Восени цього року Харків прийматиме другу національну Бієнале молодого мистецтва.
Її тема – “Здається, я заходжу в наш сад”. З одного боку, сад і садівництво тут є метафорами, художників і художниць закликають до мистецьких рефлексій про спроби втримати лад у всесвіті, який щохвилинно змінюється.
З іншого ж, це хороший привід поговорити і про власне сади: сади, парки та інші рекреаційні зони у місті. Як виглядає садівництво по-харківськи? Хто і як втримує лад у нашому всесвіті? Для чого нам сади й лісопарки? Чому ми (не) висаджуємо клумби біля своїх будинків?
Поговоримо про це в проекті “МійСад”.
Це був перший ліс поряд з домівкою. Я все життя мріяла, до речі. Бо зростала ж у степовому Луганську, так, там були «посадки», але ці вузенькі смужки дерев між полями до справжнього лісу аж ніяк не дотягували. А тут ― вийшов з блочної багатоповерхівки, набитої людьми, пройшов десь так хвилин 15, та вже такий, хоп, у лісі! Хоч і вельми культурному, з асфальтовими доріжками та краниками, з яких біжить джерельна водичка, але все ж таки в лісі. В ньому можна було годувати білок та качок, а лишень вийдеш за огорожу «цивільної» частини, навіть трохи заблукати, або, тихесенько засівши на маленькій галявині, слухати птахів та побачити справжнього зайця, як мені пощастило одного разу… Я десь в той час дивилася трохи дурнуватий фільм «Один дома-2», де найбільш запам’ятала саме Сентрал-парк. Це мене вразило. Як, посеред гігантського, галасливого, забрудненого міста ― такий собі шматок природи, де іноді навіть можна загубитися? Круто. То Харків, виходить, теж трохи Нью-Йорк, бо має свій Сентрал-парк, якщо порахувати об’єднані Горького, Лісопарк та Саржин яр? Я гадаю, всередині кожного з нас є свій, внутрішній сад. І от коли він виглядає як той, що поряд з твоїм домом, то і є гармонія. Я таку мала.
Коли я була студенткою, це для мене було навіть трохи сакральне місце, бо тут я могла нарешті побути наодинці, без сусідів по кімнаті та нескінчених гостей. Я готувалась тут до іспитів, читала книжки, валялася на схилах, дивлячись у небо і мріючи, іноді ховалася від людських очей, щоб добряче порюмсати про своє тяжке життя та нещасливе кохання, або просто приходила подивитись на красу та заспокоїтися. Як то було круто ― сидіти, притулившись до теплої кори дерева, да думати будь про що… Тому, напевно, коли ми з моїм чоловіком, поживши по усіх районах Харкова, забабахали собі дуже прикольну та непосидючу доньку, вирішили, що квартиру купувати будемо тільки тут. То було нам страшенно дорого, ми збирали на неї гроші впротяг п’яти років, залізли у страшенний кредит, і за таку ж саму ціну можна було купити десь на Нових домах чи на Салтівці щось велике, трикімнатне, але ми хотіли тільки його. «Джерело» у Саржиному ярі.
Наші діти виросли тут. Так, саме тут, а не вдома, бо заспокоїти та відволікти нашу старшу, як виявилося, можна було в єдиний спосіб ― добігти (бо вона не ходила, а бігала) до цього лісу посеред міста та дати їй добряче поспілкуватися з деревами, мурахами, бабками, метеликами, поганятися за товстими білками у спробах силоміць нагодувати горішками, похлюпатися водою… Влітку це було єдине місце, де можна було сховатися від страшенної спеки, а взимку ― так накататися з крутих гір на санчатах, що відпадали руки від морозу.
Коли з’явилася наша друга донька, ми усвідомили, що нам відкриваються радісні перспективи моржування, бо вона, навпаки, не бігала, а вдумливо сідала прямо у крижаний струмок й обливалася водою, наполегливо вимагаючи, щоб до неї приєдналася уся родина. Ми пізнавали це місце, ми знали кожний куточок, де м’яка травичка, на якій можна повалятися, під яким кленом можна зібрати саме яскраве листя восени, коли на маленьке озеро прилітають качки, де квітне бузок, а де можна ввечері побачити біля води щурів… Ми могли на цілий день засісти тут, особливо влітку, біля води, діти копирсалися у траві та джерелі, а я працювала на своєму ноуті, періодично ловлячи трохи засудливі погляди місцевих «павловопольських» бабусь.
Ми почувалися тут вдома. І навіть прибиралися тут, бо відчували, що це – наше місце, тому ми відповідаємо за нього. З появою пластику «дикі» частини Саржиного яру були страшенно забруднені. Дві весни поспіль ми люто прибирали ці ділянки разом з іншими небайдужими, а на третю там вже майже ніхто не смітив ― спрацювало!
Ми тоді ще не знали, що це ― нормальна практика у европейських та американських містах, намагатися зробити таку рекреаційну зону посеред житлових та ділових кварталів. Що, наприклад, у Гарварді є парк, де до втомлених читанням конспектів студентів може залюбки причимчукувати жадаючий спілкування та печива єнот, а через Мюнхен можна проїхати на велосипеді наскрізь, частково через справжній ліс. Людина у сучасному міському просторі майже постійно відчуває стрес, бо ми не заточені еволюцією на життя у маленьких бетонних та металевих боксиках. Так, еволюція – повільний процес, і ми відчуваємо, що нам погано так жити, а чому ― часто не розуміємо. Тобто це не примхи, а питання виживання. Мати можливість зняти черевики та десять хвилин вільно повалятися на траві, подивитися на якусь білку чи ― це дуже дорого коштує. До речі, дешевше, ніж лікування від нервової перевтоми ти консультації психолога.
Чому ж ми себе лишаємо цього? Чому погоджуємося з тим, що траву треба скосити, вивести, зробити клумбу з тирси та тих чортових петуній, за які переплачено втричі, або поставити лавки за шалені гроші та настелити штучний газон, до якого не можна наближатися? Чому не можна залишити просто траву, просто дерева, щоб люди і далі приходили сюди засмагати на галявині чи бавитися з дітьми у тіні, а не стрибати на батутах під сонцем, бо дерева спиляли або «облагородили» до стовбуру?
Зараз ми маємо тут третю реконструкцію. І дуже багато зелених парканів. Здається, наше місто скоро перетвориться на місто зелених парканів, за якими роками буде нишком відбуватися якесь «поліпшення». Я не можу сказати на сто відсотків, добре це чи погано. Але, якого біса, чому не спитали мене? Чому вони ніколи никого не питають? Так, визнаю, то є риторичне питання.
Багатоповерхівки обступають залишки лісу все щільніше ― так, це такий прогрес, він так виглядає. Напевно, дуже складно відмовити у виділенні землі під забудову саме тут, на схилах над яром, бо вона приваблива. Асфальтові доріжки (вважається, що це про велодоріжки, але доки що це про відсутність розмітки та ввічливості, бо ходять ними пішки) розростаються не менш швидко. Третій раз змінюють дизайн нових лавок, але в останній ми втратили нашу травичку і отримали газон, по якому не можна ходити. Ще ми отримаємо низку штучних озер, і це, мабуть, добре, але ж це був пам’ятник природи, до речі, чому було потрібно змінювати природний ландшафт? Напевно, тому, що у озерах можна тимчасово оселити магазинну форель, що ловлять вудками за гроші дорослі та діти… Я не кажу, що все, що робиться, то вкрай погано. Але мені болить, ніби до моєї оселі вдерлися будівники та почали з власного розсуду перебудовувати її… Ми не ходимо більше з дітьми сюди майже кожен день. Дуже рідко. Бо боляче.
Я боюся, що через декілька років я просто не впізнаю своє улюблений ліс. Ми втратили свій природний «Сентрал-парк», зате отримали вихолощений та поголений «Горкій-парк». Може, це саме те, на що ми заслуговуємо? Що ж, мабуть, залишається зберігати свій внутрішний сад…
