Наприкінці травня українські журналісти мали змогу зустрітись і поспілкуватися про важливе на Львівському медіафорумі. Гості зібралися не лише з України, а приїхали з усього світу: ділитися досвідом, пропонувати рішення, шукати спільне.
Однією з гостей була боснійська журналістка Аїда Черкез. Вона пережила облогу Сараєва, що тривала 1 425 днів. Досвід Аїди дещо суголосний з українським. Нам цікаво було поговорити про війну, окупацію, про спільне й відмінне у Боснійській і російсько-українській війні. А ще ми спитали, чи можливо через 30 років пробачити агресора.
— На вашу думку, чи є щось спільне між війною в Україні та війною, яку пережили ви?
— Так. Це агресія. Прийнято казати, що для війни потрібні двоє, та насправді достатньо й одного. Саме в цьому я бачу головну паралель. Все інше — відмінне. Між цими війнами 30-річна прірва: інші технології, інша зброя, інше ставлення світу. Коли йшла війна в Боснії, країна перебувала під санкціями. Жертві наклали ембарго на постачання зброї.
Світ зробив висновки. Зараз Україна отримує озброєння — і це, безумовно, найбільша відмінність. Проте в усьому іншому — це чиста агресія. І це — головна спільність.
— Як змінювалося ставлення людей у вашому суспільстві під час війни?
— Ви маєте на увазі — ставлення до агресора?
— Так. Бо ми можна почути думки, що частина людей просто хоче, аби війна закінчилася. Буває, кажуть: «Та нехай уже краще окупують — головне, щоб не було гірше». Чи було подібне у вас?
— Ні. Ми ніколи не звикали до окупації. Це завжди сприймалося як ненормальний стан. Моя країна досі поділена — а отже, це не мир. Це просто відсутність війни. Але це — не мир.
Боснійський досвід — це радше приклад того, як не варто досягати миру. Я переконана: жоден поділ країни не принесе справжнього миру. Це відсутність війни, максимум — режим припинення вогню. Але не мир. Вам треба бути дуже уважними: є сильна ініціатива, яка хоче завершити війну шляхом поділу. Ви маєте зробити все, аби цього не сталося.
— Чи було тоді суспільство в Боснії об’єднаним, одним цілим?
— Так, було. Коли є зовнішня загроза — всі об’єднуються. А щойно небезпека минає, починається розпад. Люди знову діляться: хтось консерватор, хтось ліберал. Але це нормально, це демократія. Проте під час загрози — всі разом.
— А як ви рятували себе під час окупації? Морально, ментально?
— Через культуру та гумор. Я певна, у вас також уже формується дуже чорне почуття гумору — таке, що ви не зможете поділитися з «нормальними» людьми. Але це тримає розум у порядку. Це важливо для психічного здоров’я.
А ще — культура. Організовуйте театри в підвалах, концерти, знаходьте, хто грає на піаніно. У Сараєві люди по кілька днів сиділи в підвалах без світла.
Мали одну свічку, і хтось уголос читав книжку, а всі слухали. Є люди, які ніколи не читали книжок, — а під час війни почали. Бо війна зводить людину до рівня тварини: врятуватися, їсти, пити, спати. Аби довести собі, що ти ще людина, — є культура й гумор.
— Скільки людей виїхало з вашої країни, і скільки повернулося? Чи вважаєте ви, що політичні процеси посприяли поверненню?
— Виїхало близько мільйона, це третина населення, бо нас лише три мільйони. Повернулося десь 800 тисяч. Але дехто знову виїхав, бо не було роботи. Тепер вони радше економічні біженці, ніж воєнні. Але більшість зберегла зв’язок із країною.
У вас також буде велика втрата населення. Чим довше триває війна — тим більше людей ви втрачаєте. Бо у біженців народжуються діти, ходять до школи в інших країнах. Вони виростають у новому середовищі — і воно для них стає домом. Їм дуже складно буде повертатися в країну, якої вони не знають. До цього вам треба бути готовими.
— Що зробила ваша країна, аби повернути людей? І що можемо зробити ми?
— У будь-якій мирній угоді має бути пункт про повернення біженців. Кожен має повернутися у свій дім. Бо одна домівка зруйнована, а люди з неї живуть у чужій. А ті, що з чужої, — також у когось третього. Це цілий ланцюг переселень.
Спершу треба відбудувати перший дім, і тільки тоді можна повернути людей за ланцюгом. Так, доведеться виселяти когось із чужого житла — але лише після того, як повернуть його власне. Навіть якщо згодом люди продадуть той дім і поїдуть — байдуже. Головне — повернути їм право власності. І це має бути прописано в мирній угоді.
— Які заходи були вжиті для відновлення країни після війни?
— Це був величезний міжнародний проєкт. У нас не було ресурсів зробити це самостійно. Тому — потрохи звідси, звідти: американці, європейці, інші партнери. Відновлення було швидким. Це була спільна злагоджена робота.
Що я раджу вам: не лише будинки та інфраструктуру, не забудьте про економіку. Бо люди можуть повернутися додому — але без роботи знову поїдуть. Можливо, дати людям роботу навіть важливіше, ніж дім.
— А як у вас із відновленням промисловості, підприємств?
— Із цим не дуже. Безробіття все ще високе, хоча країна робить, що може. Політична ситуація досі напружена через поділ, і це блокує розвиток. Намагайтеся цього уникнути.
— Як ви сприймаєте сербів після всього, що сталося? Як почуваєтеся, коли їх бачите?
— Я з мультикультурного міста. У Сараєві з нами в підвалі сиділи й серби. Я не можу їх ненавидіти, вони були поруч. Те, що ми були змішані в Сараєві, дуже допомогло. У нас не було такого етнічного поділу, як тепер тут.
Але є інша частина населення. Ми їх називаємо «четники» — це погане слово ще з часів Другої світової війни. Бо якщо я назву їх «сербами», то ніби відбираю національність у моєї найкращої подруги-сербки. А я не хочу цього робити.
Після війни ви побачите, що багато росіян були проти цієї війни. Деякі з них, можливо, навіть загинули за підтримку України. Ви ще цього не знаєте — але дізнаєтеся.
— Скільки часу вам знадобилося, аби пробачити? Я маю на увазі, ворога загалом.
— Я не пробачила. Але я навчилася розрізняти тих, хто чинив злочини, і всю націю. Суди дуже допомагають. Коли злочин набуває імені, він перестає бути «сербським». Він стає злочином конкретної людини. Вона має сидіти у в’язниці — і їй я не пробачила.
Але тим, хто не знав, хто сам став жертвою пропаганди, — пробачила. Вийти з конфлікту, в якому ти вважав себе правим, і зрозуміти, коли медіа відкрилися, що насправді ти поганий — дуже важко.
Перша реакція — заперечення. Бо так легше. А потім починаєш розуміти: «Це моя сторона погана? Правда». І вони починають питати: «Хто це зробив? Хто нам брехав?», шукати винних серед своїх і тих, хто обманював. «Ви робили це від мого імені? Вбили цих людей від мого імені?». Ось цим людям я пробачила. Вони теж жертви: не такі, як я, але жертви.
— Дякую за розмову, було дуже цікаво.
— І вам дякую.
