14 квітня 2014 року на Донбасі розпочалася Антитерористична операція. Цьому передували протести, заколоти, захоплення будівель ОДА в Луганську та Донецьку.
Призначення «влади» окупантами та колаборантами у Слов’янську стало вирішальною подією для початку бойових дій.
Спроби створити «народні республіки» на Дніпропетровщині та Харківщині закінчилися фіаско для окупантів.
Поки в Донецьку проводилися «референдуми», а на дахах адмінбудівель вивішувалися триколори, над головами місцевих почали пролітали ракети. Наш герой Олексій був там. Він родом із Горлівки на Донеччині. Коли був студентом — перебрався в Донецьк, жив між залізничним вокзалом та аеропортом. Як кажуть донеччани, «на Маяку». Зараз йому 33 роки. Історія Олексія, як він зауважує, нічим не відрізняється від тисяч інших. Найжахливіше, що він правий. Так званих військових так званої ЛНР та ДНР він називає «пєчалями». Коли я прошу приступити до розповіді, хлопець відповідає: «Погане завжди хочеться забути». Але налаштовується та починає.
Я жив як всі. Коли до адміністрації стали виходити оті алкоголіки — ніхто на них не звертав уваги. Часто ж відбувалися проплачені акції, куди виходять всілякі «невдоволені»: ніхто ж на них не дивиться серйозно, вірно? Та й працювали всі, ставили різні цілі: розвиватися, йти далі. Ніхто не думав, до чого може призвести. Якби розуміли — інакше поводилися б, звісно. Але сенсу немає уявляти: «якби, якщо б».
Ми виходили з друзями до обласної адміністрації, дивилися на «протестувальників». Там переважно знаходилася агресивна молодь. Я не міг повірити, що цей контингент взагалі може на щось вплинути. Зловили якихось незрозумілих людей, не донецьких, не місцевих. Вони були якісь брудні, неохайні. Ми обурювалися: неясно хто захоплює адміністрацію, а держава не реагує. Якщо людина вчиняє правопорушення, розбиває машини, калічить інших — треба притягувати до відповідальності. А їм усе спускалося. Адекватні люди задавалися питанням: «Чому весь цей бруд не зупиняється?».
Врешті-решт ситуація стала некерованою: адміністрацію захопили, навколо поставили якихось «військових». До будівлі заходили люди з автоматами: чому їх ніхто не перевіряв, не затримував? У багатьох було таке питання. Для мене воно залишається відкритим досі.
Якось плавно перейшло до бойових дій. Літаки-бомбардувальники, потім понеслося. Розбили залізничний вокзал, неподалік якого я жив у приватному будинку. Почали бомби прилітати на аеродром. Я був там до 2015 року. Інколи сидимо на вулиці посеред дня, а через нас ракети літають. Згодом містом стали керувати дивні люди, «військові» на блокпостах — алкоголіки, обірванці. Ті, хто нічого не досягли за мирних часів, вирішили «покерувати», пограти у «війнушку» зі звичайними людьми.
Я намагався просто працювати. Встановлював вікна й двері. Кожна бабуся вважала за необхідне попередити: якщо щось не так зроблю — приїде її онучок та відвезе мене окопи копати. Зазначу, що ті «вояки» оселялися в будинках місцевих, у найкрасивіших та найоблаштованіших квартирах. І боялися всього навколо. Бувало, приїдеш за адресою — сидиш, чекаєш замовників, щоби просто вигрузити двері — до мене підбігали ці, з автоматами. Тарабанили у вікно. «Хто ти такий, що ти тут робиш?!». А я просто сидів у своїй автівці у своєму місті. Тоді на «Жигулях» їздили або вояки, або… вояки. Ну, і я.
Випадків беззаконня знаю чимало. Могли просто на трасі «підрізати» якісь психи. Мене від цього тіпало навіть сильніше, ніж від ракет. Якось ми з товаришем прогулювалися Донецьком, де завжди любили ходити. Проходили повз банк, і я зазирнув у вікно. Просто зазирнув, не стояв, не розглядував нічого. Повибігали «військові» з автоматами: «Що ви тут дивитеся, заглядаєте?».
Людей максимально тримають у страху. Якщо хтось запитає, чому там не виходять на протести, я відповім, що це вже зовсім інша місцевість. Інша країна. Навіть у росії люди почувають себе вільнішими за людей в ОРДЛО. Це не республіка, а воєнна «пєчаль-контора», де ти можеш просто на вулицю вийти, а тебе пов’яжуть, заберуть у кращому випадку на окопи. А скільки вони всього відібрали?
Моя дівчина працювала у галузі продажу сільгосптехніки. Ми приїхали на підприємство забрати документи. Поки там були — на територію увірвалися всі ці «пєчалі». Я хотів зняти відео. Тоді здавалося, що це ненадовго, і всі ці відеозйомки можна буде кудись пред’явити. Вони швидко почали нам пояснювати, хто ми та що.
Одного дня я прийшов додому і сказав: «Я — все. Досить». Хоч я людина максимально оптимістична, але коли ти щодня виходиш на вулицю та перетинаєшся із цими «пєчалями»… Військовими не хочу їх називати. Попри мій спокійний та стриманий норов, конфліктів із ними було багато.
Якось місцеві ЗМІ намагалися взяти у мене інтерв’ю, коли помер їхній якийсь ватажок. Запитали, чи хочу я, щоб його іменем називалась вулиця. Я сказав, що це божевілля. Тоді цікавляться, чи хочу я собі «днрівський» паспорт. Я запитав: «А що він дає?». Мені сказали: «Ну, ви можете з ним поїхати в росію». Я відповів, що з українським паспортом це теж можна зробити. В чому перевага? Вони тик-мик, ладно. І так з усіма питаннями. Друг мене під бік підбивав, щоб я зупинився. Це інтерв’ю ніде не вийшло, звісно.
Чи було страшно? Це був пік кипіння, коли стає все одно. Я раніше з військовими не перетинався. І коли перший досвід спілкування — ось такі «пєчалі», ясно, що починаєш до усіх ставитись упереджено та гидливо. Коли ми виїздили, на блокпості побачив українських військових. І перше, що подумалося: «Ну от, знову зараз почнеться як до собак ставлення». Але згодом, коли з тобою розмовляють адекватні люди — ловиш себе на думці, що мав поганий приклад, який суттєво псує подальше життя.
В Донецьку я жив на зйомній квартирі, в Горлівці ми мали власне житло. Мій будинок знаходився на бойових кордонах, ближче до Костянтинівки. Його розбомбили. Ми якраз придбали квартиру, почали ремонт робити, все обставляти… Класика. Як у всіх.
Слава Богу (хоча, мабуть не треба так казати), що я не маю родини. Закинув речі та поїхав. Мама жила тоді на Київщині. Не уявляю, як там люди з родинами…
Ти постійно «обнуляєшся». Ось мені тридцять четвертий рік. Тільки з мінуса витягуєш, десь осідаєш, все нормально — і знову. Ніби такий вік, коли людські сили та прагнення розвитку мають бути на піку. А ти — з мінуса на нуль. На плюс ніяк не можу встати. Тому й думаєш: «Слава Богу, що родини немає», відкидаєш цю тему. Як заводити дітей? Думаю, для молоді це глобальна проблема зараз: відсутність упевненості. Хоча вона й не така помітна поки що.
Всі ці роки я жив у Києві. Були спроби повернутися назад, у Донецьк. Намагався власну справу розпочати, але коли пересікався із внутрішнім режимом — бачив лише беззаконня. Ти захищений, якщо нікуди не лізеш, або маєш знайомих, які «служать».
Багато знайомих переїхали. Хто в Київ, хто в Москву. Адекватні, хто там залишився, — просто вдома сидять. Особливо зараз. Їх усіх поспіль на вулицях висмикують і відправляють на передову, з нами воювати. Навіть тих, хто проти війни. В Луганську і Донецьку зараз працюють тільки жінки.
Раніше я вважав, що у всьому винні політики. У 2014 році все це сприймалося як путінська історія. А зараз я спілкувався з хлопцями з москви, петербургу, єкатеринбургу — і зрозумів, що народ заслуговує свого правителя. Такого б не сталося, якби путін не усвідомлював, що його підтримує народ.
Ставлення змінилося. Зараз росіяни поводяться, як ми в Донецьку у 2014-му. Вони не можуть зазирнути в майбутнє: будувати родину, бізнес створити. Думають, що це все тимчасово, що не треба нікуди влазити. Але вони зрештою замисляться. Ті, хто зараз ніяк не вплинув на хід подій.
24 лютого я прокинувся о п’ятій ранку від вибухів. Якщо чесно, не міг повірити, що знов та ж історія. Шок минув, і я усвідомив, що мене це все переслідує. Але вже інакше на це реагуєш. В 2015 році, коли переїхав в Київ, місто жило своїм життям. Тому люди тут думають, що це все швидко мине. А ті, хто із цим вже стикався, — розуміють, що це як зараження. Думаю, одужувати будемо довго. Як раніше люди вже не зможуть жити.
Київ — уже моє місто. Я багато поїздив, подивився, думав: усе, Київ — моє улюблене місто. Було так добре. Кілька років тому спіймав себе на думці: страшно, що тут може щось порушитись. 24 лютого я пригадав цю думку.
На початку лютого я знайшов роботу мрії. За своєю кваліфікацією та досвідом. Довго шукав. Три тижні співбесід у десять етапів. Перший робочий день був запланований на 25 лютого. Мені подзвонили з компанії зі словами: «Ну, ви ж розумієте, так?». І знову все на мінус пішло. Знову ця точка неповернення, якийсь «ефект метелика».
Ми сиділи в Києві, я пригадував Донецьк. Зрозуміли, що це надовго, виїхали в Івано-Франківськ. Щоби мати бодай якусь готівку, влаштувався працювати офіціантом. Із молоддю цікаво, весело. Але на вихідних від втоми закинеш ноги на диван і думаєш: «Оце так». Прозрів.
До речі, коли я подорожував Україною, де б не був: Львів, Закарпаття — всюди казав, що я з Донецька, спілкувався російською, і жодного разу за вісім років не зустрів негативу. І зараз тут добре нас приймають. Я завжди казав друзям: подорожуйте. Власним прикладом треба показувати, що ти адекватний представник Донеччини. Я давно відсіяв з кола спілкування тих, з ким немає сенсу розмовляти. Раніше запевняв, що Київ цвіте та пахне, якби ви там хоч раз побували — зрозуміли б життя. Але згодом усвідомив, що метати бісер немає сенсу. Людина, що звикла в тім «пєчаль-оточенні» жити, — їй нема з чим порівняти. Думаю, неможливо поговорити з кимось — і щоби він перейшов на твій бік зі своєї матриці незрозумілої.
У мене є друзі, які пережили Бучу. Вони зараз теж тут. Багато емоцій, вони намагаються щось пояснювати, доводити тим, хто в Донецьку залишився. Але я від того вже відійшов. Стрьомно в цьому жити повсякчас. Недарма є термін «діти війни». Усе, що нас не вбиває, — робить сильнішими. Але такими методами…
Добре в Україні стане, коли жодного окупанта в ній не буде. Віра у перемогу є. Ніхто не вічний, а ми — молоді. Скільки йому там, 70 років? У нас ще буде час пожити добре!
