Радіо «Накипіло» відзначає своє п’ятиріччя. Фактично весь шлях, який пройшла команда радіостанції, випав на роки повномасштабної війни росії проти України. Як радіо змінилося за ці роки?
Я у команді Радіо «Накипіло» останні чотири роки, і слово, яке для мене найточніше описує наш шлях, — це «поступ». Тобто постійний рух уперед: ми змінюємося, розвиваємося, учимося, іноді помиляємося, але поступово стаємо сильнішими та професійнішими.
Мені здається, ми дорослішаємо разом із нашою авдиторією. Бо ці роки повномасштабної війни дуже змінили людей: наші запити, чутливість, спосіб мислення і теми, на які ми готові говорити. Те, що ще кілька років тому могло бути на периферії, нині стає центральною суспільною розмовою. Війна формує інший досвід, інші дискусійні вектори й потребує від медіа інших реакцій та рішень.
Після повномасштабного вторгнення гостро відчувався запит харківців і харківок на відновлення знання про себе. Про власні місто, регіон, історію, культуру, людей і сенси, які формували й далі формують Харків. Запит виник у відповідь на те, що росія століттями привласнювала нашу історію, страчувала інтелігенцію, стирала українську ідентичність регіону й нав’язувала власні наративи. Людям потрібен був якісний українстоліоцентричний контент як можливість краще зрозуміти себе й місце в українській історії та культурі. Ми намагаємося цей запит закривати — через програми про історію Харкова, культуру, літературу, міську пам’ять і людей, які творять цей регіон сьогодні.
Для мене наше завдання як медіа — дуже добре відчувати свою спільноту. Не просто реагувати на інформаційний порядок денний, а розуміти, що насправді хвилює людей, чого їм бракує, на які запитання їм складно знайти відповіді. І вже під цей запит органічно адаптувати контент.
Для локального прифронтового медіа особливо важливою є довіра авдиторії. Ми розповідаємо про Харків і Харківщину, перебуваючи безпосередньо всередині цього досвіду: бачимо, як живе місто, чим дихають громади, що змінюється після обстрілів, евакуацій, утрат і відновлення. Авдиторія відчуває це. Ця довіра для нас одночасно ресурс, відповідальність і мотивація.
У час масованих російських дезінформаційних атак ми маємо бути тією точкою опори, де людина може отримати перевірену інформацію і зрозумілий контекст, щоб наш національний опір не похитнувся. Говорити правду — навіть коли вона болісна або незручна. Не підміняти реальності емоцією чи пропагандою, а навпаки — допомагати розібратися у ній. Саме це, мені здається, одна з найважливіших ролей локального медіа під час війни. Таке собі, знаєш, збереження ясності, розуміння пріоритетів і спільне підтримування «стріхи».
Ми багато працюємо з темами, які безпосередньо впливають на життя людей: війна, військо, евакуація, відновлення, ветерани, меморіалізація, психічна стійкість, безпека, життя прифронтових громад. Важливо, щоб наша робота не тільки інформувала, а щоб допомагала людині й давала опору та відчуття спільності, підсвічувала складні питання і, наскільки це можливо, робила життя у цих умовах трохи зрозумілішим і легшим.
Тому п’ять років Радіо «Накипіло» для мене — це передусім історія дорослішання медіа разом із суспільством, яке проживає дуже складний історичний період.
В етері Радіо «Накипіло» багато програм. Хто готує їх? Як обирають теми подкастів? Який шлях прокладає той чи той подкаст, щоби з’явитися в етері Радіо «Накипіло»?
В етері Радіо «Накипіло» справді багато програм, і за ними стоять дуже різні люди. Частину створюють наші постійні автори й ведучі, частину — фрилансери, запрошені журналісти, військовослужбовці, культурні діячі чи партнерські команди. Важливо, щоб автор мав не просто тему, а власну оптику й розуміння, навіщо ця розмова потрібна саме сьогодні.
Немає одного універсального маршруту, за яким кожен подкаст потрапляє в етер. Але є головний принцип: теми часто формує саме сьогодення. Там, де виникає суспільна проблема, де є запит, на який людям бракує відповіді, де відбувається важливий процес, що потребує пояснення. Тоді, власне, зʼявляється формат, у якому найкраще говорити про це — через репортаж, особисту історію, розмову з експертом, документальний подкаст чи серію інтерв’ю.
Наприклад, «Вона. Війна» Аліки Піхтеревої виросла з потреби говорити про досвід жінок у війську, волонтерстві й суспільному житті без стереотипів і декоративної героїзації. Це розмови про службу, материнство, утрати, професійну реалізацію, сексизм, відповідальність і життя жінок у війні — з перших уст.
«Станція “Держпром”» Марії Малєвської та Олександра Бринзи — це вже інший спосіб говорити про війну. Це репортажі з Харкова, деокупованих районів області й передової. Через конкретні місця і людей вони показують те, як сьогодні живе прифронтовий регіон: евакуації, роботу військових, життя громад, наслідки обстрілів і відновлення. Для мене це один із форматів, де журналістика стає ще й документуванням часу. Часто це життєствердні матеріали, як-от репортаж про першу в Україні (а може, й у світі) евакуацію дроном солдата Власенка чи історія про те, як полонений росіянин евакуював тіло загиблого українського воїна за вказівкою з дрона. Такі історії у тривалій війні дуже потрібні для нашої стійкості.
«Пліч-о-пліч» Володимира Носкова виник із іншого великого суспільного запиту: як ми зустрічаємо людей після фронту. Це розмови з військовослужбовцями й ветеранами про повернення до цивільного життя, реабілітацію, проходження військово-лікарської комісії, працевлаштування і ментальне відновлення, а також про те, що суспільство має зробити зі свого боку.
А «Покажи мені свій Харків» Наталки Маринчак — документальний подкаст про місто через людей. Кожен герой показує свій Харків — через власні маршрути, спогади, професію, місця і людей. Так поступово складається багатоголосий портрет міста, яке змінюється під час війни, але не перестає жити, працювати й творити. Для мене особливо важливо, що цей проєкт водночас стає своєрідним авдіоархівом сучасного Харкова.
«Економічний прорив» із Павлом Шереметою — це програма про розвиток країни через управління, відповідальність, інновації та здатність перетворювати ідеї на результат. Ми говоримо не тільки про економіку у вузькому сенсі, але й про те, чому одні системи працюють, а інші — ні, як формується культура ефективності й що з воєнного досвіду Україна може перенести у своє майбутнє.
Мій авторський подкаст «Меморіалізація війни» про те, як Україна вже нині формує нову культуру пам’яті. Ми говоримо про військові поховання, меморіальні простори, хвилину мовчання, імена загиблих, родинні та громадські практики вшанування. Для мене це також спосіб документувати те, як суспільство проживає утрату й шукає власну мову пам’яті ще під час війни.
Інтерес до локальної історії ми закриваємо історичними програмами — це розмови з істориками й дослідниками про минуле, сучасне і майбутнє Харкова та області — від історії окремих районів і вулиць до біографій людей, що формували місто. Хочемо допомогти харківцям краще знати власне місто, бачити його в ширшому, українському, контексті й повертати собі історію, яку довгий час пояснювали через чужу оптику.
Ми багато говоримо і про людей у війську. Не тільки про бойові операції чи зброю, а про конкретних людей, завдяки яким тримається країна, про їхні мотивацію, професійність, винахідливість, відповідальність, утрати й вибір. Один із таких форматів — «Година Армані», авторський проєкт військовослужбовця Гліба Тимошенка з позивним Армані. Через музику й особисті роздуми він говорить про службу, відповідальність, вибір людини під час війни й те, чому війську потрібні не якісь «ідеальні герої», а люди, готові бути корисними й не залишатися осторонь.
Українські медіа сьогодні — важлива частина інформаційного опору, бо росія вкладає величезні ресурси не тільки в зброю, але й у нав’язування своїх наративів. У Радіо «Накипіло» цьому присвячено, зокрема, дві програми. Public Talk Марії Малєвської та Олександра Бринзи — це розбір фейків, ІПсО, пропаганди, конспірології, ШІ-маніпуляцій і способів перевірки інформації; програма багато років пояснює не тільки те, що є фейком, але й чому люди вірять у нього та як цьому протистояти. Нові «Фейк-хантери» Аліки Піхтеревої та Аліси Жинкіної працюють іще більш прикладно: беруть конкретні вкиди — від дипфейків і маніпулятивної соціології до контекстуальної дезінформації — і разом із героями та експертами розбирають механіку впливу, емоційні тригери й прості способи перевірки. Для нас важливо не просто спростувати чергову брехню, а навчити авдиторію впізнавати сам принцип маніпуляції, бо саме ця навичка працює довше за будь-який окремий фактчек.
Паралельно з авторськими програмами в нас є прямі етери, які щодня збирають інформаційну картину доби. Щобудня ми виходимо тричі на день: о 10:03, 14:03 і 18:03. Це три інформаційні точки протягом дня, які дають змогу реагувати на те, що відбувається просто сьогодні: безпекову ситуацію, рішення влади, соціальні питання, культуру, освіту, медицину, волонтерство, економіку й життя громад. У студії працюють наші ведучі, а гостями стають військовослужбовці, волонтери, посадовці, експерти, митці, громадські діячі — ті, хто може пояснити подію або проблему не загальними словами, а зсередини.
Тому я сказала б, що наші програми не виникають за принципом «нам треба заповнити етер». Навпаки: є реальність, яка ставить перед людьми запитання, — і ми шукаємо автора, героя та формат, що здатні допомогти на це запитання відповісти.
Нині продукуємо дуже багато контенту. Один із наших викликів — устигати краще адаптувати його під різні платформи, перепаковувати й продовжувати життя матеріалів після етеру. Тому і програми, й етери ми зберігаємо у форматі подкасту на нашому сайті, у застосунку й на стримінгових платформах. Не все однаково добре працює на радіо, ютубі, у соцмережах чи коротких відео, тому ми постійно шукаємо, як поєднати це. Водночас залишаємося відкритими до нових авторів, цікавих форматів та ідей.
Одна з наших мрій — створювати програму про повоєнне відновлення та розквіт України й Харківщини зокрема в реальному часі.
Яким ти бачиш Радіо «Накипіло» через наступні п’ять років?
Передусім я дуже хочу, щоб ми нарешті працювали в мирний час. І щоб, коли загрозу російської агресії буде подолано, ми не втратили найважливішого, що маємо сьогодні, — довіри нашої авдиторії.
Хочеться нарощувати професійний потенціал, розвивати спільноту людей з однаковими цінностями й залишатися медіа, з яким хочеться бути не тільки тоді, коли навколо небезпека й висока суспільна напруга. Але й тоді, коли проблеми стануть більш буденними, а життя — нормальнішим. Для мене це і буде справжньою ознакою сталості: якщо люди залишаться з нами не через кризу, а тому, що їм важливі наші голос, якість, цінності та спосіб говорити про світ і нас у ньому.
