Чи можна вже повертатися в Харків — питання, яке ти чуєш мінімум раз на кілька днів від друзів і родичів, а ще від себе. І воно свербить у мозку, бо одразу хочеться перепитати: «А зараз? А завтра? А коли? Ну може, все-таки можна?». Наче ти дитина, що випрошує морозиво чи ще один мультик і їй це пообіцяли, але згодом. Таке собі відкладене «можна». Письменниця й журналістка Анна Гін написала про повернення есе. Публікуємо з її дозволу й у перекладі.
Мені вчора довелося заспокоювати кілька істерик телефоном.
Люди повернулися до Харкова та охуїли, вибачте.
– Скрізь кажуть, що область звільнили, що орків відігнали, – схлипує Іра, а в трубці чути залпи гармат, – Сказали ж, що тихо у місті.
Іра надивилася по телевізору прекрасного: у Харкові садять квіти, включають фонтани, Терехов посміхається в щойно запущеному метро. Взяла в оберемок двох дітей і рвонула до рідного міста на затишну колись вулицю Краснодарську. Це Салтівка.
Ні, вона, звичайно, заздалегідь підготувалася — попросила знайомих подивитися, як там її будинок. Будинок цілий. «Ура-ура», — вигукнула Іра, із захопленням закриваючи валізу десь під Ужгородом.
— Ань, тут все гуркотить, магазин напівпорожній, школа розбита, садок закритий, бензину немає, я не розумію, що мені робити, — ридає Іра, — Я ж читала стрічки, і харків’яни писали, що місто відроджується.
Іра замість міста, що відроджується, приїхала в руїни. Так їй виглядає, так їй чується, так відчувається. Я говорю не про ситуацію в Харкові, а про сприйняття, яке суб’єктивне.
Поняття «тихо» та «голосно» відносні. Для тих, хто не виїжджав із міста, останнім часом стало справді тихіше, а для тих, хто відвик від постійних обстрілів, це ж місто звучить нестерпною канонадою.
До речі, ні Іра, ні її діти війни не чули. Чоловік вивіз їх із Харкова 24 лютого, вранці. Так, вони дивилися новини. Так, вони бачили фотографії руйнувань. Але це лише шматочки пазла, з якого неможливо скласти реальну композицію. Наприклад, у сюжеті новин навряд чи розкажуть про усипані дрібним склом доріжки майже у всіх салтівських дворах. Наче дрібниця, так. Але якщо ви собачник, то це важливо.
Лєні, наприклад, нецікава ситуація з бензином, але треба знати, що ходить маршрутка №45. А для Сашка можливість заправитися важлива, йому в офіс через все місто мотатися.
Алла повернулася на свій перший поверх і гадки не має, що там з ліфтами. А для Фіми, жителя висотки, це питання номер один, аби ухвалити рішення про повернення, йому 55, у нього задишка.
Віте кров із носа потрібний інтернет для роботи, інакше немає сенсу повертатися. Світлані важливо розуміти, чи перевірили сапери дитячий майданчик біля будинку, чи працює дільничний педіатр і чи відкрилася секція з гімнастики.
Мишко повернувся до центрального району міста і з задоволенням описує смак капучіно з улюбленої кав’ярні, тоді як Оксана на околиці Харкова каву може випити лише вдома, якщо включать електрику.
Я це до чого. Повертатися чи ні? Нема універсальної відповіді для харків’ян. Як, зрештою, і для мешканців інших міст, які рвуться додому з евакуації. Важливо зрозуміти ось що.
Іра, яка сьогодні ридає у телефонну трубку на Краснодарській, проїхала понад тисячу кілометрів, і весь цей час поверталася вона не до Харкова, а до двадцяти третього лютого. У результаті замість щастя здобула нові тривоги, образи, розчарування.
Не будь, як Іра.
23 лютого 2022 року ніколи не настане. Усе буде інакше. Спочатку складно, потім легше, а колись краще.
Щоб не плакати вдома, постарайтеся з’ясувати дрібні подробиці ДО того, як їхати. Усе, що важливо саме вам: чи працює консьєржка, чи завезли інсулін, чи повернувся перукар, ветеринар, тренер, чи відкрився спортзал, дитячий садок, магазин. Чим ви займатиметеся, чим зможете бути корисні місту.
Сил нам. Миру. Перемоги. До зустрічі.
