За останні вісім років Краматорськ сильно змінився: як зовні, так і зсередини.
«Коли я прокинулася від вибухів, здалося, що хтось запустив феєрверк. Подумала: “Вони що, з глузду з’їхали, вночі їх запускати?”. Зайшла в Телеграм, а там усі місцеві чати заповнені новинами, що нас почали бомбити, а на окружній уже російській танки», — згадує Ксенія Николенко свій ранок 24 лютого.
Вона зустріла його в орендованій квартирі на Салтівці: не на Північній Салтівці, а ближче до метро. Але від вибухів, каже, було відчуття, ніби панельна багатоповерхівка підстрибувала. Ксенія згадала 2014 рік у рідному Краматорську, який тоді пережив три місяці обстрілів та окупацію бойовиками так званої «днр». Тож перше, що вона зробила, — розстелила каремат у коридорі та сіла там, сховавшись за двома стінами.
Початок війни
У 2014 році Ксенія жила у Краматорську, працювала журналісткою місцевого медіа, через кілька років переїхала до Харкова, а згодом перейшла працювати в ІТ-галузь. Зараз зі своєю компанією евакуювалася до Угорщини.
Квітень 2014 року почався із захоплення росіянами та колаборантами Слов’янська і Краматорська. Ксенія зустріла його в епіцентрі подій. Вона жила у будинку на тодішній площі Леніна (зараз площа Миру) в Краматорську, де розташований місцевий виконком, захоплений «днрівцями» у перший же день війни. Ну, як захоплений: поки «зелені чоловічки» успішно штурмували міськвідділ міліції, міліціонери, які охороняли виконком, почепили на себе «колорадські» стрічки і просто впустили натовп із площі.
«Це були “казаки” в папахах і дивному одязі, з автоматами, зі зброєю. Не місцеві, бо ми своїх алкашів знаємо, а це були чужі алкаші. Усе відбувалося як театралізоване шоу, спротиву в місті їм не було. Зібравши натовп істеричних баб, вони то ломилися у виконком, то не ломилися, намагалися винести якийсь телевізор. Усе виглядало дуже абсурдно», — згадує Ксенія.
«На той час бойових дій не було у нас, в основному все відбувалося у Слов’янську. Так, звуки канонади долітали, були руйнування на “Станкобуді” (мікрорайоні на півночі Краматорська, ближче до Слов’янська), але до нас у центр сильно не долітало. Магазини позакривалися, банкомати припинили видавати кеш, і щоби купити продукти, треба було їхати в інший район міста», — розповідає Ксенія.
Якось снаряд влучив у квартиру її сусідів, пробивши величезну діру в стіні. Ксенія та її рідні за 15 хвилин зібрали речі та поїхали з центру в інший район. А ще через деякий час під обстріл потрапили житлові будинки і школа на сусідній вулиці.
«У той час це все шокувало, було страшно, — але не так, як зараз. Зараз набагато гірше», — каже Ксенія.
Наслідки обстрілу будинку на проспекті Миру, де жила Ксенія. Липень 2014 року. Фото: Ксенія Николенко
5 липня 2014 року під натиском українських військ бойовики «днр» і росіяни на чолі з Ігорем Гіркіним залишили Краматорськ і Слов’янськ. Цього дня у подруги Ксенії був день народження, тож це свято стало подвійним.
«Ми видохнули, ми такі щасливі були. Мені написав товариш як кореспонденту: “Ксенія, сходи на площу, там зараз будуть наші заїжджати, може, щось напишеш”. І ми з подругою йшли містом — а воно пусте, ніби місто-привид. Йдемо центральною вулицею Двірцевою, а вона широка й пуста: ні людей, ні тварин. Прийшли на площу, там ще стояв Ленін. Чуємо: наші їдуть. Вийшли жінки з найближчих будинків, вони аплодували, коли наш прапор піднімали над виконкомом. Це було дуже радісно. Ми були щасливі, що відбилися, що нас звільнили від цього жаху, бо це (окупація) було не про життя, не про майбутнє, а про «болото». Таке відчуття, що нас в останню мить витягли з болота, ми будемо жити, у нас буде майбутнє», — ділиться спогадами Ксенія.
Велика війна
Різні воєнні експерти, та й самі росіяни розповідають, що Краматорськ і Слов’янськ — одна з основних цілей окупантів у війні. Ці міста добре укріплені, російські війська не можуть легко їх захопити, тому обстрілюють авіаційними та крилатими ракетами, а після захоплення Лиману на півночі Донецької області отримали змогу гатити з реактивних систем залпового вогню.
Перші два тижні великої війни, крім 24 лютого, у Краматорську були спокійними: жодних обстрілів. Потім були запуски ракет, частину збивала наша протиповітряна оборона, а частина влучала у житлові будинки, заводи, у місцевий аеродром. З’явилися жертви серед цивільних: приблизно десятеро за березень.
А 8 квітня росіяни з «Точки-У» обстріляли залізничний вокзал Краматорська, на якому перебували сотні людей, що намагалися евакуюватися з Донеччини. Від обстрілу загинуло понад 60 людей, понад 100 отримали поранення. Це наймасовіше вбивство у Краматорську з часів Другої світової війни.
До цього Краматорськ був основним евакуаційним хабом для мешканців Донеччини. Із залізничного вокзалу від тисячі до півтори тисячі людей щодня їхали безкоштовними поїздами до Львова, Ужгорода, Одеси, Хмельницького та інших міст. Після обстрілу 8 квітня краматорський вокзал припинив працювати, охочих евакуюватися вивозили безкоштовними автобусами. Поступово кількість охочих виїхати зменшувалась.
У травні-червні росіяни трохи залишили Краматорськ у спокої: були обстріли, у тому числі житлових кварталів, але без жертв. А ось липень видався пекельним. Впродовж трьох тижнів росіяни щодня гатили по Краматорську. Сильно дісталося найбільшим заводам міста, які є основними роботодавцями та наповнювачами місцевого бюджету — Новокраматорському машинобудівному заводу та «Енергомашспецсталі». Почалися обстріли житлових кварталів у центрі, один з ударів повністю знищив школу на околиці, а 15 липня росіяни запустили ракету по площі Миру. Це сталося наступного дня після обстрілу Вінниці. На щастя, обстріл площі у Краматорську минув без жертв, бо зараз там ніхто не гуляє.
Краматорськ. Липень 2022 року. Фото: Олексій Ладика
Взагалі, коли зараз потрапляєш у Краматорськ, здається, що у місті нікого немає. За даними місцевої влади, із 180 тисяч людей, які мешкали у Краматорську до великої війни, у місті залишилось десь 60 тисяч. 8 квітня почалася екстрена евакуація автотранспортом. Тому зустріти когось можна або на зупинках транспорту, або біля банкоматів, або на ринках, або в точках видачі гуманітарної допомоги. При цьому комунальники продовжують поливати квіти, ремонтувати дороги, косити траву. З громадського транспорту залишилися лише тролейбуси, проїзд в них безкоштовний, але часто вони їздять пустими.
Два різних міста
Ксенія востаннє була у рідному місті у січні на свій день народження. За її словами, Краматорськ перед початком війни у 2014 році та перед початком великої війни 24 лютого — два різних міста.
«Дуже багато зробили після того, як у Краматорськ переїхала обладміністрація та він став центром Донецької області. В місто почали вкладати гроші, і це було видно: зробили гарну центральну площу з квітами, з великим сухим фонтаном, якого я не бачила навіть в Європі. Дороги стали кращими, у будинках почали робити ремонти», — каже вона.
«Я пам’ятаю застій перед війною, який називали стабільністю. Я працювала у пресі, і на події в принципі можна було не ходити, бо завжди було зрозуміло, хто і що буде казати. Нічого нового не траплялося: усе було те саме, завжди одні й ті самі обличчя. Після 2014-го були зміни, я щоразу поверталася з Харкова та бачила щось нове: то з’явився стадіон у парку, то зробили флагшток на місці занедбаного фонтану. Місто стало більш охайним», — додає Ксенія.
Таку ж думку поділяє місцевий журналіст Максим Ходушко.
«До війни Краматорськ був у тіні Донецька, бюджет міста був меншим, було менше маршрутів тролейбуса, магазинів, супермаркетів, торгових центрів. А за останні роки відкривалося навіть нове виробництво: той самий “Фурлендер” (виробник вітряків). Місто стало живіше», — каже він.
І Ксенія, і Максим сходяться на думці, що нове життя вдихнули переселенці з Донецька, Горлівки, Макіївки та інших місць Донеччини, які переїхали до Краматорська після окупації рідних домівок.
«Багато гарних людей приїхало: у них були ідеї, і вони ці ідеї реалізовували. Переселенці заново відкривали бізнес, проходили курси, вигравали гранти. Вони дали місту нову кров, нову енергію, свій творчий запал», — зауважує Ксенія.
«Кілька тисяч людей з Донецька, Горлівки, Макіївки у Краматорську жили, щось привносили у місто та інтегрувалися», — додає Максим.
Краматорці, що виїжджали під час окупації до Києва, Львова, Дніпра та інших міст, поверталися додому з новим досвідом і новими ідеями. Так, наприклад, народилася молодіжна платформа «Вільна Хата». Вона відкрилося на початку 2015 року та стала у Краматорську культовим місцем. Там збиралася молодь, проходили фестивалі, концерти, виставки, вечори поезії, вистави, соціальні акції, лекції і майстеркласи. А ідея відкрити «Вільху», як ласкаво її називають краматорці, виникла в юнака з Краматорська Миколи Дорохова, коли він побачив схоже місце у Львові. Ідею вдалося втілити в життя разом із львівськими друзями.
Згодом «Вільха» стала не лише місцем зустрічі для молоді, а й потужним волонтерським центром. Схожі місця різної направленості для різних вікових категорій стали з’являтися у Краматорську як гриби після дощу. До волонтерства та громадського активізму стали залучатися багато людей, молоді, і в підсумку про Краматорськ вже не можна було сказати «застій». Воно стало містом руху: це проявлялося як зовні у вигляді нових парків, скверів, доріг, кафе, магазинів, так і всередині — в активній громаді. Тому коли почалася велика війна, краматорцям не потрібна була команда згори, аби почати діяти.
Краматорський вулик
«Є визначений час, коли військові мають прийти. Ми вже більшість з них знаємо, знаємо, що для кожного готувати. І на цей час все готово. Бутерброди, чай, кава, пиріжки, хліб, випічка. Капусту квасимо, оладки робимо, бульйон», — розповідає викладачка англійської мови Катерина, нарізаючи ковбасу для канапок.
Черга за гуманітаркою у Краматорську. Фото: Олексій Ладика
Щойно російські ракети почали прилітати в українські міста, вона, як і багато інших у Краматорську, шукала, чим себе зайняти. Люди тоді приходили до волонтерських центрів із питанням: «Чим я можу допомогти?». Катерина прийшла до Центру підтримки ветеранів АТО та їхніх сімей «Поруч».
Спочатку військові, які взимку стояли на позиціях на підступах до Краматорська, попросили гарячого чаю, щоб зігрітися. У «Поруч», яке також працює як кафе, робили для них чай. Після заклику в соцмережах містяни нанесли термоси з напоями, цукор і солодощі. Згодом військовим готували не лише чай, а й повноцінні обіди, причому щодня. А потім почали з’являтися потреби у медикаментах, військовій формі, ковдрах, павербанках, безпілотниках тощо — і всі ці потреби вдавалося закривати.
Зараз у Краматорську діє щонайменше п’ять волонтерських ініціатив, які допомагають військовим, а також численні ініціативи, направлені на допомогу цивільним. Серед останніх — гуманітарна асоціація «Все буде добре Україна». На початку великої війни п’ять громадських організацій і благодійних фондів з Краматорська об’єдналися в асоціацію, щоб допомагати з евакуацією мешканців міста. Зараз активісти «ВБД Україна» евакуйовують людей з гарячих точок, а у Краматорську роздають гуманітарну допомогу. Лише в одній точці видачі пакети з їжею щодня отримують 700–800 людей, а таких точок у місті чотири.
Але що станеться з усіма здобутками останніх років, якщо росіянам вдасться досягти своєї мети і захопити Краматорськ?
«Зараз є відчуття, що місто у сильній небезпеці. Цілі міста стираються з лиця землі: Маріуполь, Сєвєродонецьк, Лисичанськ — і тепер ця вся наволоч лізе на Краматорськ, Слов’янськ, Бахмут. Якщо будуть там бойові дії, місто постраждає дуже сильно. Зараз будинок моїх батьків пошкоджений, туди прилетіла ракета. Половина дому сильно зруйнована, а у нас вікна повибивало. Я так розумію: якщо нічого не покращиться, то будинок так і буде стояти без даху восени та взимку. Яким він буде після цього — питання дуже складне. Моїм батькам зараз немає куди повертатися», — каже Ксенія.
https://nakipelo.ua/travma-svidka-yak-zhiti-dali/
