Бійці з полку «Азов», які повернулися з російського полону, на пресконференції розповіли про перебування у полоні.
Про посвідчення «азовця» у підозрюваної у вбивстві Дугіної
Бійці спростували фейк про причетність полку до вбивства рашистської пропагандистки Дар’ї Дугіної. На їхню думку, власне теракт — це підготовка до «трибуналу» над азовцями, який збираються влаштувати в Маріуполі. Таким чином росія підігріває суспільну думку щодо необхідності показового судилища.
«Я не знаю цю дівчину. Документи, які сторона противника показує, — документи людини, яка не є військовослужбовцем полку “Азов”. Наша форма одягу — мультикам. Всі наші документи були з фото, де бійці у формі мультикам».
«Ви можете зараз перевірити ту новину, де ця жінка у парадній формі Нацгвардії. І там у неї в цьому службовому посвідченні написано, що вона боєць НГУ військової частини 3057. До військової частини 3057 відноситься окремий загін спецпризначення “Азов”, але не всі, хто служить у військовій частині 3057, є бійцями “Азову”. І ця жінка не являється бійцем полку “Азов”».
«Якщо уважно придивитися до того, що написано олівцем на її посвідченні, там видно, що посвідчення змінювалося, бо вона уклала шлюб. Тобто це старе посвідчення жінки, яке просто валялось або лежало десь у архіві на території військової частини 3057 у Маріуполі. Противник знайшов ці документи та зараз видає їх як “візитку Яроша”».
«Це несерйозно. Це нашвидкоруч зліплений непродуманий фейк. ФСБ недопрацьовує свою зарплату. Цей фейк дуже кумедно виглядає».
«Серед військових “Азову” немає жодної жінки, яка має звання полковника. Так само немає жодної жінки-комбатанта».
Полон і тортури
«Росії потрібен був якийсь факт, що нас якось лікували. Але фактично це не було лікуванням, це було збереження життя, аби ми просто дожили до моменту, коли нас, можливо, обміняють».
«Особисто на своєму прикладі скажу, що допити почалися ще до того, як я почав отримувати антибіотики після ампутації кінцівки. Лікуванням це назвати важко. Хлопці, які там були, піддавалися значним тортурам: комусь голки засовували в рану, когось катували водою».
«Забрали побратима з нашого барака. Через два дні його повернули. І він був не ходячий: йому зламали ребра, ноги, руки. Тяжко було дивитися. Вони хотіли, аби він підписав, взяв на себе те, що вони самі робили в Маріуполі. Він не став підписувати, і вони йому все поламали. Подальшу його долю я не знаю».
«Нас виганяли на так званий обшук, роздягали догола, змушували присідати. Тих, хто піднімав голову, починали одразу бити… Хотіли, аби ми давали свідчення, що ми розбомбили місто: скинути всю свою провину на нас. Погрожували розстрілом».
«Я взагалі не бачив представників Червоного хреста або інших міжнародних організацій під час полону та після нього. Пізніше Червоний хрест повідомляв, що нібито контролював наші умови утримання. Як вони це могли робити, якщо їх не допускали. Якщо там є тортури, міжнародні організації не можуть це підтвердити».
