Північна Салтівка — найбільш постраждалий від повномасштабного вторгнення район Харкова. Попри те, що подекуди від будинків не залишилося живого місця, тут досі є люди. З перших днів вижити їм допомагають волонтери. Провести екскурсію районом і розказати про воєнне життя погодився місцевий мешканець Павло. Пропонуємо відео й текстову версії.
«За 500–700 метрів від нас зайшли кадирівці»
Павло закінчив Академію культури, удома в нього музична студія, як він каже, для душі, а заробляє тим, що вигадує меблі, має цех із переробки старих меблів та меблевий салон. Ми зустрілися з ним біля одного з побитих будинків на Північній Салтівці поруч зі школою, де він влаштував волонтерський пункт.
«Я ж, вибачте за сленг, шизік, який після того, як той «владімір недодєланий» дав свій коментар: «Я вам покажу денацифікацію» за три дні до нападу, уже дружині сказав: «Пакуємо всі речі, бо щось буде». Вона трошки не вірила, як і всі, мабуть. Але я всі речі спакував і, коли о п’ятій ранку перші «Іскандери» почали лягати, уже був готовий», — згадує чоловік.
Напередодні повномасштабного вторгнення Павло продивився всі бомбосховища в мікрорайоні й обрав саме цю школу. А вже коли все почалося, то там уже був хаос — набилося близько 600 людей, не було ні ліків, ні їжі.
«Перший тиждень ми вихвачували інформацію з радіо на батарейках. Пам’ятаєте, коли був прорив Харкову російським спецпідрозділом? Вони ж заходили через нас. Вони зайшли на Бучми (вулиця на Північні Салтівці) й пішли в сторону Журавльовки. Це був найбільший острах, який я відчув. За 500–700 метрів від нас зайшли кадирівці, а в мене в школі тоді 78 дітей було. Ну це був капець», — розповідає Павло.
В укритті бракувало всього. Тоді Павло одзвонив своїм друзям «з мирного життя», волонтерам Олегу Каданову, Антону Бігменку, Стасу Кононову. Вони дуже швидко організувалися й перекрили всі потреби по лікам не тільки в його бомбосховищі, а й у сусідньому та по всьому району 531».
«Я от з вами ходжу і згадую, що дівчинка в нашому сховищі якось прокинулась посеред ночі від вибухів і не впізнала матір. Їй рочків 15, вона в нас тоді вже тиждень сиділа. Вона якось прокинулась посеред ночі й питає в мене: «Ти терорист?», а потім повертається і не впізнає маму. Години три її мама потім обіймала й заспокоювала. Вранці ця дівчинка прокинулася, вибачилася й сказала, що не розуміє, що тоді сталося. Це просто якийсь психологічний капець. І з цим станом людей нам доводилося працювати: когось обійняти, шоколадочку дати, десь з кимось посидіти помалювати», — розповідає Павло.
За словами Павла, перші півтора місяця забезпечували життєдіяльність району лише волонтери. Зараз влада вже включилася й почала підвозити гуманітарку, але Павло все одно планує продовжувати стежити більш ніж за 60 квартирами свого району. У цій справі йому увесь цей час допомагали дружина і брат, а за безпекою стежили «Салтівські дикуни». Між собою зараз вони тримають зв’язок через спеціальний чат.
«Салтівські дикуни»
Коли почалася війна в Харкові, деякі чоловіки мікрорайну згуртувалися, аби виловлювати диверсантів і мародерів. Обрали 20 хлопців, щоб вони охороняли по дві години: дві людини на вході, двоє моніторять з ранку до вечора, й нічні сторожі, які в віконця роздивляються, де і що коїться.
«Ми ж тут таку охорону крепку зробили. Я із самого початку вибудував таку тему: той, хто з камерою, ну дуже ретельно перевіряється. Були випадки, коли заходили хлопці молоді, бистро фоткали й виходили. Ми їх ловили вже на порозі, брали документи, а там у телефоні «Одноклассники», «Любители русского мира», якісь такі пабліки. Ми їх просто терчикам (ТРО – ред.) здавали», — розказує Павло.
За перші два місяці «Салтівські дикуни» зловили близько 20 потенційних диверсантів, шість з яких такими й виявилися. Мародерів хлопці вже не рахують.
«Копи нам вже казали: «Паша, ми їх приймати від вас не будемо — їх багато. Просто провчайте». З мародерами ми дуже плідно попрацювали. Це було жорстко, але як у воєнний час нежорстко. Ну як там можна? У людей біда, а вони тягнуть останнє, що залишилося. Ці люди для мене гірші, ніж ті загарбники», — емоційно говорить Павло.
Ми проходимо безлюдною вулицею поруч. Павло розказує, що в кожному другому підвалі будинку жили люди. Багатьом з них він допоміг евакуюватися. Вони з братом під обстрілами вмовляли людей старшого віку евакуюватися. Багато хто відмовлявся, близько 200 людей вдалося перемістити, коли на Північній Салтівці, як каже Павло, «самий капець був».
«Є такі люди, яким п’ять прильотів, а вони всьо, — нам тоді приходиться до них ходить: їжа, ліки й усе, що необхідно. Але ми родичів бабусь і дідусів, хто вижив, знайшли й відправили відсіля. Ну а всіх, хто критичний: лежачий, хворий, кому вже потрібні серйозні ліки, дітей (а у мене тут в школі було 78 дітей у перші два тижні), ми евакуйовували. Залишилися лише старожили, у яких будинки більш-менш, директор школи, десь три-чотири вчителі та їх сім’ї. Вони тут технарі такі: десь щось підлагодити. Ну, і охорона — хлопці місцеві, «Салтівські дикуни» мої», — посміхається Павло.
Він згадує, як, патрулюючи район, побачив стареньку жіночку у віконце й вирішив допомогти. Стукали в двері хвилин п’ять, кричали, аж поки не вийшов її чоловік. Старенькі подумали, що це мародери. Як зʼясувалося, вони не їли вже три дні й відкрили, бо тут чи нагодують, чи вб’ють, — виходу вже немає. Подружжя волонтери нагодували й відправили до їхньої племінниці у Вінницю.
Найстрашніше було, коли Павло з братом обходили будинки й знаходили записки на дверях «Тут померла людина. Ми нічого не можемо з цим зробити, вибачте». За тиждень хлопці таких знайшли приблизно шість. Були морози, обстріли, й люди просто гинули без опалення, харчів і ліків.
«Ласкаво просимо — мій дім»
Ми підходимо до будинку Павла. Тут із другого дня повномасштабного вторгнення вже не було ні світла, ні води, ні газу. Навпроти будинку стоять гаражі — у них було сім потраплянь із градів. У під’їзді ніхто не живе з перших днів. Піднімаємося сходами й бачимо загорнутий килим на сходовому майданчику одного з поверхів. «Це, мабуть, мародерчики готували», — висловлює здогадку Павло. Він штовхає двері до найближчої квартири — вони виявляються зламаними. «Так, уже попрацювали. Треба буде забити».
Павло каже, що його вигнали з домового чату ще в перший день, бо він лаявся на господарів, які повиїжджали й залишили замкненими своїх тварин. Поверхом вище підходимо до ще однієї квартири.
«І тут собачку ми евакуювали. Я з поліцейськими розмовляв, як це зробити. Як ввечері виходиш, стаєш посеред району і чуєш оцей лай, визг тварин із вибитих вікон, так моторошно стає. Ми записуємо відео (поліцейські нам так сказали), щоб свідки, дата, число, яка квартира, вскриваємо, дістаємо й забиваємо все це. Тільки так, бо ДСНС тоді на такі виклики не приїжджало», — розповідає Павло.
Ми піднімаємося ще вище. «Ось і моя квартирка», — дістає ключі Павло і додає: «Вибачте, я не прибирав». Після третього прильоту він зрозумів, що прибирати поки марно. Проте він дуже вдячний комунальникам, які щодразу після перших двох прильотів наводили лад на подвірʼї й забивали вікна.
Проходимо до спальні, Павло демонструє нам побиту осколками нову шафу. На полиці серванту стоять фотографії й календар, який три місяці показує одне число — 24 лютого.
«Знаєте, до війни мені кожна ця штуковина була неймовірно дорога, а зараз… Цінності зараз трошки інакші, глибші стали: мені важливіше люди, котики. Потім це все якось перевезу, але поки в мене немає житла, і я не знаю, де, що і як. Я 75 днів просто жив у підвалі, вже складненько трошки. Мені хлопці знайшли в центрі місце, куди я б міг переїхати й продовжити свою діяльність. Я попросив їх, щоб хоч міг висипатися, бо на Північній Салтівці ти ж не спиш», — каже Павло.
Волонтер зізнається, що йому не шкода помешкання: «Якщо мій дім прикриває солдатів, а вони розбивають орків, то мені зовсім не шкода квартирки. Нехай вона їх прикриває».
Ми виходимо на вулицю. Поруч із розбитим будинком розквітнув розлогий кущ бузку, сліди війни прикривають зелені віти. Павло роздивляється навкруги й після нетривалої паузи каже: «Після ночі настає день. Відбудуємо все! Сонечко рано чи пізно засвітить».
Наостанок запитуємо про втому.
«У мене є, на кого дивитися. Коли я прикидую, як там хлопцям на передочку, які під прильотами копають траншеї, я не можу казати, що я втомився. Але фізично буває, що десь до стіночки притулюсь і просто вирубаюсь — це, мабуть, втома. Але прям казати, що я втомився… Ми знаємо, для чого це робимо», — посміхається Павло.
