Короткометражний фільм «Це теж Україна» створений підлітками зі сходу України. Дарія, Ганна, Кіра, Олекса, Рост, Саша, Влада, Влада, Весна та Захар — це головні актори й автори фільму. Вони показують свою буденність, рефлексують про війну і хочуть бути почутими.
Українські підлітки не проживають «класичну» молодість, яка була у їхніх батьків. Зараз реалії підліткового українського буття у прифронтових містах — це гуляти до комендантської години, шукати місця для посиденьок у підвальному приміщенні на випадок тривоги, читати новини під час сніданку і вчитися онлайн.
У фільмі вони грають на музичних інструментах, співають, танцюють разом і окремо, слухають музику, говорять про війну, ходять дивитися на прильоти, пишуть вірші, вчаться в школі, думають про смерть і долю.
«Ми — десятеро підлітків з прифронтових територій України, яких об’єднують умови, в яких ми перебуваємо.І бажання показати, що за новинами про війну і статистиками стоять звичайні люди зі своїм життям, думками, мріями і страхами», — наголошує Олександра Бондар, акторка фільму.
У фільмі ключовою темою є відчуття дому. Дім — це місце, де я народився? Це стіни, які оточують мою кімнату? Може, це школа, як кажуть вчителі? Багато українців не можуть повернутися додому з різних причин: він може бути в окупації або його могла знищити російська ракета.
«Дім для мене — це люди. Це ті, перед ким моя вразливість не є слабкістю. Ті, хто розуміють мій гумор, прислухаються, приймають, обіймають і цінують. Дім — це прийняття мною цінних мені людей. Щира, дитяча любов, відчуття вдячності і доброти.
Дім для мене — це відчуття гармонії і спокою, коли речі відчуваються правильними. Це коли ти маєш відчуття внутрішньої цілісності, приналежності та глибинного зв’язку. Це коли ти відчуваєш себе як великий виріб з ниток муліне.
Дім — це те, що я створюю навколо себе. Те, що є відбитком моєї життєдіяльності. І довгого перебування десь», — ділиться Ганна Булгакова, одна з авторок фільму.
Протягом фільму герої неодноразово наголошують, що припинили відчувати емоції при перегляді новин. Але попри це у кожної людини є тема, яка найбільше чіпляє в новинах. Яка вона у підлітків?
«Я вирішив почитати новини і побачив: “Ворог знову здійснив масштабний обстріл по всій країні”. На жаль, ця фраза не викликала ніяких емоцій. З’явилося відчуття того, що я звик до таких повідомлень. Хоча я не хочу звикати, не хочу, щоб взагалі були такі слова.
Увечері, зайшовши в інстаграм, я побачив допис з написом: “Сьогодні з п’ятої ранку група підлітків чекала новин про долю свого друга, який опинився під завалами після масованого ракетного обстрілу Києва”. Я не читаю повністю новини, бо я просто не витримаю цієї інформації. Але цього разу заголовок мене затримав. П’ята ранку. Я збираюся в поїздку. Група підлітків стоїть біля завалів і сподіваються, що їхній друг живий. Одна країна, але ніби два різних світи», — рефлексує один з підлітків Захар Захарченко.
Під час зйомки фільму підлітки мали змогу спілкуватися з психологами про те, що їх бентежить, проговорити страх, що в будь-який момент твій будинок може потрапити під обстріл. Або те відчуття, що одночасно зі страхом робити уроки і планувати свій наступний день.
«Я вважала наш район безпечним. У нього ніколи не було прильотів в житлові будинки. Єдині, які були, — це біля інфраструктури, яка поряд з нами. Але більше нічого такого за три роки до недавніх пір. Я не вірила в те, що це взагалі відбулося, це нереально. Я була в шоці вночі почути цей гучний вибух. Я не розуміла, де це взагалі, в мене була дезорієнтація. Я не розуміла, чи це прилетіло в нас, чи воно ще летить, чи вже прилетіло. І зранку було складно читати телеграм-канали і бачити свій район і людей, які постраждали. Це було буквально через три-п’ять домів, інші будинки прийняли на себе всю вибухову хвилю. У нашому комплексі в когось випала москітна сітка з вікна, і це все, на щастя. Я іноді відчуваю сором за те, що нічого не відчуваю після прильотів», — ділиться з глядачами одна з авторок фільму Весна Склярова.
Війна змінила ритм життя прифронтових міст. Те, що колись було звичним шумом великого міста, тепер поступилося місцем тиші й порожнім вулицям. Усе завмирає після настання комендантської години, і ця реальність має свої відтінки — від тривожних до кумедних.
«А в ніч зараз всюди тихо. Зараз комендантська година з 23:00, тому зараз всюди тихо. Бувають, звісно, такі гангстери, які роз’їжджають на мопедах і пугають пів міста. Люди думають, що чи це шахед, чи їде щось», — іронізує одна з авторок фільму Владислава Домніч.
Питання смерті дедалі частіше постає перед підлітками у прифронтових містах. У 15 років, на межі дитинства і дорослого життя, молодь переживає складний період сепарації: ще живе з батьками, не має власного заробітку, але вже формує власну думку та світогляд. Постійна небезпека, щоденні новини з фронту та реальні загрози змушують замислюватися над тим, про що в мирний час у цьому віці зазвичай не думають.
«Лежу о 12:31 в телефоні. За моєю згорбленою спиною купа, незроблених справ на минулий тиждень. Відкриваю Телеграм, щоб заспокоїти свою нетривкість і тривожність. Бачу, серед постраждалих 16-річний. Вже так звично це бачити. Але мурахи по шкірі все одно з’являються. Мені трохи менше ніж через місяць буде 16. Смерть мене не заділа чисто з випадковості. Ціллю є кожен з нас, я в тому числі. Насправді смерть дуже близько і вона навіть дуже матеріальна», — говорить Ганна Булгакова, одна з авторок фільму.
Фільм «Це теж Україна» варто подивитися, щоб зрозуміти молодь під час війни краще. Дізнатися, що вони відчувають та чим живуть.
Найближчий перегляд фільму заплановано на 24 вересня в ART AREA ДК о 19:00.
Фото: Неллі Мінасова
