Війна триває, і триває життя. Через рік дев’ятирічної війни, яка триває століття, словами «війна» і «життя» в одному реченні вже нікого не здивуєш. Адже всі ми знаємо, як це: жити попри все, всупереч, жити за декількох.
Харків робить перерви на життя, ніби офісний робітник переривається на кавубрейк. Щоразу затовкує в легені повітря по самі вінця, ніби плавець перед стометрівкою, бо ніколи не вгадаєш, де знову доведеться перервати звичний ритм буденності на звуки російських ракет. Нерідко сирена виє після першого вибуху, або в унісон.
Проте Харків, немов акула, постійно перебуває в русі та вчиться латати рани зі швидкістю космічного човника. Кожен район величезного міста має власний характер, і настрій, з яким він тебе зустрічає, відчувається з порогу. Так було завжди, та останній рік вніс багато жорстких правок. Тож наша мета — їх дослідити та зафіксувати.
Моя подорож починається з червоної лінії, себто, з Холодногірсько-заводської лінії метрополітену. Я стою навпроти будинку, який у березні постраждав від авіанальоту. Тоді я бачила його лише краєм ока, і все, що подумала в ту мить: «Ніби корова язиком злизала». Кутова частина п’ятиповерхівки знесена, та зараз відновлюється, і будинок виглядає впевненим у собі представником житлового фонду. Лише фанера замість вікон та обірвані назви магазинів чи адвокатських контор нагадують, що тут було горе.
Через дорогу — ринок «Казка», наразі він працює, але не на повну. Йому теж перепало, проте купити печива чи побутову хімію можна. І найцікавіше: з якоїсь колонки, як і рік тому, на весь цей «п’ятачок» лунає музика. Щоправда, раніше це була погана російська музика, а тепер — не дуже якісна українська, її ще називають «шароварщина».
Гуляю з диктофоном та фотоапаратом. Це доволі незвичні супутники, тож привертаю увагу перехожих і ловлю момент: до мене заговорює літня жінка в легкому пальтечку. На вулиці сонячно, але вітер пронизливий.
— Ви що тут знімаєте?
— Та просто, як місто живе.
— А… А я от прийшла на пошту, по телевізору кажуть постійно «обмінюйте лампочки, обмінюйте лампочки…». От я й принесла шість штук, а мені дали такі, що не вкрутяться вдома, треба патрон змінювати. Дарма тяглась.
Потім жінка побачила 27-й тролейбус, який робить зупинку біля її будинку. Була щиро здивована, адже давно не бачила його на дорогах. Тієї ж миті я, мікрофон, фотоапарат і лампочки, які неясно куди вкручувати, перестали її цікавити.
Жваво на дорогах, багато людей, дзеленчать трамваї, блимають світлофори, коли дозволяють графіки відключень. Супермаркети працюють, відкриті кав’ярні, дворами гуляють жінки з дитячими візочками. Застрибую в трамвай та їду на Південний вокзал, адже місто завжди починається з нього. Трамваї, як і весь комунальний транспорт у місті, зараз безкоштовні. «Цікаво, куди поділися всі контролери, ким вони зараз працюють?», — міркуєш, поки повільно котишся у визначеному рейками напрямку.
Вокзал живе звичним життям.
«візники — люди трамваї — люди автомобілібілі бігорух рухобіги рухливобіги» Рядки футуриста Михайля Семенка якнайкраще описують стан справ.
Бруківкою гуркотять колеса валіз, голос жінки в репродукторі повідомляє про поїзди, що відбувають і прибувають. Київ, Ужгород, Краматорськ…
Попри те, що на вокзалі жваво та гучно, — я все одно почуваюся рибою на дні риболовецького човна, яку разочок оглушили веслом. З-поміж стін, дерев, бруківки — звідусіль проривається дзвінка тиша. Її неможливо передати диктофоном, камерою чи красномовством, можна лише відчути шкірою. Це відчуття вдягаєш як скафандр, виходячи з вокзалу до міста, в якому не був рік/місяць/день. Ця тиша знаменує певне завмирання в очікуванні. Місто завжди в напрузі. Воно завжди готове, що будь-якої миті все може змінитися.
Біля вокзалу немає жодної лавки, проте відчинені всі маленькі крамнички зі шкідливою їжею. По інший бік — торговельні ятки, де можна самого чорта знайти і загубити: м’які іграшки, розсада, спідня білизна, карпатський чай, риба, мобільна техніка.
Стою спиною до вокзалу. Попереду — павутинка вулиць, можу обрати будь-яку. Я ж обираю ходити дворами-норами з однієї до іншої, аби більше побачити та відчути. Повертаю на Благовіщенську і не помиляюся: довга, майже порожня вулиця закінчується небом, в якому майорить наш стяг і трошки видно Благовіщенську церкву. Немов листівка, дуже гарно.
Тут знайшла цікавий атавізм, чи артефакт. Над табличкою «Благовіщенська» на одному з будинків висить ще одна — «Карла Маркса». Можна було би придумати про це анекдот, але я не вмію.
Для мене ця мандрівка є різко контрастною, бо минулого тижня я так само гуляла Салтівкою. Район сильно постраждав від росіян. Звісно, не так, як Північна Салтівка, та побачити багатоповерхівку, де немає вигорілих вікон, — вкрай важко. Проте і на Салтівці життя триває, багато відкритих крамниць, в урбан-парку підлітки змагаються у паркурних справах, діти вчаться кататися на велосипедах, а зовсім маленькі — роблять перші кроки, не відходячи далеко від візочків та батьків.
Життя триває, і ця думка охоплює тебе, коли йдеш з Холодної Гори до центру, або блукаєш найбільшим спальним районом — Салтівкою.
У випадку з вокзалом і пішою прогулянкою до центру приємно відзначити, що людина, яка давно не була в місті, не потрапляє одразу в Пекло, яке намагаються влаштувати росіяни. Якщо щастить із погодою та настроєм — отримуєш сплеск ендорфінів. Згодом, немов консерви, вскриваєш деякі вулиці та усвідомлюєш, що там було багато болю.
Втім, перше враження дуже важливе: йду до центру і бачу Харків таким, який він був торік. Із таким же жвавим потоком людей, які обговорюють побутові справи. Мати побут і плани — це багато в прифронтовому місті. Діалоги з харків’янами красномовно пояснюють, чому місто наше — Залізобетон.
— Як реагуєте на прильоти?
— Спокійно. Буденно. Коли чуємо, що десь близько — значить, може вилетіти скло. Починаємо десь ховатись. А так — це ж лотерея.
Полтавський Шлях теж доволі жвавий, із традиційними заторами та гучними сварками водіїв трамваїв, автівок, пасажирів, пішоходів. Словом, усіх, хто має настрій сваритися.
Повертаю та йду на Центральний ринок, який, до речі, працює. Інформація для неоромантиків: до самої комендантської тут можна купити квіти. Ринок, магазини — все працює, хоча місцевість «побита» ворогом. Багато вікон, закритих фанерою.
Кожна друга людина допитується: що це ви тут фотографуєте. Місто насторожі. Можна було б із цього посміятися чи позлитися, але я — радію. Ворог не пройде.
Місцевість нагадує усміхненого, міцного, здорового парубка, в руках якого будь-яка справа ладнається. У нього багато енергії, життєвих сил і позитиву. І навіть якщо він усвідомлює, що попереду багато проблем і різного лиха — щиро переконаний, що впорається з усім. Йому стане сил, енергії та позитиву.
Коли я про це замислилась — завила сирена. Не скажу, що вона вмить зруйнувала відчуття, які нашарувалися до цього. Але все, що зараз переживаєш — чи то радість, чи то сум — проходить крізь фільтр ненависті до держави-ґвалтівника. Сирени лунають часто, віднедавна вони сповіщають як про повітряну тривогу, так і про її закінчення.
Я дісталася центру, подивилася на ріку на Лопанській набережній, милувалась, як качки та качури приймали крижані ванни, пірнали та всіляко розважалися. Від такого кіно пронизливий вітер став відчуватися ще холоднішим.
Птахи радо приймають смаколики. Зауважу: навіть коли бачите, як жадібно вони накидуються на хліб — не сприймайте це як заохочення. Птахи дійсно голодні, але вироби з борошна їм не можна. Найкраще для пташок підійде зерно, подрібненні овочі, вівсяні пластівці, горох, нежирний сир або навіть шкаралупа яєць.
Бурсацьким узвозом підіймаюсь до Майдану Конституції. Місцевість теж із «синцями», але навколо дуже чисто, просторо та людно.
Моя прогулянка завершується. Переміщуюся на острівець безпеки — в харківську підземку. Ніколи б не подумала, що заходитиму в метро з думками: «От зараз зі мною точно нічого не станеться». Харків як відкритий космос: незвіданий, магічний, але й страшний. Метро — повернення на планету, де все підкорено гравітації та іншим добре знайомим правилам.
Внутрішня тривога, вшита в місто, розчиняється, коли пірнаєш у підземку. Ніби цілий день ходиш у незручному взутті — і повертаєшся домів, де нарешті можна розслабитися, скинувши некомфортні чоботи. Втім, метро теж ніколи не буде таким, як раніше. Для когось воно надовго стало домом, Жадан навіть написав про це пісню.
Їду додому.
Звукова подорож в аудіорепортажі.
https://nakipelo.ua/rajon-shcho-znaie-tsinnist-tyshi-iak-zhyve-saltivka/?_thumbnail_id=222607&fbclid=IwAR2QTVtgASskP3-eR-8mLRgDMUHX835l91E40-90IL-ovmXHchSCej-w5yk
