— Ми якраз збиралися на танк сідати їхати на позицію. Ну, і тут “прильот”, ми всі в кучі. Зовсім поруч, — додає другий боєць.
Вікна у стабпункті закриті мішками з піском. У коридорі кілька каталок з термоковдрами — це виглядає як ліжко, вкрите фольгою, і це — для поранених у стані середньої тяжкості. Плюс дві протишокові — для тяжких. Продовжує координатор стабпункту Олег Токарчук.
«Є анестезіологічний блок, де є монітор пацієнта, дихальний апарат, кисень, дефібрилятор, точно як в тій іншій протишоковій. Тому що вкрай важкий пацієнт може поступити на будь-який стіл, і там має бути повний набір для того, щоб його можна було врятувати».
До вторгнення Олег Токарчук був першим заступником мера Коломиї на Франківщині. Посаду він покинув на початку 2022 року. Тепер він військовослужбовець 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».
«Є причина і привід. Причина однозначна — це війна в Україні. А приводом було — 3 березня я, їдучи на роботу, заїхав в центр по роботі з переселенцями, він в одній із шкіл недалеко від вокзалу був організований. Мені координатор сказав: “Треба терміново вашої допомоги, бо переселенці приїхали з кішечками, і треба пісочок і лоточки, бо кішечки задзюрили 2 класи в школі. Я поїхав до найближчого магазину, купив 3 лоточки і 30 кілограм піску, привіз, взяв військовий і пішов у військкомат.
Я не казав, що це не проблема, це проблема, з якою теж треба працювати. Але я зрозумів на той момент, що цей обсяг проблем можуть вирішувати інші».
Чи плануєте ви після перемоги повернутися на посаду в Коломиї?
«Чесно, я задаю собі це питання доволі часто. Як і те, що для мене буде означати перемога. Це таке складне питання, на яке поки що в українського суспільства немає однозначної відповіді. Це неоднозначно, що повернення територій 1991 року є перемога. Ні, це тільки якийсь етап у війні буде, як на мене.
На рахунок повернення в Коломию — звичайно, я люблю це місто, але я доросла людина. І я чудово розумію: якщо не привезти Україну сюди, де ми зараз знаходимося, на схід, у південні регіони, то мої діти через якийсь час знов будуть воювати. Тому таким людям, як я, мабуть, треба їхати сюди і тут будувати країну, вчити людей України, повертати. Я не знаю, це не однозначне рішення, давайте доживем до перемоги. Але, можливо, я буду десь тут».
У другій протишоковій дівчина з рудим волоссям і у зеленій футболці набирає знеболювальні у шприці — Олена з позивним «Таро» робить заготівлі. Аби коли привезуть поранених, усе було напоготові. Олені 24, каже, до популярних карт таро її псевдо немає жодного стосунку. У них не вірить. Взяла позивний друга, який своє вже відвоював.
Що найтяжче було за всі ці ротації?
«Розуміння, коли ти дивишся в формі 100, якого року людину ти везеш. Це медична документація, яка робиться на бійця на стабі або на попередньому етапі, яку ми потім передаємо у госпіталь. І з госпіталя вони вже їдуть з формою 100 нашою, де написано введення усіх препаратів, повністю діагноз, травми, коли вони були зроблені й чим, накладені турнікети, абсолютно все. Це як історія хвороби, тільки стислий варіант».
І які роки народження там?
«2003-й, 2004-й я іноді везу. І потім коли приїжджаю додому-додому, і до мене доходить, що це 18–19 років, у мене такий стан… Але я одного хлопчину запитала: “А скільки тобі років?”. Дивлюся, дитина, я б йому дала років 16. Каже, “мені 19”. Я стою, серце в п’яти пішло, питаю: “А тебе призвали чи ти сам пішов?”. Він так повертається: “Тьотю, яке призвали! Я сам пішов!”. І тут дуже багато таких. І це для мене перекриває абсолютно все, що тут є».
Олена — кардіологиня-інтерн, навчання закінчує паралельно з ротаціями на фронт та роботою медсестри у кардіоцентрі Полтави. Тут вона — у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова. ПДМШ евакуює поранених з 2014 року.
Водієм у цю ротацію разом з Оленою — Володимир із позивним «Війт». Він військовий фельдшер, але коли не вистачає водіїв, сідає за кермо.
Розкажіть, коли і як ви для себе ухвалили рішення?
«Відверто кажучи, ПДМШ це був вихід у моїй ситуації, тому що у мене бронь, я голова територіальної громади на Прикарпатті. Я не мав можливості поїхати на фронт по тій військовій спеціальності, яку маю, як військовий фельдшер. А ПДМШ зі своїми ротаціями якраз запропонували мені вихід: бути на фронті і одночасно керувати громадою».
Тобто ви продовжуєте бути головою громади? Що за громада?
«Переріслянська територіальна громада Франківської області. Громада хороша, багато волонтерів, хороші люди».
Як ви відчуваєте себе тут і як там? Чи немає дискомфорту, коли приїжджаєте на Франківщину?
«Я скажу відверто. Війна не тут, війна там. Набагато важче воювати з внутрішнім ворогом, ніж із зовнішнім. Тут все чітко: ти бачиш ворога, ти бачиш своїх хлопців, ти робиш ту роботу, на яку сподіваються наші солдати. А там люди забули, що таке війна».
Що для вас найтяжче зараз в цій роботі?
«Бачити, як гинуть хлопці. Ми забирали одного хлопця, доволі важкого, черепно-мозкова травма. Єдине, з чим його витікаючий мозок на той момент справлявся, це він тільки говорив “пожалуйста” і тряс правою рукою. Це було страшно. Ми боялися, що ми його втратимо. Але ми його довезли».
Із Володимиром та Оленою сидимо у їхній швидкій. Автівки, що їх закупають та обладнують на гроші меценатів та донати, посічені скалками.
«У нас є точка доступу кисню, є кисневий балон, один і другий. Ми, наприклад, завозимо тяжкого пораненого, підкачуємо його апаратом, тут відразу ж переставляємо його на апарат ШВЛ. Підключаємо, і в дорозі він у нас абсолютно портативно їде без нашої допомоги. Також ми підключаємо кардіомонітор, якщо веземо пацієнта з тяжкими кровотечами, щоб розуміти, яке в нього серцебиття. Бували випадки, що ми везли хлопців, у яких взагалі відсутні кінцівки, неможливо накласти датчики для визначення пульсу і сатурації, а нам вона потрібна для діагностики в дорозі, для бачення, ми підключали кардіомонітор — він зчитує пульс».
Почула зараз гахкання, хотіла спитати, як часто вам під обстрілами доводиться працювати?
«Ризик обстрілу тут постійно. Ми живемо в розумінні того, що через хвилину нам можуть сказати: “Бігом в підвал” або “Бігом на підлогу”, якщо не встигаємо до підвалу, і сидимо. Тут гахкає постійно, немає такого, що тихо».
Часто Олена співає для поранених, яких евакуює, або разом із ними. На кожну ротацію медикиня-доброволиця возить свою музичну колонку. Має навіть власний плейлист для того, аби підтримати бійців в дорозі.
«Буває, кажуть речі, від яких у тебе навертаються сльози. Щоб якось розрядити обстановку, якщо в нього немає критичного стан або акубаротравми (контузії — ред.), ми включаємо музику, говоримо про вподобання, якщо в дорозі є зв’язок, я шукаю те, що вони просять. Бо буває таке, що “я от хочу саме це”, окей, нема питань. Починаючи від рок-пісень — закінчуючи лірикою, піснею “Надія є”».
https://nakipelo.ua/ru/evakuatsiia-poranenykh-dosvid-zaporizhzhia
Медики суттєво знизили смертність на етапі евакуації
