Олексій Зеленцов — адвокат, який в перші дні великої війни взяв до рук зброю і став старшим солдатом, тимчасово виконував обов’язки командира взводу 120-го окремого батальйону 113-ї окремої бригади територіальної оборони.
У етері радіо «Накипіло» Олексій розповідає, що давно розумів: повномасштабна війна буде.
«Десь у грудні 2021 року знайомий у мене спитав у месенджері в Фейсбуці, як ти вважаєш, буде війна чи ні. Я йому відповів тоді, на 80% буде. Я був впевнений, що вони нападуть, тому вдома стояли зібрані речі з початку лютого.
У першу чергу я поїхав до лікарні, де лежав мій батько. Він нерухомий був, на руках його виніс. Посадив у машину і відвіз в Полтавську область, до сільського будинку. А сім’ю я відправив за кордон, тому що дітям треба було вчитись, і зрозуміло було, що це швидко не закінчиться».
Після цього Олексій повернувся до Харкова і пішов до військкомату, проте каже, що на той момент більш ефективно самоорганізовувалися бригади тероборони. Сумнівів, що Харків вийде відстояти, ні в кого не було.
Коли у березні стало зрозуміло, що захоплення міста росіяни провалили, Олексій став шукати, де буде більш потрібним.
«Мені запропонували поїхати спочатку до 92-ї бригади. По дорозі мене перехопив друг, з яким ми в 90-х роках займалися дзюдо разом, Богдан Рибін. Він був командиром взводу, який стояв недалеко від Малої Рогані. Там я зупинився, так і залишився».
Олексій мав досвід строкової служби, до університету вступив після першого курсу військового училища. Йому відразу доручили міномет калібру 82 міліметри. Разом з 133-ю бригадою чоловік був і у Барвінковому, і під Слов’янськом, і під Бахмутом.
Середній вік у його взводі був — 50 років. Про побратимів згадує з теплом: каже, надихали своїм оптимізмом і почуттям гумору. І з сумом: адже декого вже немає.
«Нашій роті, я вважаю, щастило дуже тривалий час. Я в ній опинився з жовтня. Так от, навіть під Курдюмівкою у нас двухсотих не було. А декілька днів тому тут, вже біля Харкова, був 200-й. Він був обмежено придатний, не повинен був бути на позиціях, згідно статутів, але він був, і його вже немає. Йому шостий десяток був. Він був класний хлопець.
На жаль, нічого не відомо ще про одного близького друга, з яким ми з 91 року в одному залі займались, який багато що зробив для того, щоб я навчився критично мислити. Едік Зуб, якого знають у Харкові як історика».
Едуард — відомий український історик та краєзнавець, дослідник радянських репресій на Харківщині. Відразу пішов до ТРО і робив усе, щоб потрапити на передову, адже прагнув бути там, де дійсно потрібний. Він зник під Курдюмівкою 14 листопада: у цей день опублікував свій останній пост на Facebook.
«Я дуже сподіваюся, що я його зможу побачити живим. Війна така річ, де дива трапляються дуже часто. Я сподіваюсь саме на це диво. Він дуже пишається тим, що він потомок куркулів. Слово, яке було начебто лайкою в радянські часи, а він завжди казав це з такою гордістю. Сподіваюся, що ще від нього це почую».
Своїм другим днем народження Олексій вважає 23 серпня: у цей день в метрі від нього розірвався снаряд. Спасінням своїм завдячує «Макдональдсу»:
«Каска, яка мене врятувала, була подарована з партією касок саме “Макдональдсом”, тому що у нас у взводі був регіональний менеджер. Це він привіз. Так що я “Макдональдсу” винен, як тільки в Харкові відкриється, кожного тижня бігмак з мене так точно».
За словами Олексія, ТРО завжди забезпечувалась в останню чергу, навіть якщо стояли там, де й регулярні частини. З державного спорядження в самого чоловіка були хіба що автомати: все інше було придбано самостійно, товаришами або волонтерами.
«Навесні 22-го взагалі нічого не було. Ми біля обласної адміністрації стояли в куртках. Тільки автомати роздали, і то добре, ми ж не на парад зібралися. А зараз те, що необхідно, забезпечується, але все одно. Наприклад, дронів немає, дрони купуємо. Каски — також. Я раз на два місяці прошу своїх друзів по мирному часу, як правило, це айтішники. Вони допомагають: пару касок купують, я віддаю в підрозділ. Дуже вдячний хлопцям.
Тепловізорів також немає, не вистачає. Тобто то, що потрібно, але не є начебто першої необхідності, доводиться купувати самим».
Те саме стосується і автівок. Тривалий час у підрозділі Олексія не було жодного транспорту, який був би наданий державою, навіть для евакуації поранених — доводилося просити у інших підрозділів.
Але в першу чергу чоловіка у армії бісить недієвість підрозділу психологічного забезпечення. Якими б героїчними не були наші військові на передовій, в кожного є своя межа, яку психіка не витримує.
«Коли людина в якийсь момент каже: “Мені все, кранти”, його треба знімати, тому що він виживе, але зламається. І цього ніхто не відстежує».
Військовому в критичному стані замість надання допомоги можуть погрожувати покаранням за невиконання наказів, каже Олексій. Але загроза покарання, ув’язнення не спрацюють на людину, якщо вона боїться смерті.
«Чим ви йому загрожуєте? П’ять років? Та мав він вас на увазі. А психологічні служби не працюють. Робота більшості замполітів так званих, заступників по МПЗ, полягає в тому, щоб прийти, зачитати наслідки, диспозицію 402 статті, 407, 408, байдуже. Як правило, 402-ї — невиконання наказу. А більше вони нічого не вміють».
Навесні Олексій мав справу з подібним випадком: годину розмовляв телефоном з офіцером з морально-психологічного забезпечення, переконуючи не поводитися так з бійцем. Військовий, про якого йшлося, має орден за мужність і є відважною людиною, але в якийсь момент зламався.
«Теж почали залякувати 402-ю, відкрита вона. Але на щастя, замполіт виявився розумною людиною. Я описав, які будуть наслідки, що зроблю я, якщо це відбудеться, я буду виступати на користь цієї людини. Він зрозумів. Просто ніхто над цим не замислювався».
Олексій допомагає військовим у таких справах як адвокат і говорить, що людей, які сидять під вартою з відкритими статтями, вистачить на декілька бригад.
«Більше того, вони хочуть повернутись. Їм потрібно було два-три місяці відійти, вони відпочили, психологічно відновились, але я не можу їх звідтиля витягти. Прокуратура за, тому що можна піти на угоду зі слідством: визнав, штраф і пішов у підрозділ. Підрозділи є, навіть мій готовий прийняти. Але я не можу їх витягти вже півтора місяці. Чому? Тому що є нормативні перепони, які не дають. Постійно хлопці дзвонять: “Ми воювати хочемо їхати”. А вони сидять. А що далі? Хто-небудь буде займатися цією проблемою?».
У Олексія була власна бюрократична історія. За законом, щоб піти служити, він мав би спочатку знятися з обліку в податковій, піти в Державну реєстраційну службу і раду адвокатів, щоб призупинити свідоцтво. Спочатку на це ніхто не звертав уваги, а взимку питання підняли:
«Хтось згадав: “А давайте ми усіх адвокатів, хто знаходиться у війську і не призупинив дію свідоцтва, під штраф підведемо, адміністративну відповідальність”. Не брешу.
Знаючи наші державні органи, після нашої перемоги обов’язково будуть масові суди з цього приводу. Тому що державі як ніколи потрібні будуть гроші, а наші державні механізми, на жаль, не зміняться.
Хтось каже, що от хлопці повернуться з війни, і тоді ми порядок наведемо. Ні, потім буде пізно. Потім ви нічого не зробите, лайно завжди впливає першим. І тому, якщо зараз це не робити, потім буде пізно».
