На початку повномасштабного вторгнення здавалося, що українці стали ближчими, ніж будь-коли. Спільна загроза об’єднала людей із різними досвідами, поглядами, звичками та уявленнями про майбутнє. Але війна затягується, виснаження накопичується, а з ним повертаються суперечки, взаємні претензії та недовіра. Те, що раніше здавалося другорядним, тепер може стати приводом для конфлікту.
Чи означає це, що українська єдність слабшає? І чи взагалі можлива єдність у суспільстві, де люди мають різний досвід війни та по-різному бачать майбутнє країни?
Про це говорили в Харкові на круглому столі Ініціативної групи «Першого грудня» «Світла країна — у темні часи». Разом із харків’янами гості міркували про те, що тримає українське суспільство, як росія намагається використати наші внутрішні суперечності та чому захист людської гідності й прав не повинні нехтуватися навіть під час війни. Ми зібрали яскраві цитати представників і представниці ініціативної групи.
«Ми маємо моральне право назвати Україну світлою країною»
Ініціативна група «Першого грудня» — громадське об’єднання українських інтелектуалів, правозахисників, науковців і громадських діячів, створене у 2011 році. Група виникла у відповідь на заклик настоятелів трьох українських церков від 1 грудня 2011 року об’єднатися для служіння українському суспільству.
Мирослав Маринович, правозахисник, дисидент, радник ректора Українського католицького університету:
15 років тому в декларації засновники групи заявили: «Ми переконані, що всі виразки нашого суспільства є лише проєкціями головної проблеми — замулення нашого духу. Майбутнє України вимагає піднесення гуманітарно-духовних цінностей над короткозорим економічним зиском і політичною доцільністю». Це завдання було та є нашою головною місією. Вочевидь, ми не завжди ефективні в її виконанні, але значення цього завдання з часом лише підсилюється.
Воїни ЗСУ, які захищають нашу землю, є воїнами світла, добра. Вся Україна сьогодні бореться з кремлівською темрявою, яка прагне нас цілковито поглинути. Тому ми маємо моральне право назвати Україну світлою країною.
Цей факт у моїй душі колишнього дисидента й політв’язня творить дивовижний ефект. Навіть бачачи страждання українців у час цієї жорстокої війни та розділяючи їхній біль, я все ж можу сказати, що в моїй душі — мир. Бо я пам’ятаю одностайну поставу моїх табірних побратимів, які за свою боротьбу заплатили життям. Самопожертва є ознакою перемоги. Поразкою є угодовство, упокореність зігнутих спин.
Нагадаю відомий вислів американського письменника Майкла Гопфа: «Важкі часи породжують сильних людей, сильні люди створюють хороші часи, хороші часи породжують слабких людей, слабкі люди призводять до важких часів».
Нинішні політики у світі стали слабкими, бо відому дилему «безпека супроти цінностей» почали вирішувати коштом цінностей. Вони забули слова одного з батьків-засновників американської Конституції Бенджаміна Франкліна: «Той, хто жертвує засадничими свободами заради тимчасової безпеки, не вартий ні свободи, ні безпеки».
Замініть слово «свобода» на «цінності» — й отримаєте формулу нинішнього людського падіння. Бо зло, відчувши запах нашого страху та вподобавши наші компроміси, неминуче піде на ескалацію вимог. Упродовж виснажливих років цієї війни з багатьох заяв наших західних партнерів линув страх перед погрозами ядерного шантажиста. А путін цим насолоджувався, ще більше роздмухуючи той страх.
Країна різних голосів
Мирослав Маринович:
Україна, маючи мозаїчну ідентичність, ніколи не співала в унісон. Кожен регіон у цьому хорі мав окрему голосову партію. І хоч яка партія звучатиме з ваших уст: бас чи тенор, сопрано чи альт, — усе ми радісно вітаємо. Бо, на щастя, сьогодні Україна співає в одній патріотичній тональності.
Олена Стяжкіна, історикиня, доцентка історичних наук Інституту історії України НАНУ:
Україна — країна відмінностей. Так було завжди. У цьому наша сила, ми можемо її плекати. Часом ці відмінності стають лініями напруження, і росія використовує їх у когнітивній війні. Проте є й хороші новини: лінії напруження існують, бо Україна — демократична країна. Вони існують у кожній демократичній країні. Не всі лінії напруження є розколом. Він виникає тоді, коли відмінність перетворюється на взаємне виключення. І тут ми можемо собі подякувати: ми не виключаємо одне одного.
Йосиф Зісельс, дисидент, правозахисник, співголова Асоціації єврейських організацій та общин України:
Те, що ми різні, підкреслює нашу красу. Але ця різниця не повинна заважати нам робити супротив росії. І тут важливі поправки до того, що таке гідність.
Як фізик-теоретик за освітою, я оперую статистичними моделями. Ви знаєте, за певних демократичних принципів голосування більшістю є 51%. А є кваліфікована більшість, 67%. Це побудовано на основі статистичних моделей. У системах не буває 100%. Тож єдність не може бути стовідсотковою. А яка вона? Про це можна сперечатися.
Колись я вибудував модель. Наш соціум складається з основних трьох класів. 30% людей налаштовані на європейськість, українськість, демократію. 20% — мають протилежну точку зору: вони налаштовані на «руський мир», це ждуни, які чекають, що росія переможе. Як бачите, перевага не така вже й велика. А де ще 50%? Це важливо: ці люди працюють, виховують дітей, забезпечують сім’ї. У них немає рівня нашої загальної ідентичності. Вони себе не ідентифікують із Україною настільки, як ті 30%.
Питання: а що ж тоді робити? Наша єдність така, яка в нас колективна ідентичність. Ніщо не дає такого розвитку колективної ідентичності, як присутність держави. Це найкращий чинник. Чим більше держави є у людей, тим більший коефіцієнт єдності. Оці 30% — це результат нашого розвитку 35 років. Було набагато менше.
«Єдність проти ворога не дорівнює єдності між собою»
Олена Стяжкіна:
На початку повномасштабного вторгнення ми відчули неймовірну згуртованість, яку, нині здається, нібито втратили. Начебто наші лінії напруження стали більшими, ніж лінії згуртованості. Це я бачу як проблему.
Травма та виснаження не роблять людину мудрішою. Вони можуть дати можливість співчуття, а можуть підвищувати агресію, апатію, втому.
Для чого нам бути разом? Аби перемогти. Це велика стратегічна задача. Але є маленька, прагматична — для кожного і кожної, для щоденної практики. Роман Кечур, відомий український психіатр і філософ, сказав, що ми можемо витримати все. Так улаштована наша психіка. Але вона не може впоратися з невизначеністю. Є три моменти, які допомагають нам якось її подолати: гумор, творчість у найширшому сенсі (робити хліб, вирощувати квіти — це теж творчість) і альтруїзм.
Ми не можемо жартувати самі з собою. Жодного сенсу не мають наші вирощені квіти, якщо на них ніхто не подивився. І альтруїзм без іншої людини просто неможливий. Тож бути разом — це для перемоги та нашого здоров’я.
Як протистояти війні за нашу свідомість
Валерій Пекар, підприємець, громадський діяч, голова правління ГО «Деколонізація»:
Когнітивну війну сьогодні вважають одним із доменів мультидоменної війни. Є війна на суші, на морі, у повітрі, кіберпросторі. І є когнітивна війна, де полем битви є свідомість цивільних і військових. На відміну від інформаційних операцій, які достатньо вивчені, когнітивна війна має не нав’язати українцям якусь хибну інформацію, а поміняти сам спосіб мислення, як влаштований світ. Тобто, об’єктом атаки є не інформація, а цінності, чесноти та навіть ідентичність.
Єдиним способом успішно вести когнітивну війну є когнітивна перевага. Грубо кажучи, це означає зробити критичну масу громадян і громадянок «тефлоновими» стосовно ворожої пропаганди. Потрібно не протидіяти дезінформації, а завчасно сформувати систему цінностей, яка не дозволить прилипнути ворожій пропаганді. Людину, яка точно переконана, що українці самі вирішують свою долю, не можна атакувати когнітивним наративом «ми лише маріонетки».
Тут є великою роль усіх, хто сьогодні працює зі словом. Це журналісти, медіа, викладачі, священники, громадські активісти, інтелектуали. Усі люди, які працюють сьогодні зі словом, вибудовують нашу систему захисту в цій когнітивній війні.
Наша незахищеність у когнітивній війні мусить бути сигналом: потрібно відповідальніше ставитися до того, що ми говоримо, як говоримо та наскільки в унісон звучимо. Наскільки в унісон звучать люди з різних бульбашок. Наша важлива задача — розкривати ці бульбашки назустріч одна одній. Бо інакше ми залишимося замкненими, не знатимемо мови одне одного й не зможемо говорити одне одному важливі речі.
«Слова важать». Як змусити світ нас чути
Олена Стяжкіна:
З одного боку, ми маємо захиститися від інфляції світу, а з іншого — працювати над нашим смисловим суверенітетом. Є слова як висип на шкірі. Вони нині не означають того, що означали на початку повномасштабного вторгнення й були нам потрібними.
Захист нашого суверенітету стосується більшою мірою фахівців, які працюють і відстоюють Україну на міжнародній арені. На жаль, словник, з яким підходять до нас західні союзники, створений не нами, а русофілами чи фахівцями з російської історії. Тому «конфлікт», а люди на Донеччині та Луганщині нібито «повстанці».
Якщо ми не поміняємо словник, який на заході створив кремль, історія буде писатися не нашими словами. І від того ми будемо втрачати наші плани на майбутнє.
Розкажу історію. Ми з колегою писали статтю про досвід жінок, яких депортували із західноукраїнських земель у Сибір. Я давала методологічну термінологію. Дивно, що і в західної академії, і в російської, коли йшлося про перелік людей, які перебували в Сибіру, було так: литовці, латиші, німці, болгари та ОУНівці. Їх не можна було називати українцями, бо Україна «має бути приліплена до росії, а це якісь ОУНівці». Ця формула подавалась у документах і ніколи не була поставлена під сумнів західною академією.
І нині в період війни ми зустріли опір. Бо «так написано в документах, ми їх цитуємо». Окей, ми цитуємо документи, але ставимо лапки й пояснюємо, що це феномен імперіалізму, колоніалізму. Зараз наша робота як істориків нагадує змагання з пастками.
Другий мій досвід — розмови про Україну зі студентами в американському університеті. Я тоді зрозуміла: їм цікаво, як ми їмо, спимо, вони знають про нашу повсякденну ситуацію, вона їх цікавить. Коли ми говоримо про це з гумором, розказуємо про книжки, картини, які ми написали в темряві й холоді, наші анекдоти про те, як миємо голову куркумою, — це формує їх сьогоднішній інтерес до того, де і звідки ми такі взялися.
Як бути почутим: досвід дисидентського руху
Мирослав Маринович:
Преса, радіо та початки телебачення — все для дисидентів було закрито. Не було можливості взагалі говорити. Як вийшли зі становища — самвидав. І увага була дивовижна. Газету «ізвестія» читали, звісно, але не з такою увагою, як самвидав. Я вже не кажу про допомогу «ворожих голосів»: «Радіо Свобода», «Голос Америки», Deutsche Welle. Їхня допомога була фантастична, і ми їм вдячні за той час. Тому треба завжди знаходити якісь можливості всупереч обставинам.
Йосиф Зісельс:
У нас, у дисидентів, є досвід 1960-х, 1970-х, 1980-х років. Я багато років присвятив самвидаву: спочатку читав, потім передруковував. Зараз ніхто не вірить, що механічна друкована машинка може дати 12 примірників, якщо використовуєш дуже тонкий папіросний папір. Я передруковував, що мені подобалося, і роздавав близьким.
Ще один канал зв’язку — це спілкування з колом знайомих, родичів, друзів, приятелів, сокурсників. Це дуже важливий канал. Бо дисидент не може бути один в полі вояка. Його завжди оточує коло симпатів, родичів, друзів. Широке коло спілкування дає можливість поширювати думки, принципи, які ти не можеш винести інакше.
На жаль, хто пам’ятає, це була соціальна шизофренія. Більшість людей знала, де що можна говорити. Що — тільки в сім’ї. Що не можна чіпати на зборах, у колективі, бо це небезпечно. Десятиріччя совєцької влади трималося на цьому, було виховано двома важливими чинниками: насиллям і брехнею, пропагандою.
«Табу на людожерство з одного боку, з іншого — на пацифістську самоліквідацію»
Олена Стяжкіна:
Коли людина перестає бути цінністю, вона перетворюється на ресурс, статистику. Якщо ми будемо копіювати методи ворога, знецінюючи право на повагу, перестанемо бути тою Україною, за яку варто воювати. Але з іншого боку, коли збереження власного особистого комфорту чи відстороненість від війни виправдовуються гуманізмом, індивідуальними правами, правами людини — це теж біда.
Якщо кожний вирішить, що захист країни його не стосується, наша спільнота загине фізично, а разом із нею загинуть всі права й люди. У тому числі ті, які наполягали на своїх індивідуальних правах.
Україна — незалежна держава. Армія — основа нашої свободи, простір захисту і спільної відповідальності. Якщо ці два імперативи не працюють, немає проблеми бути разом, оскільки не буде України — не буде нас.
«Презумпція існування болю»
Олена Стяжкіна:
Ми не маємо вимагати від іншого пояснення, що в нього болить, де він втратив, як йому сьогодні погано. Ми маємо розуміти: його сьогоднішні гнів, сльози, апатія можуть бути результатом вчорашньої, позавчорашньої, трирічної травми. Коли хтось на нас гнівається і злиться, перше питання, яке ми маємо поставити собі, — який біль говорить зараз голосом цієї людини.
Про межі, які варто не переступати
Олена Стяжкіна:
Ми не можемо бути разом із тими, хто заперечує наше право на існування. Ми не можемо бути разом у злочині, навіть якщо злочинець належить до нашої спільноти. Ми не можемо вимагати спільності ціною мовчання постраждалих.
Ми не можемо бути разом, наполягаючи, щоб усі стали однаковими, перш ніж визнати їх своїми. Не можемо купувати єдність ціною свободи, справедливості та закону.
У цьому обмеженні є кордон, який можна відсовувати нескінченно, говорячи, що закон, критика, обговорення корупції та негараздів у армії не на часі. Але кожне неговоріння означає, що ми жертвуємо свободою, справедливістю й законом. І тоді питання: про яке майбутнє мова, якщо ми відмовляємося від принципів, заради яких воюємо тепер.
Про верховенство права
Мирослав Маринович:
Нам у суспільстві бракує розуміння, що таке верховенство права. Свого часу для мене було потрясінням побачити в 1990-х роках ситуацію в електричці. Заходить контролерка, перевіряє квитки — у студентів немає. Вона їм каже: «На наступній зупинці ви маєте вийти». Як реагує публіка довкола: «Та чого ти до них причепилася? Не розумієш, що це бідні студенти?». Я раптом думаю собі: «Ось це неможливо в Німеччині». Якщо не маєш грошей, ти просто не сідаєш і не їдеш.
Ми повинні передусім у громадянському суспільстві усвідомити значення верховенства права.
Євген Захаров, директор Харківської правозахисної групи:
Людиноцентричність державного устрою означає, що вся державна потуга має бути спрямована на сприяння вільному розвитку людини: у разі її переслідування, травми, хвороби, необхідності соціального захисту людини, коли вона собі не може допомогти. Це означає підвищити повагу до прав людини, забезпечити їхнє здійснення. А якщо права порушені, бодай відшкодувати шкоду, яка була завдана, та мінімізувати наслідки.
В Україні ці ідеї висловлені в ключових нормах Конституції, зокрема у статті 3. Ще одна частина цієї статті: утвердження забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.
Я думаю, що однією з головних причин є неправильне розуміння пріоритетів державної політики, коли всупереч Конституції перевага віддається інтересам держави, а не правам та інтересам людини. Дотримання прав людини — це питання про наявність фахового та ефективного громадського контролю за діями держави.
«Бути разом — не слова, а дія»
Мирослав Маринович:
Україна сьогодні є потужним набатом, який сигналізує світові про потребу знову відновити ціннісну матрицю. Проте український голос, попри дивовижну стійкість і самопожертву українців, іноді звучить хрипко. Бо чи може Україна переконливо свідчити про потребу цінностей, якщо навіть у часи війни в елітах трапляються випадки огидної корупції та розкрадання суспільного майна, які суттєво знецінюють моральний капітал захисників держави? Вочевидь, ні. Тож завдання України — рішуче позбутися корупційного суспільного договору — стає необхідною передумовою нашого успіху.
Десять заповідей юдеохристиянського декалогу є ДНК людського роду. Не можна пошкодити ДНК і розраховувати, що вдасться виростити здоровий суспільний організм. І навпаки: хочемо, щоб Україна стала важливим елементом майбутнього світового порядку — міняємо чинний суспільний договір і на відродженій ціннісній матриці вибудовуємо новий.
Олена Стяжкіна:
Власне, бути разом — це не слова, а дія. У цій дії базовою має бути робота. Що б ми не робили, маємо турбуватися про близьке коло, мусимо турбуватися про армію. Але хтось має турбуватися, як ми житимемо в майбутньому, які закони потрібні для цього.
Підсумовуючи, хочу сказати: історія показує, що тиранії завжди є простішими за демократії. Український спротив уже довів: справжня стійкість народжувалася не з тотальної згоди на однорідність, а зі складної солідарності вільних людей. Українське «бути разом» — не почуття й не гасло, це дія, яка продовжується. Ми маємо поставити цю дію в культуру вдячності. Ми маємо зарахувати її собі як успіх.
