Що робити з олівцями? Звісно, багато хто з вас відповість — писати чи малювати. Мало кому спаде на думку тренуватися вдома за допомогою канцелярського знаряддя. Саме так робить майстерка спорту з легкої атлетики Ірина Рофе-Бекетова. Ця вправа на частоту зведення стегна — одна з багатьох, які виконує спортсменка під час самоізоляції вдома.
Нещодавно дівчина повернулася зі зборів у Туреччині і розповіла нам про свій шлях додому.
Далі — пряма мова:
У Туреччину я полетіла 5 березня у складі збірної України з легкої атлетики. Там у нас відбувалися навчально-тренувальні збори. Я навіть не думала, що карантин застане нас у Туреччині, та й що взагалі він буде. Але 17 березня прийшла інформація, що Україна зачиняє кордони. Якщо чесно, більша половина наших почала нервувати, а такі, як я — найнервовіші — вже пакувати валізи.
Федерація вирішила, що збори продовжуються, і ми залишились в Анталії на деякий час. Офіційного карантину до повернення в Україну у нас не було. Але так вийшло, що ми ніби жили на карантині, бо наш готель в Анталії був зачинений для відвідувачів. Там проживала лише збірна України. На тренування нас вивозили автобусом власники готелю. Після занять назад до готелю нас також привозили на ньому. Усі працівники готелю носили маски, рукавички, скрізь стояли санітайзери, щодня проводили вологе прибирання з хлоркою. Це вже стало традицією для нас.
Як саме допомагало Міністерство закордонних справ вирішити цю ситуацію, я не знаю. Зв’язок з Україною весь час підтримувала наша старша тренерка.
25 березня, коли всі дізнались, що Україна планує повністю закрити авіасполучення, нам сказали, що ми маємо летіти додому. Федерація пообіцяла купити квитки на прямий рейс “Анталія — Бориспіль”. На жаль, все склалося не так райдужно, тому що на вісім людей не вистачило квитків. У цій чудовій вісімці опинилась я.
Довелося летіти з пересадкою у Стамбулі. На неї було заплановано сім годин. Так як це були не стикувальні рейси, треба було ще встигнути забрати багаж.
Перед входом в аеропорт Анталії, всі учасники збірної дружно наділи маски, рукавички і пішли реєструватися на перший рейс. Так ретельно у мене вперше перевіряли сумки. Навіть ноут попросили включити, не кажучи вже про те, що валізу тренера всю обшукали, адже на сканері побачили щось у вигляді пістолета (насправді, це був електромасажер із різними насадками у чохлі). Аеропорт був майже порожнім: із людей тільки пасажири на наш рейс і працівники.
Посадка в Анталії розпочалася чітко за розкладом, вилетіли рівно о 21:00, як і прилетіли рівно о 22:25. Поки забрали вазіли, поки переїхали з одного крила аеропорту в інший, і в нас вже почались сім годин очікування наступного рейсу.
Варто відзначити, що летіли ми на збори із особистим інвентарем — списами, тренувальними речами і речами для звичайного життя (розраховуючи на 30 кг + ручна поклажа). Трохи допомогла Федерація: купили для багатоборок додатковий багаж для спортивного знаряддя (це чотири спортсменки, включаючи мене). Розібравшись із цією частиною (читай — скинувши 10 кг), стало трохи легше жити.
У Стамбульському аеропорті теж людей майже не було. Ми швидко знайшли порожні місця, щоб полежати/поспати, але недалеко від туалету, пункту зарядки телефонів і табло рейсів. Щодо duty free, єдине, що ми побачили — по-рож-не-ча. Майже всі магазини були зачинені, порожні вітрини, вимкнене світло. Аж трохи не по собі було, якщо чесно.
Близько о 02:40 я прокинулася (турки робили ремонт в аеропорту навіть вночі, що взагалі не сприяло сну) і вирішила подивитися, які у нас будуть стійки реєстрації. На табло навпроти нашого рейсу було щось написано червоним, що змусило мене буквально підбігти до нього. “5 hours delay” — побачила я слова на екрані. Тобто наш рейс затримується ще на п’ять годин. Час вильоту – 11:50. Це вже важкувато…
Прилетіли ми раніше, ніж нас чекали, тобто о 13:39 по Києву. У літаку ми просиділи приблизно до 14:30. Чекали медиків і прикордонників. Нам усім виміряли температуру у літаку. Потім попросили написали дві заяви про самоізоляцію на два тижні. Один документ — віддали митниці, другий — залишили собі. В аеропорту нам також запропонували пройти тест на коронавірус, якщо у когось є відповідні симптоми.
Із восьми осіб, які летіли з пересадкою, четверо – жителі Харкова і один житель Кремінної Луганської області. Нас чекав “Мінівен” на вісім місць, який оплатила Федерація. Велична їм дяка, бо від вартості таксі очі на лоб лізли. О 15:34 ми виїхали з Борисполя і о 22:30 я нарешті зайшла у свою квартиру.
Підрахувавши, скільки часу в мене зайняла ця велика подорож додому, вийшло 29,5 годин. Увесь цей час ми були весь час у дорозі: то чекали на літак, то летіли зі Стамбулу до Борисполя, то їхали машиною з Києва до Харкова. В Україні у мене вже п’ятий день самоізоляції (розмова з “Накипіло” відбулась 31.03, — ред.).
Монтаж: Іван Горб
Карантин спорту не завадить
Тренування для мене зараз дуже важливі, адже у нашої збірної досі є надія на дорослий чемпіонат Європи. Його офіційно ще не переносили. Він може відбутися наприкінці серпня. Це наша мотивація, наш стимул, те, що змушує кожного дня вигадувати велосипед, щоб продовжувати тренування вдома із простим інвентарем.
Звісно, не скрізь можна знайти те, що потрібно, але щось просте завжди є під рукою. Наприклад, баклажки з водою, стільці. А сьогодні в мене були олівці на підлозі, через які я стрибала і робила інші різні вправи.
Існує багато високоінтенсивних тренувань, які можна виконувати у приміщенні метр-на два, умовно кажучи, і це буде дуже важке, ефективне тренування. Проблема в тому, що заняття професійних спортсменів дещо відрізняються від тренувань любительских. Методика по-іншому складається, тому трохи важко переключитись зі звичного типу тренувань на зовсім інший, призвичаїтись до домашніх вправ.
Не падайте духом!
Друзі, життя після карантину продовжиться. Нам треба кожного ранку прокидатися з думкою, наскільки продуктивно ми проведемо час. І дотримуватися ключового правила: сьогоднішний день буде кращий, ніж учорашній. Це додасть наснаги, щоб на цілий день зарядитись позитивом і підтримувати гарний настрій.
