Євген, Наталі та маленька Ріанна вирвалися з Циркунів після тижня окупації та знайшли притулок у закинутій хаті на хуторі в Богодухівському районі. Своїми руками почали ремонт і розповідали про це в блозі «Естетика хутора», який за півтора року набрав понад 50 тисяч підписників.
Радіо «Накипіло» навідалося в гості до родини, щоб побачити реновації на власні очі.
Перша зустріч з Наталі Ал Баз — так звуть натхненницю й авторку проєкту «Естетика хутора» — відбувається у селі Циркуни, одному з найбільш побитих передмість Харкова. Тут родина мешкала до вторгнення. Наталі показує їхню потрощену літню кухню:
«Ми 1 березня виїхали на Харків, а це було вже десь у квітні, як раз сюди влучило, і сусідам, все навколо. Коли почалася окупація, у нас вимкнули світло, ні опалення, ні води, нічого не було, то до нас з вулиці приходили набирали воду. І коли ми виїжджали, частину забору ось там розібрали, щоб можна було від сусідів також пройти набрати воду».
Їхній будинок за циркунівськими мірками майже цілий: повибивало вікна і побило скалками дах. Поряд є будинки, від яких не лишилося нічого.
«Тут відбувався жах. З самого початку, десь з 5 ранку вже були літаки, вибухи, і ми опинилися прямо на лінії фронту. З самого ранку вже стояли російські танки в центрі Циркунів, і все селище було під окупацією. Ми прокинулися, не було вже світла, води, опалення теж, тому що котел в домі, і звʼязок майже не працював, тобто додзвонитися чи провантажити новини було неможливо. Ми просто як в акваріумі опинилися. А їжі в нас майже не було. У перший день зранку ще можна було щось купити, а потім вже магазини не працювали. Казали: “У центрі Циркунів можна ще докупити, але там стоїть російський танк, ви туди близько не підходьте”.
Тож перші декілька днів ми знаходились тут, постійно було чутно вибухи, я виходжу, вертоліт просто над будинком. Потім за річкою було видно, коли був приліт, там хата горіла. І от після цього ми зрозуміли, що треба пробувати виїжджати звідси.
Нам казали: “Ви точно не зможете виїхати, вас не випустять”. Вже на останній вулиці нам хтось порадив завʼязати білі ганчірки на одяг, на автівку, щоб нас одразу на блокпості не розстріляли. Тому що був російський блокпост на виїзді з Циркунів. Але нам пощастило: коли ми виїжджали вранці 1 березня, той блокпост був розбитий, і вони ще не встигли їх замінити».
Тікали в чому були, але з собою взяли інструменти — знали, що може знадобитися. Оселилися за 100 кілометрів від Циркунів, на хуторі. Останні кілометрів 10 дорога тут вже поганенька. Це невеличкий населений пункт за Богодуховом, де мешкають зо 20 родин. Тут є навіть ціла покинута вулиця: старі хати, де вже багато років ніхто не живе. В одній з таких родина й оселилася.
«Ця хата дуже стара, їй точно понад 100 років, мабуть, 120. Тому що нам сусіди розповідали, що тут колись жила така жіночка, Мотря Петрівна, ми знаходили її могилу на цвинтарі. Вона народилася у 1900, здається, році, а цю хату будували її батьки».
Це зараз хатка побілена, з синім орнаментом на фасаді та прибраним подвірʼям. Тоді Наталі була шокована:
«Вау, покинута хата! У мене в житті такого не було, я навіть не заходила, не те щоб жити. І у мене тоді щось перемкнуло, думаю, боже, треба відео зняти. Ми вперше 2 березня зайшли в цю хату, і я перший такий румтур зняла. Тому що для мене це було дуже дивно: ти заходиш у чиюсь хату і тут будеш жити. Тут була старенька за 80 років бабуся, і кажуть, що її донька забрала до Італії декілька років тому».
Наталі розповідає, як робила цей орнамент на фасаді, а потім заводить всередину. Заходимо в низенькі двері й опиняємося на веранді. Кімната у м’яких біло-рожевих кольорах.
«Це наша веранда, вона холодна, ми її не утеплювали. Тут були просто глиняні стіни і якийсь мотлох навколо. Стіл тут був інший, цей ми принесли з іншої покинутої хати. Це я вже в секонді знайшла таку тканинку і перетягнула їх, щоб вони були більш симпатичні.
Це звичайні картонні коробки для документів, які я замовила і використовую як декор і для зберігання. Цей шифоньєр був тут, але вирішили його трафаретом трошки доробити».
За освітою Наталі — магістерка культурології, працювала арт-менеджеркою ресторану і нічного клубу. Ані будівельного, ані дизайнерського досвіду ніколи не мала, чоловік Євген — так само.
Усі перетворення старої хати на дизайнерську дачу в кантрі-стилі Наталі знімала на відео, й блог у лічені місяці став набирати популярності. Зараз в інстаграмі сторінка @khutoraesthetic має понад 50 тисяч підписників. Наталі показує кухню:
«Грубу ми повністю перекладали, тут була стара груба. Ми коли сюди переїхали, вона працювала, але нас сусіди попереджали, щоб ми не вчаділи. І потім вона таки почала сильно чадити, і ми розбирали повністю цю стіну і будували. У цей час ми тут ще і жили. Це було максимально складно, тому що у нас були старі вікна, які зовсім не відчинялися на провітрювання.
Робили з того, що було. Полки самі робили з якогось забору старого. Це кози обгризли деревину, і ми вже з цього робили карниз. Штора з секонду. Це — палички від морозива».
Паличками від морозива Наталі декорувала дверцята холодильника, бо був старий. Тут багато чого зроблено з недорогих та несподіваних матеріалів.
«Воно ж все було в мишах, дуже брудне. Тут стеля була впавша. У нас були пропозиції більш комфортних умов, але після Циркунів мені хотілося, щоб нікого навколо не було і ніякої цивілізації не було. Тож я вирішила зробити так, щоб мені було комфортно. Думаю, якщо я вже почала фарбувати, то я хочу одну стіну виділити іншою фактурою, а якщо вже виділила, то можна і декор додати, чому б ні. І отак от ми поступово-поступово почали створювати. Тут що не роби — воно все одно гірше не буде. А враховуючи те, що тут стіни дуже криві, сантиметрів десь 15 різниця між стелею і підлогою, що б я не робила, буде прям класно».
На кухні чоловік Наталі, Євген Середа, розливає ароматний травʼяний чай:
«Мабуть, після 24-го планів не було жодних, бо все, що ми планували, пішло шкереберть. Тому ми жили однією добою. Мабуть, зʼявилося враження, що ти можеш спробувати те, що ти ніколи в звичайному житті не спробував би. Тоді вже зʼявилася ідея взяти одну кізоньку, потім іншу, потім ми не могли знайти тих пород, яких ми бажали. Одного часу в нас їх було 16, мабуть. Навіть 20! Але ми через 2 дні п’ять повернули. Мені було завжди цікаво вироблення сирів, саме козячих. Але придбати гарний сир у нас важко, тому ми вирішили спробувати це».
Наталі веде показати їхню другу кімнату, спальню. Тут — те саме велике ліжко, що його Євген з братом робили з двох старих дверей. У головах — декорована стіна.
«Це глина, я її фарбувала, мене запитують, що це — шпалери, не шпалери? Ну, її собівартість гривень 100, мабуть. Тут ґрунт, фарба, ну, і така особлива техніка фарбування. Ці дошки, ці полиці теж самостійно робили, фарбували.
Віконечка — це був подарунок від підписників на мій день народження. У нас такі вони були старі, розвалені. І я, мабуть, вперше кажу: “Так хочу віконечка нові!”. І мені почали просто скидати на віконечка. Шафу цю ми також принесли з покинутої хати, там, де стіл взяли. Комод тут був, він місцевий, в цій кімнаті. Пошкрябали, пофарбували. Це ліжко тут було, ми його трохи зменшили, тому що тут місця нема. Чоловік вкоротив його, щоб воно стало наче дитяче. І відокремили, така типу зона дитяча, 2 метри квадратних».
Аби зробити зі старого панцирного ліжка дитяче, Євген просто вирізав кілька шматків з сітки й зʼєднав конструкцію наново.
Наталя розповідає, звідки тоді, у березні 22-го, після окупації і втрати дому, в них були сили все це робити:
«Мені так хотілося жити! Я зрозуміла, що якщо я виїхала, я так потрібна світу для чогось. Я не можу сумувати чи жалітися — ну як, я жива, в мене все добре, у мене тут навіть світло є і опалення! Я була нереально щаслива, мені хотілося щось робити, щось створювати.
Я перші місяці, ще до того, як ми почали ремонт, ходила і розглядала кожну квіточку, кожен листочок, мені здавалося, що то була якась безкінечна весна, тому що я ніколи в житті не бачила такої кількості всього навколо. Я ніколи не фокусувалася на цьому.
Якісь речі дуже звичайні мені здавалися естетичними. Старі хати, краєвиди, якась природа. Потім потроху люди почали мене підтримувати, надсилати подарунки, декоративні штучки. Це такий загальноукраїнський проєкт, це не тільки моя хата, це така хата українців, хата незламності. Можливо все, навіть за таких умов все одно можна продовжувати жити, радіти життю і створювати, тому що українці — це нація, яка створює, а не руйнує».
«Воно вічно буде стояти, якщо москалі знову не прийдуть». Житло з ящиків з-під «Градів»
