У День Злуки ми вирішили обʼєднати східну і західну культурні столиці України і запитати харків’ян про Львів, а львів’ян — про Харків.
Сергій Жадан, письменик, музикант:
«Вулиці Львова — це як полиці букіністичного магазину: можна зустріти всіх. Причому, всі, кого б не зустрів, будуть знайомими. Люблю це місто за спонтанність і переплетеність».
Олександр Сердюк, художній керівник театру «Горобчик»:
«Так нині сталося, що я проживаю в Дрогобичі, і вся активна творча, волонтерська та життєва діяльність зосереджена в неймовірному місті. Але останні 33 роки життя були проведені в Харкові, і він в моєму серці завжди, як рідне місто. Тому, важко писати щось про Львів, коли ти харків’янин і не написати про Харків, коли ти майже рік галичанин. Одне можу сказати: після нашої перемоги Львів і Харків стануть містами свободи для культури, творчості та життя. Харків відбудується і мільйони творців, дизайнерів(рок) приїдуть подивитися на місто Залізобетон. Місто, де активісти, разом з військовими роблять дива знищуючи ворога і вже переробляючи обличчя міста, яке хтось смів називати ватним, відповідь не забарилась.
Те саме станеться зі Львовом. До нього, як до форпосту гуманітарки, підготовки військових і будинку для мільйонів людей, які втратили житло, захочуть приїхати сотні тисяч людей, щоб походити вулицями, насолодитися кнайпами і, звісно, плавати, як в історичних подіях, що сталися тут, так і в сучасних, які створюються в цей час.
Хочеться повторити основну тезу з 24 лютого — тепер в нас нема рідного одного міста, в нас є Львів, Телемак, Жовті Води, Бахмут, Дрогобич, Ізюм і всі міста України, то наші рідні міста і люблю кожен клаптик землі, як рідний. Дороги іншої не треба».
Сашко Даниленко, мультиплікатор, ілюстратор:
«Прикордонні і важливі міста в культурному сенсі. Асфальт переходить в бруківку. Звичайно що всюди знайдеться тротуарна плитка, але куди без неї».
Тетяна Пилипчук, директорка Харківського ЛітМузею:
«Неодноразово чула про знакову українську вісь — Львів — Київ — Харків. Львів і Харків, здавалося б, дуже різні міста, завжди знаходили точки перетину. Десь ми співпадали, десь мали розбіжності (іноді здавалось, принципові) — і це нормально для загального культурного контексту. Після 24.02, мені здається, ми стали ближче. Може, це мої персональні історії, але знайомі стали друзями, друзі — близькими друзями, близькі друзі — рідними… В Харкові обороняється не Харків, а вся Україна, у Львові тримає тил не Львів, а вся Україна. І це усвідомлення, не тільки на рівні артикуляції, а і на рівні емоцій, відчуттів, дуже важливе для нас усіх. І для львівʼян, і для харківʼян, і для одеситів, херсонців, киян, маріупольців… Можу довго перераховувати всі наші міста, містечка, села».
Галина Крук, письменниця, перекладачка:
«Вперше я приїхала до Харкова наприкінці 90-х на якийсь із літературних фестивалів, організованих Жаданом. Харків для мене місто багатошарове, закорінене ще в тій слобожанській літературній традиції, яка пов’язана зі Сковородою і поетами-романтиками, без яких би не було ні нової української літератури, ані Шевченка. Харків — місто-палімпсест, де кожна наступна епоха і влада намагалися затерти попереднє і написати своє. Тому так боляче було розуміти, що на місці цвинтаря, де були поховані Гулак-Артемовський, Хвильовий та інші можна було спокійно розбити парк Молодіжний, де згодом містяни вигулювали собак.
Від кожної з епох тут щось залишилося, люблю модерністично-сецесійний та конструктивістський Харків з його виразно українським неповторним мистецько-богемним шармом. Після 24 лютого мій зв’язок з Харковом — волонтерський, туди ми не раз передавали і ліки, і спорядження, і тепловізори та прилади нічного бачення. Те, як стійко тримаються Харків і харків’яни після 24-го лютого, як місто виживає під обстрілами та руйнуваннями — і подивовує, і захоплює, і додає сили і віри в перемогу. З Харковом у мене, можна сказати, давній роман, який переріс у родинну історію, позаяк мій чоловік — харків’янин. Вірю, надіюся і вболіваю за той Харків, який ніжно люблю, тримайтеся, рідні!»
Ірина Старовойт, письменниця, дослідниця культури:
«Харків — це місто української модерної утопії, масштабних мрій. Архетипне місто, бо місто на пагорбах і місто між двох рік. Місто, яке завжди жило власним розумом, власним норовом і власним правом. Разом з тим місто фронтиру, який у 2022 році став фронтом. Тому зараз Харків — це столиця українського безсоння, тривоги і щоденних втрат. Але студенти приїдуть сюди знову, харків’яни, розпорошені по інших містах повернуться, вже повертаються. Пророцтва Курбаса і Хвильового збудуться, просто на сто років пізніше. Харків вкотре переміниться і оновиться. 24 лютого 2022 року почався новий Харків, той, що його Шевельов передбачив і назвав П’ятим. Харків — місто-трансформер, місто, яке відбудується з власних руїн».
Остап Сливинський, письменник, перекладач:
«Харків для мене — це молодість і чесність. У Львові є відчуття старого втомленого міста, яке вдає, що в нього ревматизм, щоб не йти на вечірку. Харків несеться, як торнадо, і ти маєш встигнути за ним. Але цей рух, ця гонитва — не прагматична, як у великих бізнес-метрополіях, де кожен сам за себе, на своїй орбіті. Цей рух у Харкові — це якась така велика синергія, якої я не бачив ніде. Місто-оркестр — це про Харків, а не про Львів. Тепер цей оркестр грає музику нашої перемоги. Так, вона звучить з Харкова».
Ігор Балинський, головний редактор видавництва «Човен»:
«Після 24.02.2022 для мене Харків — це характер. Особливий, принциповий, трагічно загартований. Місто-форпост. І люди. Їх енергія, стійкість, відчуття власної гідності не дають підстав сумніватися, що все буде Україна».
