На п’ятому році повномасштабної війни військовослужбовці часто відчувають не лише фізичне, а і психологічне виснаження. Тривале перебування на позиціях, загибель побратимів, розлука з родинами та нерозуміння з боку цивільних впливають на їхній стан. Іноді, аби підтримати людину, потрібні не поради чи повчання — достатньо просто бути поруч.
Як змінюються потреби військових і чим їм можуть допомогти капелани, у пресцентрі медіагрупи «Накипіло» розповів Олексій Клименко, військовий капелан 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка.
Як війна змінює потреби військових
Олексій Клименко служить у 57-й бригаді з травня 2023 року. До мобілізації працював заступником керівника проєктного інституту, паралельно здобув теологічну освіту і служив у релігійній громаді. Спочатку його направили на підготовку як піхотинця, а вже у вересні 2023 року призначили виконувати обов’язки бригадного капелана.
За три з половиною роки служби пан Олексій помітив, як змінилося ставлення новоприбулих військових до духовної підтримки. Раніше до війська приходило більше добровольців, які мали сильну мотивацію та внутрішню опору, а зараз чимало мобілізованих спочатку переживають страх і розгубленість.
«Як тільки вони потрапляють, пропонуєш їм якусь атрибутику: натільні хрестики, молитовники, браслети. Вони можуть відмовитися це взяти. Але коли їхня душа заспокоїться та вони розуміють, що це надовго, приходить позитивний момент стабілізації внутрішнього стану і бачення того, що треба боротися. Тоді при повторних зустрічах вони просять дещо».
Військові через деякий час служби доходять до капелана, та запити мають різні. Когось цікавлять питання життя, смерті та віри, інші переживають через стосунки з родиною, дітьми й побратимами. Духовна підтримка необов’язково передбачає релігійну розмову. Бійці мають різні переконання, і капелан не намагається їх змінити.
«Якщо людина в мене не просить якоїсь біблійної поради, я її не надаю. Ми можемо зустрітися, відверто поговорити на абсолютно різні теми», — каже Олексій Клименко.
Коли слова не потрібні
Особливо складною є робота з військовими, які пережили загибель побратимів. У таких випадках не варто поспішати з поясненнями чи намагатися переконати людину, що вона повинна змиритися з втратою. Дехто готовий годинами розповідати про пережите, багато разів повертаючись до тих самих подій, інші не хочуть говорити взагалі.
«Із деякими треба просто посидіти, щоби він поплакав тобі в плече, потиснути йому руку, подякувати за службу. Сказати, що ще побачимося, поговоримо — і мовчки розійтися», — каже капелан.
Він відвідує медичний лазарет, де лікуються військові з нетяжкими пораненнями і хронічними захворюваннями, і пункт психологічної допомоги. Там бійці можуть відпочити, поспілкуватися з психологами і капеланом. Для охочих облаштували окрему молитовну кімнату. Розмови зазвичай починаються з повсякденних тем. Олексій Клименко намагається зрозуміти, чи готова людина говорити про пережите та якої допомоги потребує.
«Нині існує два способи, методи, завдяки яким людина може внутрішнє стабілізуватися і заспокоїтися. Це потрібно, аби мати тверезу голову, прийняти мудрі виважені рішення, які допоможуть вижити в екстремальних умовах. Перший метод — науковий, другий — ментальний, духовний».
Пан Олексій підкреслює: духовна підтримка має доповнювати медичну і психологічну. Якщо військовий погано спить, відчуває тривогу чи має фізичні прояви стресу, треба звертатися до фахівців. Капелан також радить використовувати дихальні вправи та інші психологічні техніки стабілізації.
Новий Заповіт на бойових позиціях
Одну з історій Олексій Клименко почув від військового, який провів на позиціях 234 доби. У пункті психологічної допомоги капелан запитав, що допомогло чоловікові витримати. Виявилося, перед виходом боєць отримав від нього кишеньковий Новий Заповіт із псалмами. Під час перебування на позиціях він прочитав книжку тричі.
«Я точно знаю, що Господь мене любить, що він мене вберіг, спас, і я буду йому до кінця життя вдячний за те, що я вижив», — переказує капелан слова військового.
За його спостереженнями, для одних захисників джерелом підтримки стають молитви та релігійні тексти, для інших — натільний хрестик, іконка чи написана матір’ю молитва, яку вони носять із собою.
Водночас не всі військові є християнами. За словами Клименка, опитування у бригаді показало, що приблизно 70% військовослужбовців належать до християнських конфесій. Тому він наголошує на важливості поваги до переконань кожного.
Хто підтримує самих капеланів
Постійна робота з людьми, які переживають втрати та виснаження, складна і для самих капеланів, вони також потребують підтримки. Олексію Клименку допомагають родина, релігійна громада, колеги по службі. Нещодавно він повернувся із двотижневого навчання в Німеччині, де українські військові капелани переймали досвід іноземних колег. За спостереженнями, у країнах із тривалою традицією військового капеланства молодших служителів підтримують досвідчені капелани у відставці.
В Україні така система лише формується, адже сучасна служба військового капеланства почала розвиватися порівняно недавно. Тож у відновленні та навчанні важливу роль відіграє взаємна підтримка між самими капеланами, які можуть обговорити складні ситуації та поділитися досвідом.
Чого військові очікують від цивільних
Однією з найбільших проблем Олексій Клименко визначає відчуття несправедливості, яке виникає через ставлення частини цивільних. Деякі захисники служать уже чотири, п’ять, вісім років, інші брали участь у бойових діях ще до повномасштабного вторгнення. Вони пережили втрати, тривалу розлуку з близькими, фізичне виснаження, тому особливо гостро реагують на неповагу.
Капелан згадує конфлікти в громадському транспорті, коли водії чи пасажири зневажливо ставляться до військовослужбовців. За його словами, такі ситуації можуть глибоко ображати захисників, які очікують від суспільства розуміння їхньої служби.
«У військового немає відтінків, він усе сприймає в чорно-білих кольорах: або це справедливо, або несправедливо. Деякі ще з часів АТО перебувають у війську, і внутрішнє втомилися. Вони вважають, що доклали багато зусиль і поклали достатньо на жертовник війни, аби мати повагу суспільства. Ми живемо в недосконалому суспільстві, на жаль. Вся земля нині лежить у злі, тому розраховувати на 100% повагу, розуміння — утопія. Але дуже хотілося б».
Олексій Клименко переконаний, що наслідки Україна відчуватиме ще багато років. За роки повномасштабного вторгнення суспільство змінилося. На початку війни українці активно підтримували одне одного, а нині частина людей звикла до воєнних обставин. Проте для військових, які щодня перебувають у небезпеці, війна не стала менш відчутною. І підтримка, якої вони потребують, — не лише допомога речами чи коштами, а й повага, увага та готовність вислухати.
Цей матеріал створено завдяки заходу в нашому пресцентрі. Якщо ви хочете провести в нас свою зустріч, пресконференцію, дискусію абощо — напишіть нам у Telegram, або на електрону пошту [email protected].
Ми відкриті до ваших ідей!
