Впродовж найближчого часу український письменник Юрій Андрухович буде жити та працювати у Харкові. Протягом десяти днів він збиратиме інформацію про харківське радіо 20-х років минулого століття. Андрухович розповів про свій новий твір під час інтерв’ю у радіорубці «Накипіло». Зокрема він поділився своїми роздумами про минуле та теперішнє українського радіо, українську літературу, творчість і культурний стан країни загалом.
Дослідження харківського минулого
Юрій Андрухович працює над своєю частиною проєкту, ініційованого художником Микитою Каданом. Він пише звіт від імені харківського кореспондента, який приїхав на виставку сучасного мистецтва до тодішнього Станіславова.
«Я беру участь в такому колективному проєкті, в центрі якого візуальне мистецтво ― живопис та графіка. Лідером проєкту є відомий художник Микита Кадан. У ньому також братиме участь київська «Нова опера» та франківська недержавна ГО «Інша освіта». Місце дії — Франківськ. Можливо, згодом це буде показано в інших містах, але стартувати проєкт має саме там. Він отримав назву «Неможлива виставка». Ідеться про таку легенду: 1931-го року в тодішньому Станіславові відбувається феноменальна міжнародна виставка «лівого» мистецтва за участі найвидатніших художників тодішньої Польщі та радянської України. Вони перетинаються на такому уявному виставковому майданчику».
«Коли мені запропонували приєднатися, я одразу запитав, чим я можу бути корисним. Мені страшенно подобається фейкове мистецтво. Так, нам не подобається фейкова журналістика, але фейкове мистецтво — це цікаво. У будь-якому разі, ми дійшли до ідеї, що непогано було збагатити простір з цією виставкою, збагатити його звуками тодішньої авангардної музики, відреставрованої та виконаної наживо. І звуками тогочасного радіо. Моє завдання ― створити скрипт такого радіорепортажу нібито з цієї виставки. Тобто їде харківський кореспондент українського радіо. І передає свій радіо-звіт про побачене».
«Для цього мені багато що було потрібно дослідити. З того, що я вже дізнався: була дуже активна співпраця радіо з тодішніми письменниками, поетами. Вони загалом, і футуристи зокрема, були зорієнтовані на модерне, сучасне, новітнє. І багато хто з них співпрацював з радіо досить активно: створював передачі або тексти, виступав з мікрофоном. Валеріан Поліщук, наприклад, деякий час працював на радіостанції. Він міг би стати цим кореспондентом з його власними принципами конструктивного динамізму».
«Мені було важливо вхопити стиль епохи. Тому і в Літературному музеї для мене є багато цікавого. Там є, безумовно, великий простір для моєї фантазії. Але для того, щоб ця фантазія гуляла як слід, треба набратися якомога більше знань».
Радіо як вікно у світ
Радіомовлення зіграло свою роль в житті письменника. Андрухович згадував свої першій радіоприймачі, які були в нього в дитячі та юнацькі роки, а також радіостанції, які він колись із задоволенням слухав.
«Платівки слухали батьки, а я — за ними. А потім настав цей момент усамостійненя, коли підліток починає слухати музику, відмінну від тією, що слухають батьки. Тоді настає момент набуття своєї ідентичності, свого «я». Коли мені перестали бути цікавими платівки батьків, я почав шукати на радіохвилях якийсь «біг-біт». Географічне розташування нашого міста дозволяло на більш-менш довгих частотах слухати польське радіо, а на середніх — Румунію з Бухарестом. При тому це була «чаушесківська» Румунія, але у них передачі з тогочасною розважальною музикою були цілком прогресивні. Там тягнулася їх симпатія до італійського світу. На початку 70-х можна було багато італійської поп-музики. Натомість на коротких (частотах, – ред.) були заборонені «підривні» — ВВС, «Радіо Свобода», «Голос Америки», «Німецька хвиля», радіо «Швеція». Їх було важко слухати, тому що глушили. І це було таке своєрідне радіо полювання. Це було вікно у світ».
«Потужними вони (радіостанції, — ред.) ставали в моменти турбулентності суспільства. Наприклад, під час Помаранчевого майдану всі слухали радіо «Ера» включно з таксистами. Я не пригадую, чи під час Революції Гідності вони вели мовлення. Але такого ефекту, як Дойчланд радіо, не було. Але вони заклали певну традицію радіомовлення. Чому у нас не так? Я це пояснюю тим, що у нас закінчилася, як я її називаю, фестивальна епоха, яка почалася ще пізні 80-ті. Чому вона завершується десь роком 1994-1995? Тому що, як мені здається, тоді на сцену виходять олігархічні гроші. Це початок відліку. Зміна президентської влади і початок цього реформування, яке насправді було олігархізацією країни. Медіа перестають бути локальними центрами місцевих ентузіастів. Людей, які за ідею (якщо за гроші — то невеличкі) це все робили. Бо було просто цікаво. І вони стають жертвами цих великих грошей, які входять у гру. Станом на кінець 90-х і початок нульових це вже фактично все розібрати».
Тих романтичних часів вже не буде
Разом тим Андрухович розповів про свій досвід роботи на франківській радіостанції та спроби створити некомерційну радіостанцію з авторськими передачами та якісною музикою.
«Раптом я зауважив, що з франківських FM-ів лунає дуже багато попси російського виробництва. І це, мабуть, маловідомо, але у мене є епізод постійної роботи на радіо. Під кінець 1999-го у нас виникає муніципальна FM-ка «Радіо Вежа». Це була ідея кола молодих, прогресивних людей, які оточували тодішнього мера. Ми спробували з міського бюджету зробити некомерційне радіо, на якому буде якісна музика, на якому не буде попси, на якому будуть авторські передачі… У мене раз на тиждень була програма «Метафори». Я приносив улюблену музику, а між тим розповідав або про свою чергову подорож, або про свої враження».
«У нас бус десяток радіоведучих, які прийшли зовсім не зі світу традиційних FM-ок. Але які були відомі в місті як якісь виняткові меломани зі своїм стилем. Або люди, яким є щось сказати, бо вони цікаві в публіцистиці. Ця ідилія тривала до 2001 року. Трохи більше року. Коли я поїхав до Америки, це була одна програма. А коли повернувся навесні — це вже була попса. Коли я запитав — чому так, то почув відповідь: «Ну, міський бюджет цього не тягнув, ми порадились і вирішили стати як всі». Це радіо існує до сьогодні, воно виросло до радіо-телебачення. Доволі популярне. Але тих романтичних часів вже не буде».
«Була у мене радіо-розмова у Варшавському університеті. Хлопчина-студент запитав: якби я колись перестав бути письменником, то чим би я зайнявся? Це було для мене несподіване запитання. Але відповідь прийшла моментально. Я сказав, що заснував би нічну радіостанцію. Нічний формат — він особливий. Вже можна не ставити якусь ротаційну, поверхову й веселеньку музику. Можна поставити щось глибше і спілкуватись душевніше та відвертіше. От це мені було цікаво. Це була б така радіостанція, яка б виходила в етер тільки ночами. Звичайно, через роки я забув про цю розмову. Але десь в запасі у мене була ця назва — «Радіо смуток». Можливо, я про це колись напишу».
