Як розказати про Харків, не повторюючи історії інших журналістів? Запит у гуглі видає тисячі результатів: статті, фото, відео… Всі, хто хотів побачити наслідки війни в місті, — побачили. Тут будуть текст і звуки: прибуття поїзда метро, шум вулиць та їхня тиша, діалоги в магазинах і кафе… Хтось уперше за п’ять місяців почує рідне місто, а хтось дізнається про нього щось таке, на що не звертав уваги через жахливу щоденну рутину війни. Надягайте навушники. Почнемо.
Поїзд йшов приблизно 20 годин. Весь час я думав: яким побачу місто? Що відчую? Злякаюсь? Розплачусь? Буде байдуже? Ні, байдуже точно не буде.
Розуміння, що ти вже близько, приходить зі зміною пейзажу за вікном: і будинки рідніші, і поля ширші… І ось краєвиди Харківщини побігли нам назустріч. Ці знайомі міріади соняшникових голів — суцільне жовте море.
Ми повільно впливали в місто. Знайомі мовчазливі силуети будинків. Пусті платформи. Привіт, Харкове! Привіт, Залізобетонний!
Привокзальна площа така ж сама. Все те саме, лише не працює фонтан. Фонтани ніде містом не працюють, хоча міський голова навіщось мріяв їх запустити посеред війни.
Насамперед — у метро. Вхід — безплатний, бо під землею досі ховаються люди від обстрілів. До повномасштабного вторгнення метро було гучне, багатолюдне. Зараз серед будня на станції — майже нікого. А ті, хто поряд, — мовчазні, із задумливими обличчями.
У вагонах більше немає реклами. А в переходах з’явилися плакати з порадами, як поводитися під час війни.
Ось і моя зупинка. Ескалатор не працює, тож іду пішки. Підіймаюсь. Знайоме повітря вулиці б’є в лице.
Мій рідний проспект Науки. Знову дивує малолюдність. На великій швидкості проносяться машини. Так тут їздили лише ночами, коли були вимкнені світлофори. Тепер вони не працюють і вдень. У будинках навколо деінде замість вікон — фанера.
Заходжу в магазин. Старенька розраховується з касиром.
Це не поодинокий випадок. Подібні діалоги я чув неодноразово, поки був у місті. Те, чого так боялися російські імперці, сталося завдяки їхній безглуздій війні: Харків заговорив українською. Не повністю, але української стало набагато більше.
До мого будинку від метро пішки — хвилин п’ять. Йду, розглядаю все навколо. Серце тремтить, дихання збивається. Ось він, мій двір. Тотальна тиша, лише дерева шумлять. Сліди від травневого прильоту.
Розтрощена машина.
Мій під’їзд. Дістаю ключі. Заходжу. Перевіряю пошту. Підіймаюсь.
Квартира вражає чужинністю. Вона моя — й не моя одночасно. Відчуваю, ніби все це більше не належить мені, затхле повітря наче виштовхує з мого ж простору. Зосереджуюся: «Спокійно, ти — вдома».
Вікно в спальні пробито нібито кулею.
Біля ліжка знаходжу маленький уламок. Його достатньо, аби вбити.
Напівмертві квіти непривітно дивляться на мене. Розкидані речі. Життя тут зупинилося. Хоча, ні: чую на кухні годинник.
Пройшло п’ять місяців, а він, на диво, йде.
Наливаю залишки лютневого червоного вина. Воно змінило колір і смак. Тепер це сухий херес. Ходжу серед кімнат і нічого не розумію: в голові туман. «Пора», — кажу я собі, наче стою біля труни близької людини та не можу попрощатися. Пора.
Йду до близької маминої подруги. Вона не полишала місто від початку вторгнення. Крокую вулицею 23 серпня. Тут стоїть пам’ятник воїну-визволителю — совєцький монумент, який став на 100 відсотків українським: на ньому видно сліди від уламків російських ракет, а на піднятому автоматі майорить жовто-блакитний.
Алея до кінотеатру імені Довженка теж безлюдна. Тільки зграї голубів повсюди. Поруч із кінотеатром — житловий будинок, в який влучили росіяни. Фасад обвалився, десятки квартир показують подробиці життя господарів: ось ліжко, а ось фотографії, а тут — пральна машинка та посуд.
Мамина подруга дістає вино. Смажить кабачки.
Розповідає про пережите, як ходили за гуманітаркой. Бачу, що вона — суцільний нерв. Ми багато говоримо, посміхаємось, але зрозуміло, що від жаху та сліз — один крок.
Спрацьовує повітряна тривога, але ми говоримо, адже давно не бачилися, та й так не хочеться кудись бігти. Та, власне, тут ніхто нікуди й не біжить. Підступне відчуття незворотності бере верх. Най буде що буде. Цей келих і ці кабачки, можливо, останні в нашому житті.
Йду дворами дитинства. Ось тут ми грали в футбол. А тут — рвали черешню. Це моє улюблене дерево з абрикосами. А в цьому павільйончику, де зараз на столі лежить по-літньому ледащий кіт, ми грали у преферанс.
Деінде забиті вікна та сліди прильотів. І знову нікого навколо. Їду на «Університет».
Центр міста порожній. Послухайте, як звучить вулиця Алчевських між вулицями Свободи та Ярослава Мудрого. Проїхала машина, та й все: шумлять дерева. Пустота. І це посеред дня. Навіть чутно моє сопіння.
Людей менше, ніж машин. Водії носяться зі швидкістю мінімум 80–90 кілометрів. На пішохідному переході краще почекати: вас ніхто не пропустить.
Деякі салони краси, кафе та супермаркети працюють. Але їхнє звичне для мирного часу музичне супроводження зникло, залишилися шарудіння упаковки продуктів і кроки відвідувачів. Через цю тотальну напівтишу складається відчуття, що місто завмерло в очікуванні чергового обстрілу: наче прислуховується.
Але місто — це люди. І люди дійсно прислуховуються. І прилаштовуються майже до всього. Якщо перші місяці війни в Харкові мої друзі згадують із жахом, то в останні тижні їм хочеться, аби ракети скоріше прилетіли: тоді можна спокійно поспати. Їх дратує, що росіяни обстрілюють місто серед ночі. Вони говорять через сміх, але сміх цей — із присмаком жаху.
У деяких місцях музика все ж звучить, але спокійна. Як, наприклад, у культовому ірландському пабі. Він відкрився наприкінці травня, коли з вулиці, де він розташований, прибрали уламки: вона була завалена руїнами будинків і залишками машин, адже поруч в адміністративну споруду влучило декілька ракет.
Я заходжу всередину пабу. Тут так само затишно: на щастя, приміщення не постраждало. Фоном грає переможний спортивний гімн Vangelis — Chariots of Fire.
На стійці традиційно скучають і випивають декілька гостей. Замовляю бокал сухого білого.
Бармен розповідає, як збирався рятувати батьків, а ті не хотіли їхати через курей. Тому для тварин він купив про всяк випадок причеп: хто знає, як далі буде, бо окупанти навесні були лише за декілька кілометрів від його будинку. Бармен із сумом споглядає, як евакуюють малий бізнес із Харкова, та розмірковує, яким буде місто після війни.
Час прощатися, бо на мене чекає головна, як я зараз усвідомив, зустріч поїздки до Харкова. Я йду до Тараса, аби побачитися з Марією Малєвською: моєю одногрупницею, близькою подругою, кореспонденткою всеукраїнської служби новин.
Рано вранці 24 лютого Марія прокинулася від вибухів, швидко зібрала рюкзак із розрахунком, що не повернеться найближчими днями додому, і поїхала на зйомки в П’ятихатки. Там вона побачила перший нерозірваний снаряд російського «Урагану», який пробив дах будинку та застряг поруч із ліжком, де спала людина.
Згодом журналісти поїхали у бік Гоптівки. Дорогою побачили наших бійців, спитали, що попереду. Хтось рявкнув: «Впереди русские танки! УЕБУЙТЕ НАХУЙ!!!».
Так почався для Марії перший день війни. Вона й раніше часто їздила на фронт знімати. Але тепер фіксує бойові дії фактично поруч зі своїм домом. Це її другий дім. Перший — залишився в Маріуполі, з якого дивом вирвалися її батьки. Але це тема для іншого великого матеріалу.
Ми спустилися Сумською до міськради. Зазирнули в розтрощений двір навпроти Львівської кав’ярні, і Марія згадала один із березневих виїздів сюди.
У наступному дворі, поруч з Палацом праці, нас зустрів допитливий охоронець — все з’ясовував, звідки ми та хто такі, а потім розповів, як пережив перші дні вторгнення та як живе зараз. Він говорить, що ховається в підвалі, бо там безпечно. Коли закінчуємо бесіду, Маша каже, що бачила підвали в Чугуєві — підвали, які не врятували. Із тими, хто загинув.
У сквері «Стрілка» фотографувалися військові зі своїми нареченими, компанії сиділи на лавках, хтось пив каву. Цей куточок крихкого мирного життя притягував все більше людей, а ми йшли повз і говорили, говорили, говорили…
Наприкінці дня друзі відвезли нас до піцерії на Лисій горі: два брати відкрили її під час війни. Поруч є точка, з якої видно половину міста. І я відчув, що потрапив до місця сили.
Додому я вертався напотемки, незадовго до комендантської години. Відчуття, що це рідний Харків, мене покинуло, бо ніколи я не бачив його в такій тотальній темряві й тиші (скільки разів це слово повторювалось у тексті?). Повз зрідка пролітали машини, а я йшов і вдавлював голову в плечі від страху.
А під ранок, близько четвертої, почались вибухи. Удар, удар, ще удар…
А вдень — знову сонце, ТИША й відчуття, що зараз в місті — велике свято, тому нікого нема. Але ми знаємо, що причина зовсім інша.
Двадцять годин в поїзді, і я знову в місті, де провів останні місяці. Мені воно здавалося чужим. Здавалося, що я його не зрозумію та не прийму, а воно не прийме мене. Але коли відкрилися двері квартири та я побачив дружину й нашого кота, зрозумів: зараз мій дім — тут, бо все найдорожче — тут.
Проте за кілька днів я купив квиток до Харкова, бо хочу продовжити розповідати про нього та про тих світлих людей, які роблять все, щоб він залишився українським, нашим. І я хочу… додому.
До скорої зустрічі, Залізобетонний!
https://nakipelo.ua/u-mene-ie-dvi-plativky-bardasha-iaki-tochno-khochu-spalyty-khudozhnyk-mitia-fieniechkin/
