Жарт про те, що COVID-19 найкраще лікується війною, — лише жарт. Коронавірусна хвороба не зникла, люди продовжують хворіти, а надати вчасну допомогу під час війни буває складно.
«Зараз у лікарнях перебуває близько 1500 пацієнтів із діагнозом коронавірусна хвороба. Але йдеться про ті лікарні, які розташовані у відносно безпечних регіонах. За останні два тижні госпіталізація зменшилася майже на 5%. Тобто тут відчувається фактор сезонності. Для лікування цих пацієнтів абсолютно вистачає і ліжок, і лікарів. Тому що ми маємо резерв набагато більший. Також ми маємо адекватні потужності по кисню для тих, хто цього потребує», – зазначив Ігор Кузін, заступник міністра охорони здоров’я – головний державний санітарний лікар.
Головний державний санітарний лікар також пояснив, чому в умовах повномасштабної війни неможливо побачити реальну ситуацію з коронавірусною хворобою. У першу чергу це пов’язано із зменшенням кількості проведених тестів, адже у деяких регіонах їх неможливо зробити з огляду на безпекову ситуацію. Також зараз фіксується зменшення бажання серед пацієнтів звертатися до лікарів із симптомами вірусного захворювання
Колеги з проєкту UNICEF в Харківській області допомогли зібрати історії тих, хто захворів на ковід, і запитали, чи змінилося в них ставлення до вакцинації.
Анастасія, 28 років
Я захворіла на COVID-19 під час евакуації з Києва, оскільки контактувала з хворим. Хворобу я перенесла вдома. Тобто у місці, де ми тимчасово перебуваємо.
Я мала високу температуру, яка погано збивалась, кашель, закладеність носа, біль в горлі і слабкість. На жаль, через війну я зіткнулась з деякими труднощами: температура не збивалась, а потрапити до лікаря я не могла. Тож щодо ліків довелось консультуватись онлайн. Добре, що принаймні така можливість у мене була.
Крім цього, я не мала змоги здати аналізи, як-от ПЛР-тест на COVID-19, але все ж змогла скористатись принаймні експрес-тестом.
Я щеплена двома дозами вакцини від COVID-19, проте не встигла зробити бустер. Планую надолужити це і вакцинуватися бустерною дозою в місці тимчасового перебування, коли мине 28 днів після одужання, оскільки вакцинація допомагає перенести хворобу легше і швидше.
Ірина, 50 років
Перші симптоми коронавірусної хвороби були схожі на застуду і почалися за декілька днів до початку війни. Тоді я знаходилася вдома. Оскільки весь час поза домом я носила маску і вакцинована двома дозами, почала приймати звичайні протизастудні, бо навіть не думала, що це може бути ковід. До того ж я тоді жила сама і серед знайомих в той час на COVID-19 ніхто не хворів.
У мене були нежить, слабкість, біль у горлі та виснажливий кашель, що з’явився пізніше. Перші симптоми з‘явилися десь 22 лютого, а повністю одужала і тест був негативним 8-9 березня, тобто я хворіла близько двох тижнів.
Коли почалася війна я вже дуже погано себе почувала, навіть сил йти в укриття не було. Якимось чином змогла зібратись і першу ніч провела в метро в бомбосховищі, але від цього самопочуття тільки погіршилося.
Ліків не було, бо до війни всі жарознижуючі вже випила, а придбати нові було ніде – аптеки не працювали, а через слабкість і постійні загрози бомбардувань йти шукати відкриту аптеку в іншому районі не було можливості.
На третій день я поїхала на вокзал і штурмом намагалася потрапити на евакуаційний потяг. Змогла тільки з четвертого разу. Дорога зайняла декілька днів. Їхати було дуже важко, бо сил не було і постійно «вирубало». Дуже боялася прокинутися без речей чи документів.
Після ночівель у бомбосховищі і на підлозі в потязі ставало дедалі гірше, але свій стан я пояснювала умовами подорожі. Коли змогла евакуюватися і поселилася до доньки, то за кілька днів на ковід захворіла вона з чоловіком. Тільки коли вони зробили тест і мене теж змусили, стало ясно, що то була за застуда.
Моє ставлення до вакцинації від COVID-19 не змінилося. Я хворіла довго і виснажливо, але впевнена, що без вакцини перебіг хвороби міг бути і гіршим. Зараз я потроху відновлюю здоров’я та чекаю, щоби зробити бустерну дозу.
Маргарита, 32 роки
У ніч з 23 на 24 лютого я народила донечку. Під час вагітності я двічі вакцинувалась від COVID-19, хоча моя лікарка і всі гінекологи були проти. Проте я вирішила не ризикувати і щепитися, оскільки маю хронічні захворювання.
Тим не менше, у підвалі лікарні, де ми переховувалися з новонародженою дитиною, я, моя донечка і моя мама, яка перебувала там з нами, підчепили ковід. Там не йшлося про соціальну дистанцію чи навіть про маски.
Коли лунає сирена, то всі намагаються пошвидше сховатись, маски одягати не встигають. Все кидаєш, хапаєш дитину й тікаєш в підвал.
Можу сказати, що коронавірусну хворобу переносила важко. Під час хвороби я перебувала в лікарні, звісно не під апаратом ШВЛ і специфічного лікування мені не призначали – лише більше відпочинку, споживати рідину й вітаміни.
А моя донька, хоча їй було всього два тижні, перенесла COVID-19 нормально. І, як зазначили медики в лікарні в Польщі, куди нас пізніше доправили з кордону, донечка почувалася непогано лише завдяки моїй подвійній вакцинації під час вагітності. Якби цього не було, то немовля у 2 тижні могло би отримати негативні наслідки. Понад усе я хвилювалась за доньку. Мене можна якось лікувати, дати певні таблетки. А для маляти у такому віці це проблематично.
Незважаючи на те що у нас була окрема палата, лікарі переймалися здоров’ям інших пацієнтів і спочатку хотіли пошвидше виписати нас. Бо під час повітряної тривоги всі спускались в один підвал, де ми й підхопили коронавірус, і ми там могли заразити інших. Тож під час обстрілів ми намагалися піти туди, де немає людей: на перший поверх, в якийсь закуток, а не в загальний підвал. Проте в той же день виявилось, що хворі на COVID-19 є майже на кожному поверсі.
На початку війни багато аптек у Києві не працювали і ліки було купити проблематично. Проте я мала чайник і була електрика, тож лікувалася тим, що було.
Ганна, 22 роки
Я родом з Одеси, працюю у Львові, але 24 лютого я прокинулась в Миколаєві, де була у відрядженні, о 5 ранку від звуків вибухів і дзвінка кращої подруги зі словами: «Я не вірю, що це війна».
Після офіційного звернення президента ми з колегою зрозуміли, що потрібно їхати з міста до наших студентів, що були в Івано-Франківську, тож ми пішли на вокзал в надії на евакуаційний потяг.
У цей потяг брали всіх людей, що потребували цього. Тож в купе було семеро людей. В усіх закритих людних місцях (супермаркет, транспорт тощо) я завжди носила маску, але чомусь у поїзді я пропустила цю потребу, оскільки думка про війну перебила все. У вагоні було майже вдвічі більше людей, ніж зазвичай, були люди, що кашляли.
Виїхали ми близько обіду, і вночі по відчуттях у мене стала підійматися температура. Ближче до ранку я стала сильно мерзнути, з’явився озноб, тремтіння і ломота в усьому тілі. В дорозі ми були 22 години, а на вокзалі у Львові мені було не те що зле, а просто жахливо, мені здавалося, що до кінцевого пункту я вже не доїду. Моя голова ніби мала луснути, болів живіт, дихати було складно (але я ще на паніку це списувала), на очі майже нічого не бачила. Лиш вже на автовокзалі я знайшла аптеку. Одразу ж випила жарознижувальне, аби трохи збити температуру і взяла градусник, який пізніше показав 38,6.
Потрапивши до Івано-Франківська, ми одразу пішли у сховище (підвал) до студентів, бо була повітряна тривога. Того дня ми там і заночували: в холоді, сирості й пилюці. Вночі моя температура знову піднялася і з‘явився кашель. Такого знесилення у мене ще не було. Наступні кілька днів я жила з колегою, в якої були ті самі симптоми, і її дітьми, ледь вставала з ліжка, відчуття було ніби мене переїхав трактор, а жарознижувальне не збивало температуру нижче 37,6. На 4-й день, коли вже більш-менш ходила, я купила тест на COVID-19, він був позитивним.
Наступного дня ми всі разом сходили до лікаря, мене «послухали» і призначили лікування. Головного інгредієнту – ліжкового режиму – не було, бо 3-5 разів на день ми бігали з шостого поверху в підвал через повітряну тривогу.
Не можу сказати, що я легко перенесла хворобу, але грішу на те, що був час робити бустер не просто так, для цього є причини. Я просто не встигла.
Тетяна, 34 роки
Я захворіла на COVID-19 22 лютого. Перші симптоми – висока температура і біль в усьому тілі. Перші два дні я лежала вдома, аж поки 24 лютого почалась війна.
Я зателефонувала до свого сімейного лікаря, але вже не було можливості зробити ПЛР чи навіть експрес-тест. Але за симптомами лікар визначив, що це коронавірусна хвороба. Він одразу виписав ліки на будь-який перебіг хвороби.
Купити ліки вже було дуже проблематично, оскільки працювало всього декілька аптек у місті і весь час йшли обстріли.
На четвертий день у мене почався кашель. Ймовірно і через те, що я знаходились в підвалі, де було багато пилу і важко дихати. Я намагалась виходити на вулицю, але після того, як в школу, яка знаходиться за 10 хвилин від дому, прилетіла ракета, я виходити перестала. Увесь цей час я була в масці, адже боялась заразити людей, які були з нами в підвалі.
Лікувалась я відповідно до симптомів тим, що було вдома. Зрештою, з допомогою сусіда чоловіку вдалось поїхати в аптеку і придбати необхідні препарати.
Варвара Шевцова, 18 років
Я почала хворіти на COVID-19 ще в Києві. Ймовірно заразилася у сховищі на станції метро. Зрештою я евакуювалась і хворіла в дорозі: в поїзді Київ-Рахів, у Львові, де ми зійшли з потяга, а потім ще дві доби в дорозі зі Львова через Польщу до Праги.
Я мала температуру 37,5 упродовж кількох днів, сильний кашель, нежить і слабкість. Крім цього, почалась і депривація сну. Проте вважаю, що відносно легко перенесла коронавірусну хворобу.
Найважче було в дорозі. Люди з осудом слухали мій кашель через маску, але самі маску не вдягали. Було так важко, що я думала в потязі помру, коли симптоми тільки починалися, і я хотіла вийти де завгодно, бо їхати 14 людей в купе в темряві на 2 поличці тяжко дуже. І задуха.
На щастя, я була вакцинована двома дозами і легко перехворіла. Звісно, було би легше, якщо би я лежала вдома, але таке життя. Я за вакцинацію, особливо коли всі зараз порушують правила поведінки в часи пандемії. Вже після хвороби я зробила і бустерне щеплення.
