Європа допомагає Україні, але досі не навчилася ефективно протидіяти російській дезінформації та гібридному тиску. росія цим користується: просуває наративи про «нацистську Україну», про українців, які нібито зловживають соціальною допомогою, та війну з «колективним Заходом».
Європарламентар Ондржей Коларж під час візиту до Харкова розповів «Накипіло», чому ЄС програє частину інформаційної війни, чого європейські армії можуть навчитися в України та чому «втома від війни» в країнах, де немає війни, звучить небезпечно.
«росія виграла війну наративів»
Ставлення до України в Європі відрізняється залежно від країни та відстані до українського кордону. За словами Коларжа, росія вже досягла серйозного успіху в інформаційному протистоянні з ЄС.
«Одне з того, чого росія досягла дуже успішно, — це перемога в інформаційній війні в Європейському Союзі. По суті, росія виграла війну наративів».
У Чехії, каже він, деякі політики й громадяни повторюють російські тези: Україну називають «нацистською державою», українську армію — «нацистською», а біженців звинувачують у зловживанні європейськими системами соціального забезпечення. Один із поширених наративів: українці приїжджають до країн ЄС лише за виплатами, а потім їздять додому відпочивати. Інший — що повномасштабної війни нібито немає, адже бойові дії стосуються переважно кількох східних областей.
«Вони забувають, що російські ракети летять у бік Західної України до кордону Євросоюзу. Вони повністю ігнорують факт, що люди із заходу України їдуть воювати на схід. Так само вони ігнорують, що біженці зі сходу переїжджають до західних міст і селищ, збільшують їхнє населення та створюють нові виклики для громад».
Чехія була серед перших держав, які підтримали передачу Україні важкого озброєння. Та настрої всередині країни неоднорідні. Коларж критикує нинішній чеський уряд і популістські партії, які використовують тему України у власній політиці. Одну з партій він називає фашистською: чеський суд визнав правомірним називати її саме так.
«Ця партія поширює російські наративи: що передача зброї Україні лише затягує війну. Що ми не повинні надавати Україні зброю та гроші, що ми взагалі не повинні допомагати Україні. Що ми не хочемо українських біженців у Чехії та маємо їх вислати, а також що вони нічого не дають нашому суспільству».
Популісти, пояснює Коларж, мають перевагу в політичному середовищі, бо складні проблеми зводять до простих пояснень і використовують страхи. Вони працюють із темами, які легко викликають острах: війна в Україні, міграція, зміна клімату та змови «глибинної держави». Популісти в різних країнах добре взаємодіють, використовують схожі формулювання та повторюють однакові тези.
«Складається враження, ніби всі вони читають з однієї методички. Ці наративи легко розпізнати, і значна частина того, що вони говорять, вочевидь, походить із росії».
Війна за пам'ять
Окремою формою російської агресії є використання історії та імперських символів. У Чехії Коларж був безпосередньо залучений у дискусію довкола пам'ятника радянському маршалу Івану Конєву. Спочатку він виступав проти знесення пам'ятника, оскільки вважав, що історію не можна змінити, а пам'ятники допомагають взаємодіяти з минулим. Та позиція політика змінилася після того, як росія почала ескалацію.
«Коли країна поводиться так, як поводиться росія, реакція інших народів — знесення пам'ятників, перейменування вулиць тощо — є зрозумілою та виправданою. Навіщо вшановувати когось, пов'язаного з державою, яка зараз виступає агресором і руйнує вашу країну?».
У випадку Чехії такі перейменування мають переважно символічний характер і допомагають суспільству переосмислювати власне минуле. В Україні, яка щодня зазнає російських ударів, цей процес має інший масштаб і значення.
Коларж наголошує: важливо відрізняти пам'ять про перемогу над нацизмом від радянського міфу про «визволення» Східної Європи.
«Візьмімо Чехословаччину. Чи справді нас визволили? Нас визволили від нацизму лише для того, щоб окупував хтось інший. У цьому й полягає міф. Нас не визволили по-справжньому: одну диктатуру замінила інша».
На його думку, історію потрібно викладати через факти, а не лише через героїчні оповіді. Зокрема, не можна ігнорувати пакт Молотова — Ріббентропа та співпрацю радянського союзу з нацистською Німеччиною на початку Другої світової війни. Найскладнішою частиною виходу Чехії з радянської та російської орбіти Коларж називає саме роботу з пам'яттю.
«Якщо комуністичний режим у чомусь і був успішним — він дуже успішно створив образ росії як рятівниці».
Політичний перехід після падіння комуністичного режиму, за словами Коларжа, був відносно швидким і успішним. Економічну трансформацію він також оцінює як успішну. Натомість уявлення про «слов'янське братерство», особливу роль росії та нездатність малих країн самостійно впливати на історію залишилися.
«Найскладніше, чого нам, чехам, досі потрібно навчитися, — мислити масштабно, тому що ми надто низько себе оцінюємо».
«Ми надто довго все обговорюємо»
Проблема Європи, переконаний Коларж, полягає не лише в російській пропаганді. Європейський Союз досі не навчився швидко відповідати на інформаційні, безпекові та військові загрози.
«ЄС не знає, як протидіяти дезінформації чи гібридному тиску. Ми схильні обговорювати одні й ті самі речі знову і знову, але не усвідомили, що нескінченні дискусії вже не рухають нас уперед».
Європа говорить про переозброєння, однак робить недостатньо. Так і НАТО: деякі держави Альянсу досі не виконують базові зобов'язання щодо витрат на оборону.
«Як ми можемо розраховувати на успіх, якщо не здатні виконати навіть мінімум, якого від нас вимагають? Самі лише дискусії більше не рухають нас уперед. Нам потрібні дії. Європа реагує, а не діє на випередження — і в цьому проблема».
Після початку повномасштабного вторгнення Україну почали називати однією з найсильніших військових держав Європи. Вона досі залежить від постачання західної зброї та політичних рішень союзників. Утім, її військовий досвід уже є унікальним для континенту.
«Україна володіє знаннями, яких більше немає ні в кого в Європі. Коли йдеться про військову тактику, оснащення військових і нові технології, я б сказав, що жодна європейська армія не має такого рівня знань, який нині мають українці».
Попри це, європейські держави досі переважно обговорюють, як використовувати український досвід для власної безпеки. Коларж пов'язує це, зокрема, зі старими упередженнями. Протягом багатьох років українців у Чехії сприймали як неосвічених людей із колишнього срср, здатних лише на низькооплачувану фізичну роботу.
«Тепер люди, яких ми недооцінювали протягом 20 років, показують нам, що насправді означає патріотизм, що означає стати на захист своєї країни, як рухатися вперед і розробляти технології, про які ми лише читаємо в газетах».
На його думку, європейцям інколи складно прийняти, що країна, яку вони вважали бідною та залежною, тепер може їх навчати.
«Існує таке ставлення: “Чому ми маємо вчитися в того, хто залежить від нас?”. Але ситуація змінилася. Україна досі залежить від певних форм допомоги, проте настав час визнати, що українці знають надзвичайно багато про те, про що ми лише мріємо».
Європейським арміям варто запрошувати українських фахівців і військових із досвідом сучасних бойових дій. Війна за останні п'ять років кардинально змінилася, а українські військові мають досвід сучасної війни, якого бракує європейським арміям.
«Якщо ми цього не зробимо і станеться щось жахливе — просто стоятимемо із роззявленими ротами, спостерігатимемо за розвитком подій і не зможемо відреагувати».
Коларж не виключає, що росія може вдатися до провокацій чи агресивних дій проти однієї з держав НАТО.
«Коли вас загнали в кут, ви у відчаї й робите безглузді речі. росію поступово заганяють у кут, вона стає дедалі відчайдушнішою. Не здивуюся, якщо вона щось спробує».
Такі дії відповідали б російському наративу про війну з «колективним Заходом». російська влада могла би знову заявити, що не нападає, а лише «захищається» від провокацій. Водночас можлива мета росії — перевірити єдність НАТО та готовність союзників застосувати П'яту статтю Договору про колективну оборону. Ставлення до війни, за спостереженнями Коларжа, змінюється залежно від відстані до України.
«Якщо запитати когось у Португалії про війну в Україні, він може відповісти: “О, вона ще триває? Люди досі воюють?”. Якщо запитати у Польщі, ставлення буде зовсім іншим».
Так само різниться й очікувана реакція на можливу російську провокацію.
«Якщо дати вирішувати полякам і країнам Балтії, реакція буде дуже швидкою. Якщо дати вирішувати, наприклад, іспанцям і бельгійцям, реакції може не бути взагалі. Усе залежить від типу провокації та від того, хто в цей момент ухвалює рішення».
Чого європейцям бракує в розумінні України
Передусім — історичного контексту. Що далі країна розташована від України, то менше її громадяни знають про радянське минуле й досвід життя під впливом срср. Водночас Коларж вважає, Європі бракує не лише знань, а й справжнього патріотизму — готовності захищати свою державу, робити більше, ніж дописи в соціальних мережах.
«Люди в багатьох країнах ЄС не готові стати на захист власної держави, боротися за неї чи робити змістовний внесок у суспільство».
Розповідати про Харків європейцям, на його думку, потрібно без крайнощів. Не приховувати складнощі й небезпеку, але й не показувати місто лише як простір руйнувань і страждання.
«Використовуйте кожну можливість, аби показувати, що життя тут триває. Водночас показуйте труднощі, з якими ви стикаєтеся. Дехто в Європі може це сприйняти, ніби ви їх повчаєте, але європейцям потрібно це почути. Нам є чого повчитися в українців: не лише стійкості, а наполегливості та спротиву. Це слова, які ми забули. Урок полягає в тому, щоби не здаватися. Саме цього нам справді потрібно навчитися знову».
