Що таке «Горизонт» у Харкові? Ні, це не якась особлива межа між небом і землею. Це мікрорайон на околиці міста. Якщо зберетесь у Донецьку область, неодмінно проїжджатимете горизонтівські дев’ятиповерхівки. Зараз у садках тут повно крихітних кислих яблук. Висока трава городів висихає під нещадним сонячним промінням, а місцеве озеро за Дробицьким яром цьогоріч перетворилося на популярний курорт. Тут я жила підліткові й студентські роки. Навіть не кожен місцевий знає цей райончик, тому я здивувалася, коли про «Горизонт» згадав герой цього інтерв’ю, письменник родом із Дніпра — Максим Беспалов. Місяць він провів у Харкові, працюючи над документально-художнім романом про українську еміграцію.
Одного разу йому до рук потрапила стара мапа міста з позначкою району «Горизонт». «Я тоді подумав, як там взагалі люди живуть? Це ж майже за містом», — згадує Максим. Чудово, живуть, кажу. Скільки книжок було прочитано дорогою з дому до центру і назад. А на скількох вечірках не вдалося побути до кінця, бо останній тролейбус від кінцевого метро прямував о 23:45. Добре там живуть і, мабуть, більше цінують час. З останнім, зізнається Максим, у нього бувають труднощі. Щоби писати кожного дня, виділяє окремий час.
Я не вірю в натхнення. Письменництво — це важка праця. Один із найдієвіших для мене способів сісти за письмо — читати інших авторів. Інколи книжка так вдало написана, що аж заводить, і самому хочеться щось написати.
Графік хоч якось дозволяє зосередитись і стати організованішим у відносно новій справі. Хоча вірші Максим писав ще з дитинства, а прозу — з 25-ти років, до карантину більше жив подорожами. З власною туристичною агенцією та окремо відвідав понад 60 країн. П’ять років тому перебрався із Дніпра до Львова, і знову роздумує про переїзд. Однак поки що життя на валізах поставив на паузу та зосередився на книзі. Розраховує, що це робота мінімум на пару років. Та й він вже не поспішає, намагається спіймати темп, яким живе Львів.
Львівська сієста, дніпровська журба та харківський колорит
— У Львові усе так помірно, неквапливо. Я досі не можу звикнути до цього темпу життя. Ми з дівчиною врешті-решт вирішили переїжджати до Києва чи Берліна — спробувати пожити у мегаполісі, де зовсім інші перспективи й горизонти. Мені 37 років, і маю ще десь п’ять років для нового ривка. Є сили і розуміння того, як втілити задумані ідеї в життя. У Львові їх реалізувати надскладно.
— Через те, що Львів — камерний і повільний?
— В принципі, там немає можливостей для того, що я хочу втілити. Місто доволі герментичне. Усі розуміють: якщо хочеш добре жити, треба пахати, заробляти гроші. Для львів’ян це не завжди значний аргумент, і це дивує. Наприклад, мені було складно знайти людину, яка відремонтує газовий котел. Питаю у львівських друзів, може, у когось є майстер. Знайшов, телефоную, а це, здається, вівторок був. Майстер каже: «Сьогодні не зможу, завтра у мене вже є два виклики, післязавтра теж не вийде… Давайте у понеділок, а краще у вівторок?». Але ж у мене газовий котел. Прошу його прийти сьогодні хоча б увечері, заплачу удвічі більше. «Ні-ні, навіщо я буду переробляти…». Для мене це дивно звучить.
— Просто у львів’ян буває сієста…
— Так. Якщо є гроші на каву, то життя вдалося. З іншого боку, у неквапливості Львова є перевага. Там ти розумієш: а чи взагалі є сенс кудись поспішати? Цьогорічний карантин, особо той суворий, навесні, коли ти біг, біг, біг, і тут все — у стіну врізався. Бігти немає куди, бо ти в чотирьох стінах. Через два-три місяці замислюєшся: може, не треба було весь час бігти? Життя складається з моментів, а комфортне життя — це не лише бігти від дедлайну до дедлайну. І львів’яни це збагнули. А як, як «гарний і розумний» хочу і там, і там встигнути. З роками стало зрозуміло: більше, ніж дві справи одночасно, робити не зможу. Колись я був більше мандрівником, аніж письменником. Цього року — навпаки. Коли два твоїх хобі перетворюються на професію, і ти з них живеш, це класно. Недавно є в афоризм: перетвори своє хобі на роботу, і ти ніколи не будеш втомлюватися. Але це забирає хобі. Тоді доведеться нове шукати. Хоча поки що вдавалося знаходити подорожі окремо для себе і по роботі.
— Чому вирішив покинути Дніпро?
— За 30 років життя там трохи набридло, втомився від сірої щільної забудови. Буквально днями спілкувався з харків’янином, який розказав, що після 12—15 років в IT-сфері звільнився з роботи, не знаючи, куди податись. І півроку з того, що робив — це пив і відпочивав. Такий у нього був моральний злам. Можна сказати, що в мене так само був моральний злам від Дніпра. Останні півроку відчувалась депресуха. Я розумію, що не міг не переїхати, інакше б у мене вийшла історія дніпрянина, який подавав надії, а після 35-ти років почав серйозно пити й втратив себе. Я зрозумів, що переїзд врятував мене.
Переезд ради творчества. О Харьковской литературной резиденции
— Якщо до Львова треба переїжджати, коли втомився, то до Дніпра чи до Харкова — коли?
— Та будь-коли. Вони підходять і для життя, і для роботи, щоби досягати чогось у кар’єрі. Дніпро мені подобається тим, що це моє рідно місто. Харків — тим, що тут є серйозний двіж громадських, культурних діячів. Люди роблять це місто. У вас дуже чепурний центр. Всюди різноманітні заклади, гарний асфальт, бруківка. А от мікрорайони подалі…
— Колоритні…
— Ага, скажемо так. Центр — це лише фасад. В місті є величезна кількість людей, які займаються громадськими ініціативами та змінюють простір на краще, роблять так, щоби за фасадом було якесь підґрунтя. Поки я не переїхав сюди, я цього не розумів. І я бачу, що цим людям не потрібно нікуди їхати з Харкова, щоби чогось досягати. Вони створюють комфортне середовище навколо себе.
Загальне враження від Харкова — це простір. У Дніпрі він так само є за рахунок річки. Але у вас цей простір всередині міста — великі площі, широкі вулиці. Я зараз живу на Московському проспекті, біля станції метро «Армійська», і такий довгий проспект мені важко уявити у якомусь іншому місті України. Особливо у Львові: його камерність сильніше відчувається з переїздом до Харкова. Тут щоденно треба долати величезні відстані.
Звіряємо з Максимом електронні годинники. Сходимося на думці, що будь-яка активна людина у Харкові протягом дня проходить у середньому 15-20 тисяч кроків. Максим для порівняння згадує: у Львові в нього виходило не більше 8000 кроків. Тепер ваша черга перевірити.
— Це твоє найдовше перебування у Харкові в межах Літературної резиденції. Навіщо тобі цей проєкт?
— Коли у мене була перша онлайн-зустріч з літрезидентами та організаторами, нас запитали: що для нас було стимулом податись на конкурс. Я так по-бунтарськи сказав — гроші. Якщо чесно, зараз дійсно складні часи. Туристичний бізнес, з якого я жив останні п’ять років, не працює. Стало сумно. Однак я швидко перетворився з бізнесмена й мандрівника на письменника. А коли з’явилася можливість поборотися за грант Літературної резиденції, десь пожити у новому місці та ще й писати, я зрозумів: це моє, я хочу.
Як натрапив на українсько-ірландське містечко у США
— Розкажи, про що зараз пишеш?
— У мого твору поки що немає остаточної назви, попередня — «Пожежа, або У пошуках Єви». Це твір про українську еміграцію сторічної давнини з Карпат у штат Пенсільванія, США. Історія заснована на реальних подіях. Як до неї дійшов, взагалі досі не вірю.
У мене є знайомий тревел-блогер. Років шість-сім тому він мандрував Америкою та заїхав у містечко Централія — місто-привид, колись було населеним пунктом на 3 000 жителів. Там були вугільні копальні. У 60-х роках ХХ сторіччя в одній з копален назбиралося багато сміття. Завелися щури, а через них — антисанітарія, хвороби. Вирішили це сміття підпалити. Немає сміття — немає проблем. Але шар вугілля залишився та тлів. Пізніше в землю почали провалюватись будівлі, дороги, містечко смерділо паленим вугіллям. Підземну пожежу повністю так і не змогли ліквідувати. Водою не заллєш, бо вибухне. Місто так і затягнуте димом, через що стало прототипом Silent Hill в однойменних американських іграх та фільмах.
Мій знайомий вирішив туди завітати, гуляв занедбаними вулицями та побачив церкву, а за нею — цвинтар. Пішов туди. Бачить, на надгробках усе написано кирилицею, але мову він ніяк не зрозуміє. Сфотографував могилу матері та доньки — Єви та Марії Ориняк, які померли восени 1918 року з різницею в кілька тижнів. Написав про цю знахідку в своєму блозі. На фотках я розгледів напис українською, а місце їхнього народження, село Сможе — це Галичина, сьогодні — село у Сколівському районі Львівської області. Скоріш за все, загинули вони під час пандемії іспанки.
Я почав шукати інформацію про цих Ориняків, про Централію в інтернеті та в архівах. Виявилось, що містечко було центром української еміграції в США, а в сусідньому місті видавалася найстаріша у світі українська газета для емігрантів — «Свобода». Принаймні, перші десять років від початку заснування вона друкувалась саме там. Тобто цей Silent Hill — у минулому українське місто. Про це ніде особливо немає згадок, лише в архівних документах. Я передивився результати перепису місцевого населення від 1920 року. Більшість прізвищ там українські, а ще є ірландські, тобто це українсько-ірландське містечко. Неймовірно. Зрозумів тоді, що рано чи пізно про це напишу.
Коли взимку повернувся з останньої подорожі Азією, гадав, у мене є місяць до наступної поїздки (звісно, до карантину так думав), і вирішив, що треба зайнятись письменництвом. Однак не міг збагнути, про що писати. Моя дівчина сказала: «Так, давай розслаб мозок. Що тобі перше спадає на думку?». О, про Ориняків, про епідемію напишу. Хто тоді знав, що почнеться епідемія коронавірусу, і це стане наскільки актуальною темою.
Перша частина книги буде присвячена моїм пошукам. Уже розписав на 50 сторінок, і це лише половина знайденого. Друга частина — про долю родини Ориняків, які переїхали до Пенсільванії, ким були Єва та її сім’я. Кожен розділ не так просто написати. Це кропітка робота з підбору фактів, особливо, коли розповідаєш про людину, яка жила 120 років тому.
— Звісно, ти несеш відповідальність за кожне слово.
— Так. Я ніколи не займався чимось настільки складним, як література. Але й настільки ж приємним. Коли пишеш, пишеш, поставив крапку, видихнув… Це такий неймовірний кайф від того, що ти створив.
До речі, у селі Сможе в Україні досі живуть Ориняки. Вони майже нічого не знають про американських родичів. Я їм розповів про долю тієї частини родини, яка переїхала до США. Ця історія для мене своєрідний квест. Із кожною новою знахідкою, з кожною зустріччю я дізнаюся дедалі більше, щоб у результаті скласти величезний пазл про долю окремої родини на фоні цілої епохи.
Ми могли б говорити з Максимом до вечора, однак робота чекає. До екскурсії районом ХТЗ автор хоче встигнути написати ще кілька сторінок роману. «Офісом» собі він обрав Літературний музей. Писав, сидячи на дивані Павла Тичини — унікальному експонаті з домівки поета. Наприкінці тижня Максим попрощається з Харковом. Сподівається, ненадовго, бо все ж таки енергетика нашого міста мотивує бути письменником.
Подивіться наше інтерв’ю з минулорічною учасницею Харківської літературної резиденції:
