Пластикова ручка відтягує руку. Я спускаюся сходами та обережно несу кисневий концентратор.
За мною з під’їзду виходять Юлія та Тетяна. Господар квартири, яку ми щойно залишили, кричить услід слова подяки. Ми доходимо до червоного мікроавтобуса. Юлія відкриває бічні двері, я ставлю концентратор на підлогу. На його боці написано «Тетяна», поруч намальовані три червоних зірки. Юлія маркером малює четверту. Кожна з них — врятоване життя.
Юлія Смагіна й Тетяна Іванченко вже кілька місяців привозять кисневі концентратори хворим на COVID-19 у Харкові. На початку 2021 року в міських лікарнях почалася криза. Нова хвиля коронавірусу виявилася агресивнішою за попередні — тож ліжок у лікарнях із доступом до кисню не вистачало. Хворих із Харкова везли в невеликі містечка області, але незабаром місця закінчилися і там.
Друзі Тетяни ще до нової хвилі COVID-19 вирішили купити кисневий концентратор про всяк випадок. Скинулись грошима, Тетяна знайшла апарат, його назвали «Валерою».
«Коли пішла друга хвиля, у нас був лише “Валера”. Таня зібрала ще грошей, купила “Єву”, дівчинку йому до пари. Унаслідок їх наплодилось у нас 17 штук», — розповідає Юлія Смагіна.
Волонтерки привозять концентратори не тільки тим, у кого хвороба в активній стадії, але й людям, кого виписали з лікарні, але не долікували повністю. Деяким пацієнтам потрібно ще деякий час після одужання користуватися киснем, щоби «роздихати» легені. Але концентратори надають лише тим, у кого є лікар, який їх веде та виконує протоколи лікування.
«Легені при COVID дуже слабкі. У них тканина розповзається сама собою. А якщо ще дмухнути туди повітрям під великим тиском, просто розриває легені. У людей після апаратів ШВЛ дуже низька статистика виживання. Не треба туди (на апарат штучної вентиляції легень, — прим. ред.) потрапляти. Треба починати лікуватись із перших симптомів. Люди мають виходити або на концентраторі, або на поточному кисні з правильним лікуванням», — додає жінка.
Поки Юлія заводить мікроавтобус, у Тетяни дзвонить телефон. Віктор, ще одна зірка на боці концентратора, живе в цьому ж дворі. Він побачив бусик волонтерів і кличе їх на каву. За декілька хвилин чоловік виносить три стаканчики з гарячою кавою.
Коли Віктор захворів на коронавірус, його колега зв’язалася з волонтерками. Того ж дня Юлія й Тетяна привезли концентратор. Віктор користувався апаратом трохи менше тижня, і хвороба в нього пройшла не в тяжкій формі. Ми допиваємо каву та їдемо далі: сьогодні у червоного бусика довгий маршрут.
За наступною адресою на нас уже очікує чоловік. Він одужав від COVID-19, а тепер концентратор потрібен його дружині. Юлія та Тетяна передають «Тетяну» чоловікові, паралельно запитуючи, як він себе почуває. У квартиру нас не пускають, аби не заразити. Чутно, як волонтерки пояснюють правила користування концентратором.
Тетяна та Юлія кажуть, що за час волонтерства стали практично психологами. Когось із підопічних заспокоюють, когось — наприклад, тих, хто безвідповідально ставиться до власного здоров’я, — сварять і дають «чарівний пендель».
«Треба слідкувати за близькими, бо іноді вони поводяться нерозсудливо. Бувають “невмирущі Маклауди”: бачиш, що в людини вже патологія, пояснюєш їй. У відповідь чуєш: “Та ладно!”. Здаємо аналізи — волосся встає дибки. Тому ми вимагаємо, щоби хворі викликали швидку, щоби за ними наглядав лікар. Особливо якщо є супутні захворювання», — наголошує Тетяна Іванченко.
Якщо прийде наступна хвиля коронавірусу, волонтерки знову підстраховуватимуть державу. Вони планують не лише розвозити концентратори, а й навчати сімейних лікарів як ними користуватися. Головне, кажуть, щоби лікарі в Харківській області отримали більше тисячі апаратів, придбаних за кошти обласного бюджету.
«Ми виборсаємося із пандемії. У нас непереможна нація, але вона починає боротись, коли вже зовсім край і доведено все до стану “або пан, або пропав”. Ми завжди викараскуємося. Ті лікарні, що були готові, будуть готові й надалі. Ті, що не готувались, готуватись не будуть — бо наша влада живе сьогоднішнім днем. З усім тим у нас достатньо потужностей, а в лікарів — досвіду. І ми завжди готові, якщо знову почнеться, приєднатися», — запевняє Юлія Смагіна.
Ми виходимо на перехресті, а червоний бусик їде далі: на волонтерів очікують ще за двома адресами.
