29 січня 1918 року 300 українських школярів і студентів біля невеликого містечка Крути під Києвом п’ять годин боролися проти 4 000 вояків червоної гвардії.
Передісторія
7 листопада 1917 року, після того, як більшовики на чолі з володимиром леніним захопили владу в росії, у Києві проголосили Українську Народну Республіку. До неї увійшли дев’ять губерній, населених переважно українцями.
Це викликало обурення у ради народних комісарів у росії. У ніч із 11 на 12 грудня 1917 року більшовики спробували підняти повстання у Києві проти Центральної Ради — представницького органу УНР. Спроба виявилася невдалою: українські війська роззброїли загони «червоних» і вислали їх ешелонами з України.
Через два дні раднарком висунув «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради». Там містилося звинувачення українців у «нечуваній зраді революції» та вимогу припинити роззброєння червоногвардійців, виступити проти білогвардійців і фактично здати владу. Підписали ультиматум лев троцький і володимир ленін. На позитивну відповідь вони дали 48 годин — а інакше погрожували оголосити війну Українській Народній Республіці.
Утім, радянський уряд вирішив не чекати відповіді від Центральної Ради. 18 грудня він оголосив Україну ворогом і почав концентрувати біля її північно-східних кордонів червону гвардію. 160 тисяч військових розташувалися біля Брянська й Гомеля.
20 грудня Володимир Винниченко та Симон Петлюра надіслали більшовикам досить різку відповідь. У ній було сказано, що росія не має права втручатися у внутрішні справи України, а червоногвардійців роззброюватимуть, доки вони загрожуватимуть новоствореній державі.
Тоді червона гвардія розпочала наступ. Командували її силами більшовик володимир овсієнко та есер-українофоб михайло муравйов. За місяць війни червоні захопили Харків, Полтаву та під командуванням муравйова рушили на Київ.
25 грудня більшовики проголосили радянську українську республіку, її столицею зробили Харків. 30 грудня цей новостворений уряд проголосив Центральну Раду нелегітимною. Це дозволило російському раднаркому формально перебувати поза війною в Україні, представляючи її як внутрішній конфлікт між двома столицями.
Українські війська були деморалізовані, бо втомилися від Першої світової та громадянської воєн. Але найбільше боєздатності армії УНР загрожували комуністичні агітатори, котрі переманювали на свій бік цілі загони.
«Це була війна впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що величезна більшість самого українського населення була проти нас», — писав Володимир Винниченко.
Для захисту столиці УНР вирішила залучати студентів-патріотів. 5 січня 1918 року студенти молодших курсів Університету Святого Володимира та Українського народного університету створили Студентський курінь Січових стрільців. Окрім студентів, до його складу увійшли учні старших класів гімназії Кирило-Мефодіївського братства. Загалом у курінь вступило приблизно 200 молодих людей, керував ними студент Українського народного університету Андрій Омельченко.
Бій під Крутами
26 січня Аверкій Гончаренко, командир одного із загонів, що обороняли шляхи до Києва, надіслав до столиці повідомлення. Терміново потрібне було підкріплення — армія більшовиків атакувала все інтенсивніше.
Допомога прийшла вже наступного дня: сотня бійців Студентського куреня. Більшість із новоприбулих ніколи не брала участь у бойових діях. Понад те, у них було дуже мало зброї та боєприпасів: саморобний бронепоїзд і 16 кулеметів.
Коли студенти прибули, Гончаренко зі своїми бійцями, студентами Київської юнацької школи вже відступив до залізничної станції Крути. До Києва було 200 кілометрів.
Уранці до станції підійшли сили червоної гвардії. Розпочався бій. Захисники Крут успішно стримували наступ передового загону балтійських матросів під командуванням більшовика ремньова. Оборонників підтримували дві невеликі гармати та бронепоїзд: під їхнім обстрілом загинуло кілька десятків «червоних».
Бої тривали понад п‘ять годин. Українці відбили безліч атак, але майже половина бійців зазнали поранень або загинули.
Після того, як до ремньова на допомогу підійшли загони муравйова, захисникам Крут довелося розпочати відступ. У них закачувалися набої, вичерпалися снаряди для гармат. Бійцям вдалося дістатися до поїзда, який чекав на них під Крутами. Командир Студентського куреня Омельченко прикривав відхід основних сил штиковими боями. Омельченко та частина Куреня загинули, але наступ більшовиків вони затримали.
При відступі 34 бійці заблукали та потрапили в полон до червоногвардійців. Один із червоних командирів євген попов наказав спочатку катувати, а потім стратити бранців. Учень 7 класу Кирило-Мефодіївської гімназії Григорій Піпський перед розстрілом заспівав «Ще не вмерла Україна». Гімн підхопили й інші полонені.
Під час бою на станції Крути українські сили втратили до 150 людей. Втрати більшовиків склали приблизно 350 бійців.
Обороні Крут міг би допомогти великий загін Симона Петлюри, який на той момент перебував за 30 кілометрів від місця бою. Однак Петлюра вирішив, що його бійці більше потрібні у столиці, і вирушив до Києва.
Попри те, що українським військам довелося відступити, оборона Крут дозволила затримати просування радянської армії до Києва, а пізніше, 9 лютого, укласти Берестейський мир. Так вдалося зберегти Українську Народну Республіку, щоправда, ненадовго: у 1921 році території УНР поділили Польща та радянська росія.
