Харківські журналісти та працівники медіа довели, що їхня професія не обмежується лише роботою з текстами, фото чи етерами. Їх робота продовжується і у війську. Три колеги, які доєднались до війська, розповіли про свій досвід, як робота журналіста вплинула на службу і чи будуть вони повертатись в журналістику після.
Антон Колінько, військовослужбовець бригади “Хартія”, журналіст: “я б дуже хотів повернутись до журналістики”
Антон Колінько працював журналістом харківського онлайн-видання “Люк”, він працював із темами деколонізації, топономіки, культурну спадщину і життя під обстрілами. У жовтні 2024 року пристав до лав бригади “Хартія”.
— Що вас привело від журналістики до армії?
— Я, насправді, не прийшов до думки, що хочу піти у військо Скоріше, це було розуміння невідворотності: у нас йде повномасштабна війна, я військовозобов’язаний, у мене є конституційні обов’язки. Чи хотів я йти в армію добровільно? Мабуть, що ні. Але я розумів, що це станеться, і підготувався морально. На всякий випадок, у мене був зібраний мобілізаційний рюкзачок на той випадок, якщо мене ТЦК візьме прямо з вулиці. І це просто, зрештою, сталося приблизно тоді, коли я був вже готовий, мав зв’язки з двома різними бригадами, надсилав своє резюме, шукав собі якусь посаду.
— Чи змінились твої уявлення про армію відносно людини яка раніше розповідала про армію і військо з тих часів як ти в неї попав і як?
— З одного боку, з’явилося краще розуміння, що за люди служать. Краще розуміння, як все відбувається. Звісно, що були якісь ілюзії, які дуже швидко розбилися.
— Чи плануєш ти після кінця служби, перемоги, щоб не відбулося, повертатись в журналістику?
— Я б дуже хотів. Я довго йшов до того, щоб стати журналістом. У мене було вигорання від 10 років роботи в інтернет-маркетингу, але до журналістики я би хотів повернутись.
— Як служба вплинула на твоє життя?
В армії… дуже швидко емоційно вигоряєш, тому що це стресове середовище. Це досить важко, навіть якщо ти звичайна тилова криса, як я, і щось робиш, здебільшого, у штабі. Це важко через певний темп і ти стаєш трошки цинічнішим, грубішим, змінюється стиль спілкування навіть з близькими.
— Як людина, яка все одно перебуває в медійному полі, чи змінилося те, як ти сприймаєш новини? І чи тобі допомагає тобі це сприйняття в службі?
— Я відписався від великої кількості інформаційних каналів: у мене були підписки і в Ютубі, і в телеграм-каналах. Мої вподобання трохи змінились порівняно із цивільним життям: я більше сконцентрований на військовій аналітиці, новинах з ресурсів типу Deep State, тому що мені важливо відстежувати воєнні дії. Мене трошки дратує інформаційний шум, більше, ніж коли я був на «гражданці».
Коли я бачу, що деякі блогери чи новинні агенції хайпують на якійсь темі, де не треба, це викликає відверту зневагу, особливо, коли це йдеться про великі медійні агенції з класною, старою, глибокою історією.
Дмитро Кузубов, військовослужбовець бригади “Хартія”, журналіст: “я не бачу себе ніде, крім журналістики”
Дмитро Кузубов працював шеф-редактором медіа “Люк”, журналіст, який писав для міжнародних видань про війну в Україні, доєднався до “Хартії” у червні 2025 року.
— Я завжди вважав, що немає більш не готової людини для війська та служби, аніж я. Виявилося, що все це не просто, але можливо. Рано чи пізно це мало статися. Я обрав «Хартію» (13-та бригада оперативного призначення «Хартія» (13 БрОП) — військове формування в складі 2-го корпусу Національної гвардії України). Цьому сприяли гарні відгуки, знайомі, які на той момент вже служили у бригаді та пропозиція посади в медійці. Далі були стандартні абревіатури: ТЦК, ВЛК, два місяці базової загальновійськової підготовки і два тижні курсу молодого бійця — суто хартійського вишколу, загалом — майже три місяці підготовки. Я не на бойовій посаді, але навчання точно пішло на користь. Часом було складно, але інакше зараз я б не зміг спілкуватися з побратимами однією мовою. Зрозуміло, що війна — це не учєбка, але умовний «контакт на 12» (часова позиція — об’єкт вгорі або спереду), дистанція, тримання секторів, такмед та інші речі, яким вчать у навчальних центрах, — це база і та універсальна мова, що об’єднує.
Насправді, здорово, що в «Хартії» звертають увагу на попередній досвід та навички. Для мене це абсолютний метч, бо я займаюся тим, що люблю і, мабуть, вмію краще за інше. Тож, сподіваюся, що стану в цьому корисніше, ніж якби був штурмовиком, бо, як показали навчання, стрілець із мене — так собі. Мені пощастило служити з багатьма людьми з креативного сектору, які мають бекграунд у журналістиці, фотографії, PR, маркетингу, дизайні, з тими, з ким я міг би співпрацювати та товаришувати і в цивільному житті. Але попри такий якісний склад і, незважаючи на те, що ми не в окопі, це армія й правила тут відповідні. Забувати про це тобі не дають ні на хвилину. Хоча я й не на бойовій посаді, життя змінилося кардинально. Насамперед, це стосується графіку та дисципліни. Останні шість років я працював дистанційно, мав свободу дій і рухів і ні перед ким не звітував, тому до протилежностей цього складно звикнути. Проте доводиться. Це робота в режимі нон-стоп, і ти завжди маєш бути на низькому старті.
— Чи допомагає журналістський досвід у військовій службі? Якщо так, то як саме?
— На службі я займаюся контентом і зв’язками з медіа — наразі пишу тексти про бригаду для різних ЗМІ, координую поїздки журналістів, які роблять матеріали про наш підрозділ, на локації «Хартії», беру участь у створенні архіву бригади тощо.
Журналістський досвід однозначно став у нагоді: у мене вже були теплі контакти з редакторами й успішний досвід співпраці з багатьма медіа, тому я можу комунікувати з ними щодо потенційних тем та розміщення текстів про наш підрозділ.
Поїздки з журналістами до військових нагадують роботу фіксера, яким я ніколи раніше не працював. Тож, це новий та цікавий досвід, який я не мав у цивільному житті. Ти ніби сторонній наглядач: береш участь не стільки у креативному процесі, скільки в організаційному. Зводиш журналістів із представниками бригади, керуєш логістикою, слідкуєш за дотриманням таймінга і правил безпеки. Тобто, виконуєш роль посередника між журналістами та військовими, тієї людини, якій часом доводиться обмежувати і зупиняти потік креативності, бо безпека понад усе. Й тут, по іншу сторону барикад, ти вперше розумієш це на 100%.
Однією з перших таких місій для мене став виїзд із фотографом The New York Times Девідом Гуттенфельдером, який робив матеріал про американського добровольця з нашої бригади. Девід багато років працює в гарячих точках по всьому світу, висвітлював геноцид у Руанді, фотографував у Північній Кореї й виглядає як людина, яка вже бачила в цьому житті все. Але при цьому, маючи понад мільйон підписників в інстаграмі, поводить себе скромно і чемно. Російсько-українську війну він документує вже три роки. Два дні поспіль ми приїжджали з ним до героя. Девід робив безліч кадрів на камеру і телефон, уважно і ретельно фіксував кожен його крок. Здається, що в українських медіа немає можливості так довго працювати над одним матеріалом. Принаймні, у мене під час роботи журналістом її не було.
Архів бригади, який ми робимо разом з оператором, — також цікавий пласт роботи. Це невеликі бліц-інтерв’ю з особовим складом, під час яких ти краще знайомишся з побратимами. Це спонукає на генерацію нових ідей. Тож, ти записуєш їх у нотатки як потенційні теми, аби запропонувати їх для ЗМІ у розлогішому форматі — й відтак, про них дізналося б більше людей. Й далі вже поступово працюєш із ними.
Тобто, як не парадоксально, але здається, що у війську у мене є шанс не лише продовжувати займатися тим, чим я займався, але і зростати як журналісту. Питань, звісно, ще багато. Але ледь не щодня у телефонній книзі з’являються нові контакти: побратимів, журналістів, фіксерів. Це допомагає вибудовувати нові зв’язки й краще розуміти, як все влаштовано і що треба робити, аби бути ефективним.
— Чи змінилося ваше сприйняття війни зсередини, у війську, порівняно з тим, як ви бачили її журналістом?
— Рік тому я робив матеріал про «Хартію» і стримування ворога під Липцями як журналіст, а зараз вже сам став частиною бригади. Це змінює оптику сприйняття не стільки війни, скільки війська, бо тепер ти не ситуативно тут, а перманентно. Відповідно, заглиблюєшся у всі процеси, бачиш їх зсередини, аналізуєш і досліджуєш. Тобто отримуєш дорогоцінний як для журналіста доступ до інсайдів, які, звісно, не можна розголошувати, бо ти тепер військовослужбовець.
— Чи залишаєтесь ви в інформаційному полі зараз — читаєте, аналізуєте новини, можливо, документуєте щось самі?
— Не залишатися в інформаційному полі з урахуванням специфіки моєї служби і журналістського бекграунду загалом неможливо. Інша справа, що часу і ресурсу на рефлексії стало відчутно менше. Тим більше, що якихось інфантильних очікувань та надій на те, що умовно завтра все скінчиться, у мене не було і немає. Не люблю моралізаторства і вважаю, що кожен сам робить вибір і облаштовує життя. Але замість того, аби нескінченно рефлексувати в соцмережах та на кухнях, свою енергію можна спрямувати на те, щоб знайти собі посаду у війську, поки за тебе це не зробили.
— Чи плануєте повернутися до журналістики після війни? Якщо так — як цей досвід вплине на ваш підхід до професії?
— Безумовно, планую. Ба більше, не бачу себе в іншій галузі. Але розумію, що навіть якщо війна колись закінчиться, можливість писати про щось інше, крім неї, у мене навряд чи буде. Бо аби дослідити все це, здається, не вистачить цілого життя. Тож, навіть якщо не у війську, моя робота так чи інакше буде пов’язана з війною ще довго. Часи не обирають, тож, треба прокачувати стоїцизм.
Кирило Лукаш, військовослужбовець НГУ, комунікаційний менеджер Культурних сил, журналіст і радіоведучий: “за великим рахунком, я і не йшов з професії“
Кирило Лукаш — культурний менеджер, радіоведучий на радіо “Накипіло”, журналіст і актор театру. У 2025 році приєднався до лав Національної Гвардії України і обійняв позицію комунікаційного менеджера Культурних сил.
— Як вам допомагає журналістський досвід у військовій службі?
— Я, власне, залишаюся при професії, бо працюю в медійці і комунікаційній роботі. Журналістський досвід допомагає напряму, адже ми займаємося висвітленням подій у війську і розробкою комунікативних кампаній для сил оборони. Тут мені дуже у пригоді весь журналістський досвід: і контакти, і підхід до розробки цих комунікативних стратегій, і усвідомлення того, що журналісти можуть висвітлити, як це прийметься журналістською спільнотою. Це допомагає мені в усіх царинах. У війську абсолютність неочевидного – це розуміння того, що якраз комунікаційників, журналістів, професійних людей, які б займалися пресслужбами, медійністю навіть на рівні бригад, дуже не вистачає. У моєму досвіді сталось саме так і я можу говорити і про Збройні сили, і про Національну Гвардію. В сучасній війні це вкрай важлива складова.
— Чи змінилося ваше сприйняття війни вже у війську порівняно з тим, як ви бачили її як журналіст?
— Певним чином змінилося. Війна з середини війська, насправді, це рутина. Я впевнений, що це теж потрібно доводити до суспільства. Усвідомлення того, що це рутина, не вічний героїчний чин, а щоденна робота. Я впевнений, що це знання допомогло б у рекрутингу і візуалізаційних процесах.
З одного боку, ми маємо не забувати, що все це разом – великий героїчний чин нашої країни і людей. З іншого, треба розуміти, що 90% війни – це рутина, щоденні виконання задач, з яких і складається ця війна.
— Чи плануєте повернутися до журналістики після війни? І якщо так — як цей досвід вплине на ваш підхід до професії?
— Я і не йшов, за великим рахунком, з професії. Просто змінилось загальне загальне звучання і теми роботи, тож, постає запитання, що є поверненням. Я дуже сумую за радіоетерами, якимись подкастами, таким всім. Втім, по-перше, цілком можливо, що вони теж з’являться в моєму житті найближчим часом. По-друге, буде можливість гучніше говорити про формування воїнської культури і мілітаризацію суспільства. І цей досвід перебування у війську, який я зараз набуваю, він вплине на підхід до роботи. Найуспішніші історичні моменти в Україні були якраз тоді, коли суспільство було достатньо мілітаризоване і мілітарне мистецтво, культура дуже інтегрувалася в суспільство в цілому.
Достатньо згадати українське барокко, яке ми також називаємо козацьким барокко. Це приклад того, як мілітарне дуже близько з культурою і утворює, як приклад, або Слобідські устрої України, або Гетьманщину. Ці успішні прояви дуже серйозної інтеграції і, скажімо так, сусідство двох цих історій, безумовно, давало свої плоди тоді і необхідно сьогодні. Тому, якщо і буде такий журналістський досвід, він, безумовно, якимось чином корелюватиметься з воїнською культурою, культуру воїна.
Повернення до професії ще залежить і від того, що необхідно висвітлювати різноманітність, наприклад, військової роботи в наших підрозділах, наскільки це все організовано у війську, культуру пам’яті за нашими загиблими, культуру підтримки, про які фактично ніхто зараз всерйоз говорить. Ось я думаю, що цей досвід буде мене кликати в цей бік.
Юлія Напольська, регіональна представниця Інституту масової інформації в Чернівецькій області.
